Хочемо розповідати справжню історію Донеччини Україні, світу і самій Донеччині також: як пройшов Нью-Йоркський літфестиваль на лінії розмежування

Нб«Усю свою творчу кар’єру я мріяв це сказати: Нью-Йорк, are you ready?»

Так Сергій Жадан починає один зі своїх виступів у Нью-Йорку на Донеччині.

Разом із ним приїжджають музиканти Олег Каданов та Євген Турчинов із Лінії Маннергейма, контрабасист Марк Токар, письменниці та письменники: Сашко Дерманський, Олена Стяжкіна, Сергій Гридін, Галина Вдовиченко, Тамара Горіха-Зерня, Галина Крук, Олексій Чупа та інші. Для невеликого містечка на лінії розмежування це — перший літературний фестиваль.

Нью-Йорк став часто з’являтися у заголовках українських медіа ще тоді, коли мав іншу назву — Новгородське. Цього року місцеві активісти добилися повернення містечку історичної назви, яку у кінці 19 століття воно отримало від засновників — німецьких колоністів, і яку вже в середині 20 сторіччя прибрала радянська влада. Під цим же іменем тепер тут проходить Нью-Йоркський літературний фестиваль. А ті ж самі активісти зараз допомагають його проводити й організовують для приїжджих екскурсію містечком. Гості їдуть на Донеччину автобусом зі Львова, який проїжджає через Київ. На передньому склі у нього — табличка «Львів-Нью-Йорк». На вокзалах в обох містах вона викликає зацікавлення перехожих.

Учасники фестивалю жартують — такі часи настали: зі Львова до Нью-Йорка можна дістатися навіть автобусом.

***

І як Новгородське раніше, і як Нью-Йорк зараз, це містечко з’являється у новинах не лише у зв’язку із позитивними подіями. З пагорба у центрі видно окуповану Горлівку, околиці — і не лише — потрапляють під обстріли. Організатори ж наголошують: коли фестиваль розвиватиметься, люди приїздитимуть до Нью-Йорка не тому, що це прифронтова територія, а тому, що містечко цікаве та цінне саме по собі.

Засновниця заходу, письменниця Вікторія Амеліна розповідає, що звідси походить родина її чоловіка, і жартує, що має «кармічний борг» перед Нью-Йорком.

«Я дізналася про те, що в Україні є Нью-Йорк, десь у 2003 році під час спілкування зі своїм нареченим, а у 2005 вперше приїхала туди, щоби познайомитися з родиною мого вже чоловіка. Це була зворушлива і смішна мить. Я зробила все, що тільки можна було зробити не так: перевернула на себе тарілку з супом, а коли з’ясувалося, що забула таблетки і чоловік сказав, що зараз піде і купить, відповіла «та ну, де ти знайдеш їх у цій глушині». Ну, але мені було 19 років… (сміється). Відтоді я жартую, що в мене є кармічний борг перед Нью-Йорком. Він — ніяка не глушина, а містечко зі своїм літературним фестивалем, сподіваюся, що класним. Принаймні ми дуже стараємося його таким зробити».

Зараз у Вікторії уже немає родичів у Нью-Йорку — усі виїхали з початком війни. Але залишилося багато спогадів.

«Залишилися дві квартири, як ми жартуємо, «на Мангеттені». У чоловікової сестри є «пентхауз на Мангеттені», себто чотирикімнатна хрущівка на останньому поверсі. Також після початку війни батьки чоловіка продали свої хати — ще ті старовинні, з червоної цегли із блакитними віконницями — власне ці кольори ми використовуємо для айдентики та лого нашого фестивалю.

Хата нашої бабусі Галі зараз повністю заросла, бо до неї ніхто не наважується підійти — коли військові відходили з цих позицій, попередили, що її про всяк випадок замінували. Це зрозуміло, там уже вся вулиця вимерла, це небезпечна межа, за якою починаються поля, що ведуть до Горлівки. Нові господарі, яким ми продали цю хату, навіть не встигли там пожити. Ця хата виглядає так, ніби її щойно покинули, бо навколо розрісся виноград, і в його тіні віконниці не вигоряють, тож залишається враження, що їх щойно пофарбували».

Нью-Йоркський літературний фестиваль під гаслом «Справжні імена. Справжні історії» Вікторія організувала своїм коштом, також його підтримала Донецька обласна адміністрація. Допомогла їй у цьому Олександра Папіна — краматорська журналістка, організаторка тамтешнього фестивалю «Кальміюс». У травні вони разом приїхали до Нью-Йорка — коли він ще був Новгородським — та поговорили з місцевими активістами про ідею провести фестиваль. Ті охоче відгукнулися і запропонували допомогу. Вікторія, цитуючи Олександру, жартує, що та ще просто не відійшла від останнього «Кальміюсу» і погоджувалася на все.

Тоді стартувала підготовка до заходу, який зрештою відбувся 2 та 3 жовтня. Учасники та гості збиралися у Будинку культури фенольного заводу, у парку навколо будівлі, гуляли вулицями містечка. Кожен ранок починався із кави у фоє будинку, за якою всі могли поспілкуватися та послухати музикантів із Торецька та Нью-Йорка.

Потім продовжувалися лекції, зустрічі, поетичні читання і ввечері — музичні виступи. Окрему панель під назвою «Зберегти імена, або Так працює пам’ять» присвятили пам’яті школярів Степана Чубенка та Дані Дідика. Поруч можна було подивитися виставку з портретами загиблих героїв російсько-української війни, народжених на Сході.

Однією із найпопулярніших подій першого дня фестивалю — не лише офлайн, а й в інтернет-трансляції, стала лекція письменниці та історикині Олени Стяжкіної про наративи, якими ми говоримо про Схід:

«Ми не маємо називати себе «Донбасом». Ми не маємо дозволяти іншим називати себе «Донбасом». Це дуже небезпечна історія. Це дуже неправдива історія. «Донбас» — це історія геологічна, географічна, це історія про корисні копалини, а не про людей, не про регіон. Донеччина і Луганщина заслуговують на те, щоб наші журналісти, щоб ми самі не шкодували літер. Ну, зручно написати: війна на Донбасі. Але це неправда. Війна іде скрізь в Україні. Правда. А регіони, які є постраждалими, — це Донеччина і Луганщина. Вони різні, і відрізняються один від одного. Але які ж вони різні всередині!

Місто Краматорськ не є містом шахтарів. І місто Костянтинівка, — місто, де роблять скло, а містечко Нью-Йорк — це фенольне містечко. Тут немає териконів. Тут є інше: є українське село, є німецьке село, є окуповане німецьке село. Тому не шкодуємо літер і говоримо про нас як про Донеччину і як про Луганщину, як про Краматорськ і як про Маріуполь, як про Бахмут і Донецьк. Це різні історії. І ми заслуговуємо на те, щоби їх бачили».

Після виступу Олена каже: поспілкувавшись із нью-йоркськими слухачами, відкрила щось нове і для себе.

«Наприклад, мені показали чудове фото пожежної команди Нью-Йорка, яка, судячи з усього, була волонтерською, добровільною — на кшталт нинішніх цивільних пожежних команд у Європі. Це чудова історія, яка може демонструвати певний тренд самоорганізації, солідарності, які після приходу більшовиків уже були загублені. Також мені надали інформацію про прекрасний і вже, на жаль, зруйнований голландський завод і голландців, які тут були — про них я досі мала дуже мало інформації, тож я рада, що місцеві краєзнавці допомогли з цим».

Олена додає: у самому Нью-Йорку вона уперше, але знала про це містечко завжди. Сама вона з Донецька.

«У Нью-Йорку я раніше не була, але те, що це Нью-Йорк — знала ще коли була дитиною, це для нас усіх це було очевидно, оскільки старі назви залишалися вживаними. Скажімо, моя бабуся ніколи не їздила у Жданов, вона завжди їздила до Маріуполя. Наші родичі їхали не в Артемівськ, а в Бахмут, і проїжджали вони через Нью-Йорк. Усе ця дорога була такою, як колись, і такою вона залишалася у розмові та пам’яті».

Про відновлені історичні назви населених пунктів Донеччини говорить також журналістка Гаяне Авакян, яка разом із місцевими колегами презентує нове локальне видання — НьюЙоркер.City:

«Насправді я сьогодні вперше в Нью-Йорку. Я їхала сюди через Торецьк з Бахмута. Якби я приїхала сюди ще 10 років тому, то добиралася би з Артемівська через Дзержинськ у Новгородське. Тому я рада, що це все сталося саме сьогодні, і вітаю мешканців Нью-Йорка з тим, що у вас з’явилося своє, локальне медіа».

Христина Шевченко — голова організації «Ініціативна молодь українського Нью-Йорка» й одна з тих, хто тепер займатиметься новим виданням:

«Нью-Йоркер.City — це локальний онлайн-журнал, який писатиме про наше містечко: людей, новини, історії. Коли ми проводили опитування щодо того, що місцевим цікаво читати чи слухати, думки були дуже різними. Хтось говорив про склад нашої команди з вільної боротьби — бо у нас є навіть чемпіони світу у своїй ваговій категорії; говорили про футбольну команду, новини загалом, про свята. Жіночки казали, що хочуть бачити якісь лайфхаки з косметології, бабусі просили рецепти. Тобто запити — дуже різноманітні. Ми розуміємо, що спочатку нам треба зацікавити людей і довести, що це медіа є незалежним».

Христина багато працює з молоддю, школярами, і зауважує: зараз чимало людей повертаються до Нью-Йорка, навіть повчившись у великих містах:

«Коли ти виростаєш у маленькому містечку, тобі не те щоби важко адаптуватися — але ти втомлюєшся. Я не знаю ще жодного випадку, коли молодь не адаптувалася під велике місто, але втома все одно є. Приїжджаючи додому, ти розумієш — нарешті немає цього поспіху, метушні. Один мій співрозмовник якось сказав: «Мені не вистачає здоровеньок». Я питаю — що за здоровеньки? Він пояснив — ну, ти коли йдеш нашим містечком, з усіма вітаєшся. У великому місті ти навіть якщо це комусь скажеш, на тебе подивляться, як на дивака. Тому так, селище, з одного боку, роз’єднує — бо ти добре знаєш, які у кого погляди, але з іншого боку — згуртовує, бо проблеми можна вирішити усією громадою».

Ольга Сосова — директорка однієї із місцевих шкіл, що знаходиться найближче до окупованої території. У перший день фестивалю вона майже увесь час була тут — коли відлучалася додому, дивилася події онлайн.

«Мене дуже вразила лекція Олени Стяжкіної — це щось нове і європейське. Я, звісно, знаю історію свого містечка, але не в такому глобальному контексті. Загалом тут чудова атмосфера. Я викладаю також українську мову й літературу і дуже тішуся, що тут можна поспілкуватися наживо з поетами й письменниками. Тож я була тут зранку, потім поверталася додому, там дивилася події онлайн, тепер прийшла з дітьми».

Семирічний син Ольги — фанат книги Вікторії Амеліної «Е-е-есторії екскаватора Еки», цього дня він знайомиться із нею особисто.

«Вікторія приїздила до нас десь місяць тому, заходила у школу, подарувала книжки. Ми взяли з сином почитати 10 історій про екскаватора Еку. І він каже — що, це все? Лише 10 історій? Я відповіла — побачимо наживо письменницю, то скажемо, хай пише продовження!».

У парку поруч із Будинком культури відпочивають учасники гурту «Очеретяний кіт» — Роман Кріль та Микола Доляк. Увечері у них виступ, розповідає мені Микола.

«Так співпало, що провідною темою фестивалю є «Справжні імена. Справжні історії», а всі пісні «Очеретяного кота» — про справжніх, звичайних людей, і справжні історії. Тому мені здається, що «Очеретяний кіт» у цей фестиваль дуже добре вписується».

Обоє, як і багато хто, вперше у Нью-Йорку, і дуже тепло відгукуються про фестиваль. Роман розповідає про людей, які сюди приїхали, Микола — про архітектуру містечка.

«Будь-яка творча тусовка — це чисті прекрасні душі, тому що рівень фестивалю дуже високий. Окрім чудової погоди, ти отримуєш світло душ цих людей, віршів, емоцій, і це дуже кльово».

«Щодо архітектури — вона якась ніби лялькова. У мене в селі, наприклад, якщо то клуб — то й колони стоять по 4 метри. А тут все дуже красиво, мініатюрно, ніби потрапляєш у трохи чарівний світ».

А от письменник Сергій Гридін — із тих, хто часто їздить на Схід. Він воював проти Росії, зараз регулярно відвідує фестиваль «Кальміюс» у Краматорську. Сергій зауважує, що за ці роки місцева аудиторія дуже змінилася.

«Я це однозначно помічаю. Коли ми приїжджали з проєктом «Жива книга», серед дітей у школі ніхто не чув про жодних сучасних українських письменників. Зараз ми бачимо, що в бібліотеках з’явилися українські книги — причому досить масово; багато хто знає про українських авторів».

На фестивалі є й чинні військові — разом із місцевими пластунами вони пригощають учасників та гостей фестивалю обідом. Називається ця ініціатива «Пікнік довіри». Польова кухня, з якою приїхали військові, має свіжі сліди від обстрілів — з 11 вересня. Тоді осколкові поранення дістали троє бійців, один загинув від кулі. Біля Нью-Йорка перебуває зараз 10 окрема гірсько-штурмова бригада.

Пластуни, окрім того, що варять куліш, обидва дні фестивалю активно граються з дітьми, їхня галявина навпроти будинку культури — чи не найгаласливіша локація.

Сашко Дерманський — один із тих, хто спілкується із наймолодшими відвідувачами Нью-Йоркського літературного фестивалю. Для дітей організатори підготували окрему програму, розповідає директорка Львівської обласної бібліотеки для юнацтва Тетяна Пилипець.

«Якими б серйозними не були дискусії, розмови, виступи дорослого сектору, ми всі працюємо над тим, аби тут було комфортно й дітям. Дитяча програма — це не тільки презентації й читання, а передусім — інтерактивні заходи довкола книжок. Їх ми придумали близько 15. Я уперше бачила, аби о 10 ранку найактивнішим фестивальним майданчиком була власне майстерня для дітей. Це дуже зарядило, і наші майстрині потім до пів на сьому не зупинялися.

Дуже важливою була майстерка за книгою Христини Лукащук про листочки — вона розповідає про створення українцями унікального екопаперу з опалого листя. Цей винахід відомий уже у всьому світі, а Христина пояснила це через ілюстрації й тексти для дітей.

Також цікава була майстерка за книгами Галини Вдовиченко, театральна. Іще мені дуже подобається сама назва одного заходу, і так і діти на нього реагували — Шкарпеткожери. Ми створювали монстриків зі шкарпеток, кожен із яких мав свій характер. Ще одна велика майстерка закінчилася демонстрацією Міста майбутнього. На цьогорічному фестивалі у нас були фотолистівки, а наступного будуть уже з малюнками дітей, які зображували своє містечко, Нью-Йорк майбутнього».

Окремий майстер-клас організували за книгою творчої майстерні «Аґрафка» — «Війна, що змінила Рондо». Вона вийшла у 2015 році й наразі вже перекладена добрим десятком мов.

«Мені видається, що ідеальнішої — якщо так можна взагалі говорити — книги про війну немає. Вона описана зрозуміло для будь-якого народу, для тих людей, які живуть в абсолютно мирних умовах, ця книга — про війну поза часом. Тут, де фронт видно неозброєним оком, ця книга набуває нових значень. Як би це травматично не було, ми мусимо говорити з дітьми про війну. Якщо вони не будуть бачити її у таких алегоріях, то ментально і фізично вижити, мабуть, досить важко, коли ти біля фронту.

Тому ми повертаємося до цієї книги: будемо з дітьми розмальовувати головного її персонажа — Данко, у побуті це жарівочка, лампочка. З лампочок ми зробимо гірлянду і залишимо її тут світитися до наступного фестивалю», — каже Тетяна.

***

«У нас таке вперше. Для людей, які пишуть, це круто — а їх насправді дуже багато, ми про деяких навіть не знали. Наприклад, жінка, яка була у нас вчителькою англійської, пише дуже гарні вірші — як виявляється. Або ось тут був чоловік Василь — такий імпозантний, мені дуже подобаються люди, які можуть виступити і заповнити собою весь простір. Ти хочеш його слухати й не можеш відірватися. Якщо замислитися — у нас не було особливо можливості розвиватися. Є якісь гуртки, додаткові заняття у школі. Але щоби це було глобального масштабу — то ні. А цей фестиваль, я вважаю, став саме глобальним і дійсно святом. Святом такого культурного відродження».

Павло та Аліна — учні місцевої школи та одні із тих, хто взяв участь у конкурсі есеїв для старшокласників. Темою текстів було «Що для мене назва мого містечка». Аліна каже — про Нью-Йорк чула від своєї бабусі:

«Я, власне, про це і написала у своєму есеї: мені бабуся розповідала про те, як виник Нью-Йорк — що сюди прийшли німці і стали будувати поселення. Дівчина одного з них походила з американського Нью-Йорку, засумувала за рідним містом, і її хлопець вирішив назвати нове поселення так само. Ми завжди так до цього ставилися — ну, називали, то й називали. Але тепер я вважаю, що це дуже крута назва. Я іноді уявляю, як стану журналісткою і років через двадцять буду така гарна стояти й розповідати: я із маленького містечка Нью-Йорк, що на Донбасі. Я пишаюся цією назвою».

Павло ж розуміє тему трохи інакше — погоджується з Аліною, але додає дещо від себе. Обоє багато говорять про плани на майбутнє:

«У мене дуже гарна вчителька української мови, вона ж і моя класна керівничка. Вона мені якось сказала: якщо не знаєш, про що писати, змінюй тему під себе. Не те щоб я не знав, про що писати. Але Вікторія Амеліна сказала: не треба переписувати з Вікіпедії, ми це й так 20 разів прочитали. Тому я писав більше писав про свої почуття, про те, як я розумію це. Наприклад, про таке: коли вже менш ніж через рік я їхатиму вступати до великого міста, я впевнений, що буду згадувати шкільні роки й…

— Сумувати , — додає Аліна.

— Та яке сумувати, плакати! Я писав про те, що у кожного з нас є свої рідні місця, і те, що закарбовується у пам’яті назавжди. Якщо воно закарбувалося із назвою Новгородське — головне, що це були гарні спогади. А у мене тепер будуть — я сподіваюся — гарні спогади про Нью-Йорк».

Конкурс есеїв оголосили у нью-йоркських школах заздалегідь, а на фестивалі визначили переможців. П’ятеро найкращих авторів тепер поїдуть до Києва та Львова. Усе це було важливою частиною програми фестивалю, розповідає координаторка конкурсу Христина Лещук.

«Це була кульмінація першого дня фестивалю і дитячо-підліткової програми — оголошення результатів першого нью-йоркського конкурсу есеїв. Його вигадала Вікторія Амеліна, аби заохотити місцевих підлітків прийти на фестиваль та познайомитися з ними. Фокусною темою фестивалю було «Справжні імена, справжні історії», а в есеях учасники конкурсу могли поміркувати, що для них особисто означає назва їхнього містечка. Тут простір для думання був насправді досить широкий.

Вони розповідали історії, наприклад, про бабусю, яка все життя прожила в Новгородському; була одна дівчинка, яка писала «ми з батьками ще пів року тому жили в місті Дубаї, а повернулися у Нью-Йорк» — і це не вигадка, так справді сталося, вони там працювали. Це взагалі був конкурс для старшокласників, але була й восьмикласниця, яка дуже-дуже просилася і написала, що вона відповідальна і хоч взяти участь. Їй дозволили подати роботу, і вона увійшла до п’ятірки переможців. Її оголошували останньою, і тоді й вона розплакалася, і мама поруч із нею, і всі почали обійматися — це було дуже щиро. Головне у цьому конкурсі насправді те, що ми змогли познайомитися з цими дітьми і поспілкуватися з ними.

Була одна переможниця, яка сказала Галині Вдовиченко і мені: «Ой, я думала, ви не приїдете». Що оголосили цей конкурс — а раптом нічого більше не станеться. Тому так важливо, що уже на закритті цього фестивалю Вікторія Амеліна озвучила фокусну тему наступного року — «Нові світи». Це як гарантія, що всі сюди точно повернуться».

Вікторія також згадує про конкурсантку, яка була здивована, що до них все-таки приїхали письменники з іншої частини країни:

«Мене це дуже вразило. Я оголошувала цей конкурс, дівчинка написала такий чудовий есей, старалася — але старалась, не вірячи, що хтось приїде. Я зараз розумію, що мені треба постійно комунікувати: я вже на зв’язку зі школами й обов’язково передзвоню кожній переможниці й переможцю, бо я розумію: якщо вони сумнівалися, що ми приїдемо, то зараз вони будуть сумніватися, що справді поїдуть у цю освітню подорож. А їм доведеться потерпіти, бо нам треба буде дочекатися покращення ситуації з ковідом і послаблення карантинних обмежень».

Серед робіт, які отримало журі, були й есеї, які, з одного боку, не відповідали прямо темі, але були дуже добре написані. Зрештою вирішили зробити кілька окремих номінацій і також відзначити їхніх авторів — наприклад, за особисті історії, каже Вікторія.

«Мене більше вразило саме спілкування з цими дітьми. Коли я оголошувала конкурс, ми хотіли, аби кожна дитина почула про нього з перших вуст. Тому ми зайшли у три школи. Було навіть так, що в одну із них мали привезти дітей із найменшої школи, але забули, і ми поїхали до них самі. Я прошу «зберіть, буд ласка, дев’ятикласників», заходжу, а там сидять дев’ятеро дітей — це усі дев’ятикласники, які є. Це школа вже серед полів, найближче до Горлівки, вона найменш безпечна. Водопостачання там немає, нам складно уявити ці умови.

І от коли ми оголошували конкурс, підлітки поставилися до нього з обережністю — це такий вік, коли ти не дуже хочеш показувати перед однолітками, що тобі цікаво писати якийсь там есей (сміється). А вже коли учасники зібралися на фестивалі — а ми вирішили нагородити їх усіх, принаймні подарувати книги й дипломи — я побачила, як вони вболівають одне за одного. Не те щоб я багато працювала з дітьми, але навіть порівнюючи зі своїм дитинством — я такої взаємопідтримки не пам’ятаю. Мені навіть здалося, що це щось схоже… Знаєш, як буває на війні — виникає братерство, так і тут: вони страшенно раділи одне з одного. Ми заздалегідь вирішили, що зробимо сюрприз: усіх повеземо на фестиваль Кальміус до Краматорська, зробимо їм цікаву програму, і хоча б так відзначимо всіх».

Ще один член журі Олексій Чупа каже, що діти перевершили його сподівання — він їх недооцінив.

«Я очікував побачити набір творів старшокласників на вільну тему, як це буває у школі. Але скажу чесно, що я був вражений рівнем мови й загалом зрозумів, що я недооцінив учасників. Вони добре підготувалися. Може, просто давно не спілкувався з людьми такого віку? Мої очікування вони перевершили. Там були класні тексти із хорошою, поставленою мовою, як для старшокласників — це просто чудово».

— А у вас є свої фаворити? — питаю.

— Так, звичайно. Марія Суровець: читаючи її твір, я реально розплакався. Це було дуже дивне відчуття, чесно кажучи (сміється). Я їй щойно підійшов розповів про це, і ми ще раз поплакали, на пару уже» — каже Олексій.

Насамкінець, підсумовуючи перший Нью-Йоркський літературний фестиваль, Вікторія згадує про ще один неочікуваний ефект.

«У нас була екскурсія Нью-Йорком, і на неї записалося дуже багато місцевих. Це такий ефект: сюди приїхали Ольга Герасим’юк, Сергій Жадан, усі ці телевізійники — може, щось у нашому містечку справді є? Підемо і зрозуміємо, де ми живемо? Мені здається, найкращий результат цьогорічного фестивалю — те, що місцеві захотіли дізнатися більше про власну історію. Це одна з його цілей: ми хочемо розповідати справжню історію Донеччини Україні, світу, але й самій Донеччині також».

Багато хто уже планує свій приїзд сюди наступного року, Вікторія зізнається, що вже думає про програму і приблизно знає, кого хоче запросити. Олена Стяжкіна наголошує — приїжджати на Схід варто всім, і не тільки, зрештою, до Нью-Йорка, і не обов’язково — не якийсь конкретний захід:

«Я тут, на Сході, — щонайменше два рази на рік, а зазвичай чотири-п’ять, тільки карантин останнім часом вніс корективи. Я завжди відгукуюсь і їду — чи то з новими книжками, чи то з лекціями. Для мене це норма, і я закликаю всіх долучатися до того, аби поїздки на Схід — не лише в Нью-Йорк, а й загалом на Схід — були такою нашою нормою чи обов’язком з тримання периметру на гуманітарному фронті».

Оля Русіна, Нью-Йорк, Громадське радіо

При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту

Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS