Гостя нового випуску проєкту «Борці, що здобувають світ» — Оксана Соболь, мама 10 прийомних дітей. Більше половини з них мають інвалідність. Вона понад десять років прийомна мама і знає, з якими труднощами стикаються родини, які наважуються взяти дитину з інвалідністю.
Оксана Соболь каже, що особливе місце в її житті займала історія її дідуся, який після війни зібрав дітей-сиріт, відновив школу-інтернат і став для них педагогом та опікуном:
«Я дуже довго хотіла цим теж займатися».
У 2015 році у родині Оксани з’явилася одна прийомна дитина, а згодом — інші. Сьогодні у неї 14 дітей. Четверо, рідні, вже дорослі й живуть окремо, десятеро ще неповнолітні. Більше половини прийомних дітей мають інвалідність, зокрема складні форми.
Людям, які думають про прийомне батьківство, Оксана радить насамперед оцінити власні сили. Перед тим як дитина потрапить у родину, кандидати проходять навчання. І саме під час підготовки частина людей усвідомлює, що уявляла прийомне батьківство зовсім інакше.
У суспільстві, каже Оксана, існує романтизований образ дитини-сироти: ніби це просто самотня дитина, якій потрібні мама й тато. Насправді діти, які пережили втрату батьків, були в інтернатній системі або жили у складних життєвих обставинах, можуть мати травматичний досвід. Тому однієї любові недостатньо. Потрібна готовність до складних рішень і роботи над собою.
«Нас змінюють прийомні діти. Не ми змінюємо їх, а вони нас».
Оксана хотіла взяти в родину дитину, якій буде найважче знайти прийомних батьків. Діти зі складними формами інвалідності часто залишаються менш помітними для потенційних усиновителів і прийомних батьків. Адже родина бере на себе додаткову відповідальність за здоров’я дитини.
Першою дитиною з інвалідністю в Оксани стала трирічна Іра з дитячим церебральним паралічем. Коли Оксана прийшла до служби у справах дітей, їй запропонували саме цю дівчинку. Після першої зустрічі вона відчула, що Іра — її дитина. Процедура тривала, тому Оксана не могла забрати дівчинку додому одразу. Іра залишалася в іншому місті, а Оксана їздила до неї. Саме з цього досвіду почався її довгий шлях виховання дітей з інвалідністю.
Оксана радить усім майбутнім прийомним батькам не починати з діагнозу.
«Треба дивитися на дитину. Ви відчуєте, чи ви зможете бути з нею. Спочатку дивимося на дитину, потім дивимося на хвороби і розуміємо масштаби нашої роботи».
Але це не означає, що майбутнім батькам варто недооцінювати труднощі. Після знайомства з дитиною потрібно зрозуміти, якої допомоги вона потребує і чи має родина достатньо ресурсу, щоб цю допомогу забезпечити. Оксана наголошує: ресурс у кожної сім’ї різний. Комусь під силу виховувати багато дітей, а для когось одна прийомна дитина буде максимальною відповідальністю.
Одне з головних завдань — допомогти дитині знову навчитися довіряти дорослим. Оксана переконана: цього неможливо досягнути лише розмовами. Діти дивляться на поведінку дорослих. Якщо в родині прийнято підтримувати одне одного, допомагати, проявляти любов і однаково ставитися до всіх дітей, саме це поступово стає для них нормою.
У родині Оксани прийомні діти не мають бути «окремими» від біологічних. Вона хоче, щоб вони виросли рідними одне одному:
«Діти вчаться лише на тому, що бачать. Що б їм не розказували, вони бачать лише ваш особистий приклад».
Багато залежить від того, наскільки активно батьки займаються дитиною: шукають реабілітологів, організовують щоденні заняття, стежать за потребами дітей.
«Якщо ви зацікавлені в тому, буде результат. А хто в цьому зацікавлений? Той, кому дитина небайдужа, тобто мама і тато».
Оксана розповідає, що стан її дітей суттєво покращився після того, як вони потрапили до родини. Одну дитину забрали у сім місяців. Вона майже не рухалася, але через пів року почала брати предмети руками та стежити за рухом. Іншу дівчинку з гідроцефалією родина забрала чотиримісячноюі після операції. Оксана говорить, що своєчасна реабілітація допомогла не втратити час і зберегти інтелект дитини. Зараз дівчинка готується до школи.
Саме такі зміни Оксана називає своїм головним джерелом ресурсу.
Для родин, які виховують дітей з інвалідністю, окремою проблемою залишаються витрати. Оксана розповідає, що сім’я часто витрачає власні кошти на необхідні апарати, ортези та інші вироби. Вона вважає, що державні програми забезпечення такими виробами потребують перегляду, зокрема щодо їхньої якості та відповідності реальним потребам дітей.
Тому майбутнім прийомним батькам варто враховувати не лише емоційну готовність. Потрібно заздалегідь оцінити час, сили та фінансовий ресурс родини.
Оксана вважає, що спільне навчання корисне не лише дітям з інвалідністю. Нормотипові діти також мають бачити, що світ різноманітний, а люди можуть бути різними. На думку жінки, інклюзія змінює суспільство загалом. Особливо це важливо зараз, коли через війну дедалі більше людей отримують інвалідність.
«Ми можемо, маємо подорослішати і зрозуміти, що це теж люди. Просто вони інакші».
Оксана говорить і про іншу проблему — ставлення суспільства. За її словами, в Україні досі існують стереотипи щодо людей з інвалідністю, зокрема дітей. Вона пов’язує це з радянською спадщиною. Змінити ситуацію, на її думку, можна лише через присутність таких дітей у звичайному житті. Так суспільство поступово звикає до різноманітності.
У селищі, куди Оксана приїхала з Дніпра з дітьми з інвалідністю, спочатку її родина здавалася незвичною. Діти ходили в садок і школу, відвідували музичну школу.
Через десять років, каже Оксана, вони стали для громади звичайною родиною.
Оксана вважає, що перш за все держава має більше слухати самих прийомних батьків. Серед необхідних кроків вона називає:
Оксана наголошує на необхідності підтримувати молоді сім’ї. За її словами, багато досвідчених прийомних батьків уже старшого віку, а отже, системі потрібні нові молоді родини.
Проєкт «Борці, що здобувають світ» підготовлено за підтримки Українського культурного фонду
Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі