У новому випуску проєкту «Борці, що здобувають світ» говоримо з директоркою Київського міського центру реабілітації дітей з інвалідністю Альоною Терещенко — про те, як побудована робота центру, чому діагноз не вирок для дитини і чому важливою є робота фахівців не лише з дітьми, а й з батьками.
В Україні — понад 160 тисяч дітей з інвалідністю, у Києві — близько 14 тисяч, і ця кількість щороку зростає. Причина не в погіршенні ситуації, а в ранішій діагностиці. Київський міський центр реабілітації дітей з інвалідність — це комунальний заклад соціального захисту з ліцензією на реабілітаційну медицину.
«Ми не працюємо з діагнозами. Для нас діагноз — це просто причина», — каже про головний принцип роботи закладу очільниця Київського міського центру реабілітації дітей з інвалідністю Альона Терещенко.
Дитина й родина в центрі уваги, а не діагноз як критерій відбору.
Мультидисциплінарна команда (педіатр/невролог, фізичний терапевт, психолог, спеціальний педагог, соціальний працівник) щосереди знайомиться з дитиною й родиною, визначає пріоритетні цілі та формує реабілітаційний план. Центр не підміняє садок чи школу — дитина приходить у вільний від них час, говорить його директорка:
«Ви не почуєте у нас плачу, діти у нас не плачуть».
Порада: візьміть на зустріч домашнє відео дитини — це пришвидшить розуміння мети курсу.
У центрі є психологи, які працюють виключно з батьками.
«Якщо немає ресурсу у батьків, не буде ресурсу у дітей», — пояснює Альна Терещенко.
За її словами, діти нейропластичні й відновлюються швидше, ніж встигають батьки. Тому кілька сесій з психологом батьки проходять навіть без власного запиту.
Центр використовує обладнання: від кубиків до екзоскелетів і рішень на основі ШІ, але жодна технологія не працює без фахівця, переконана директорка.
«Немає дітей, які не можуть навчатися, немає немовленнєвих дітей. Навіть очима можна спілкуватися чи керувати комп’ютером».
Є такий стереотип, що «ці родини й діти потребують співчуття та допомоги». Ні, не потребують, каже Альона Терещенко. Часто саме батьки підсвідомо обмежують самостійність дитини, полегшуючи собі життя.
«Ваша дитина, перш за все, — дитина. Ставтеся до неї не як до причини чогось, а як до дитини», — переконує директорка.
Інклюзія починається з кожного з нас — з відкритості до інших на дитячих майданчиках і з того, чи вчимо ми власних дітей повазі й емпатії.
Визнати потребу в психологічній допомозі, не обіцяти «золоті гори», працювати з тим, що є сьогодні, пояснює директорка центру.
«Діагноз життя дитини не опише і не дасть йому той вектор розвитку».
Перевірте відкриті дані або спеціалізовані мапи надавачів послуг на сайтах профільних департаментів вашої громади (соцзахист, охорона здоров’я, ІРЦ) — так можна знайти найближчий центр — і зверніться до людини первинного контакту. Постанова №309 дозволяє отримувати послуги дітям з усієї України, зокрема компенсацію на реабілітацію.
Пам’ятайте: ви не самі. Пошук інформації та фахова підтримка — це вже перший крок до того, щоб зробити життя дитини наповненим і активним.
Проєкт «Борці, що здобувають світ» підготовлено за підтримки Українського культурного фонду
Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі