Тіла «кадирівців» у морзі Донецька та агресивні прихильники «Русской весны»: спогади фотографів, які документували початок війни на Донбасі

Двоє фотографів розповідають, яким побачили захоплення Луганська і Донецька в 2014 році.

Ведучі

Валентина Троян

Гостi

Сергій Ваганов,

Олександр Волчанський

Тіла «кадирівців» у морзі Донецька та агресивні прихильники «Русской весны»: спогади фотографів, які документували початок війни на Донбасі
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2021/10/hr-dalibude-2021-10-18_fotografy.mp3
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2021/10/hr-dalibude-2021-10-18_fotografy.mp3
Тіла «кадирівців» у морзі Донецька та агресивні прихильники «Русской весны»: спогади фотографів, які документували початок війни на Донбасі
0:00
/
0:00

9 березня 2014 року, Луганськ. Агресивні проросійські активісти змітають у рази менший осередок луганського Євромайдану, який прийшов відзначити День народження Кобзаря. Того дня у Луганську прихильники «русской весны», скажімо так, репетирували захоплення облдержадміністрації та дали чітко зрозуміти Євромайдану, що робитимуть з опонентами, що заманеться, бо вони у цьому місті — безкарні. Серед тих, хто прийшов на День народження Кобзаря — місцевий фотограф Олександр Волчанський.

«І ось цей натовп кидався на всіх — для них не було різниці, хто знімає. Вони кидалися і кричали — «навіщо ти це знімаєш», — говорить Олександр.

28 квітня 2014 року. У Донецьку триває дуже запеклий мітинг за «Єдину Україну». На нього із битами, вибухопакетами та камінням напали прихильники «русской весны». Серед присутніх — донецький, а тепер вже і маріупольський, фотограф Сергій Ваганов.

«Страшно. Це було дико. Люди… Ну, це були не люди», — згадує Сергій.

Донеччанина Сергія Ваганова та луганчанина Олександра Волчанського, на перший погляд, поєднує лише те, що вони обидва люблять фотографувати, мають схвальні відгуки від друзів та колег і обидва не мають освіти з фотосправи. Ваганов 15 років працював лікарем, а Волчанський — 5 років викладав інформатику та математику у школі, а потім родина почала працювати сама на себе. Але поєднує цих абсолютно різних людей і те, що їхні прізвища згадують одразу, коли розмова заходить про фото та відеофіксацію подій у Луганську та Донецьку у 2013-2014 роках. У яких умовах їм доводилося працювати, чого боялися, як захищалися — про це з ними говорила я, Валентина Троян.

Донецьк

Сергій Ваганов із родини військових. Народився у Казахстані, у дитинстві жив із батьками на Уралі. Але через бронхіальну астму, яку діагностували у Сергія, батькам порадили переїхати до міста з іншим кліматом. Так, у 1965 році родина переїхала до Маріуполя. Клімат цього міста дійсно не такий, як на Уралі. Але заводи та меткобінати здоров’я дитині не додавали. У 1966-му Сергій пішов у перший клас. Все дитинство він спостерігав за батьком, який займався фотографією, а у п’ятому класі вирішив, що варто спробувати і самому. Спочатку Сергій самостійно опановував тонкощі фотомистецтва, у де-чому радився із батьком. А згодом долучився до фотоклубу «Ентузіаст» при редакції «Приазовского рабочего».

Сергій Ваганов, фото з Facebook

«Тоді ж не було книжок. Був лише один журнал «Радянське фото». Там була радянська фотографія. І все, що було у газетах, журналах було зовсім не про те, що відбувається у житті. Коли я був малим, молодим, у мене голова вибухала: «Як, де вони беруть ці фотографії». Потім стало ясно, що все це інсценування, «радянська фотографія», що все це пропаганда. Я у житті не бачив того, а відкривав газети, журнали, а там інший світ. І якось йшли із керівником клубу, а я у нього спитав, де вчитися та як. А він сказав: «Нічого немає, Сергію, дивись фільми — композиції, кадри, світло. Просто дивись. «Нидіивляй око», — розповідає Сергій Ваганов.

Впритул із «системою» він зіштовхнувся у медичному інституті, куди вступив одразу після школи. Дізнавшись, що юнак добре фотографує, йому запропонували долучитися до втворення стінгазети.

«Мене викликали до оперативного комсомольського загону. Це був нізовий осередок любителів КДБ. Керували ними, звісно, справжні «КДБісти». Ось такими активістами. Пам’ятаю кабінет, на стіні Дзержинський. Мені 18 років, я ще дитина. А там дорослі молоді чоловіки кажуть: «Ось, будеш у нас там…» Я розумію, що я зі своїм фотоапаратом у комсомольському оперативному загоні буду стукачем, буду якось взаємодіяти зі своїми друзями. Це страшний час — 76 рік. Враження, ніби душать. І я вперся. Кажу, ні-ні, я не буду», — додає чоловік.

На Сергія всіляко тиснула декан. Згадує, що довела до сліз. В інститутській газеті про Сергія Ваганова написали фельєтон і відправили поштою на його адресу. Батько прочитав, від матері сховав, а Сергія запитав, що сталося. А, дізнавшись, похвалив.

«Деканом це не скінчилось. Після цього у нашій інститутській групі зібрали комсомольське зібрання і обговорювали цей кейс. Я розповів, як було. Вся група мене підтримала. «Молодець, Серьога!» — сказали. Одностайно. І тут куратор каже: «Ну, добре. Ми винесемо йому догану». А студенти кажуть: «Як догана? За що? Він все правильно зробив. Не захотів бути стукачем». А вона каже: «Так ми маємо прореагувати. Ми зараз винесемо йому догану — і все. На цьому справу закриють і його залишать у спокої. Бо за один проступок два покарання не буває. Ви, молоді ідіоти, не розумієте, як це працює», — згадує він.

Після вишу Сергій Ваганов пропрацював 15 років у Авдіївці травматологом-ортопедом. При цьому не полишав фотоапарат. І у 90-ті завжди мав приробіток. Чому ж одразу не отримав освіту, пов’язану із фотомистецтвом?

«Це був Маріуполь. Фотографії вчили тоді, по-моєму, тільки на операторському факультеті у ВГІКу чи в МДУ на журналістиці. Я був провінційним хлопчиком. Де я і де Москва. Плюс з дитинства я був хворобливою дитиною, я розумів, що багато сфер закриті для мене за здоров’ям через мою астму. Мама була лікарем. А у 10-му класі я прочитав біографію Альберта Швейцера. Це — європейський музикант, вчений, який у дорослому віці став лікарем і поїхав в Африку лікувати людей. Ось така романтична фігня скалічили мені життя і я став травматологом», — ділиться чоловік.

У 1998 році Сергія запросили працювати фотографом у, за його словами, престижне місцеве видання «Салон Дона і Баса». Ще до офіційного запрошення Сергій допомагав робити там шпальту на медичну тематику своєму другові медику. Так Сергій із Авдіївки переїхав до Донецька, де прожив до 2014 року. За роки кар’єри фотографа Сергій співпрацював із різними міжнародними ЗМІ. Каже, Донбас став цікавим не у 2014-му, а значно раніше. Втім, як і у 2014-му, цікавий сумними подіями.

«Тоді, на початку 2000-х, Донбас був цікавий за кордоном виключно своїми шахтними аваріями. Тривалий час все, що брали у мене іноземні агентства, масові аварії, на яких могло загинути і 50, і 100 шахтарів. Це були події світового рівня. Одну з кращих своїх фото я зробив під час аварії у 2001 році. Я зняв у кареті «швидкої» обгорілого шахтаря. Її друкували по всьому світу і у 2010-му, за версією американського новинного агентства, вона увійшла до кращих новинних репортерських фото першого десятиліття ХХІ століття. Тобто, ця фотографія серед корифеїв, абсолютних чемпіонів світу з фотографів», — упевнений він.

Коли почалася війна, Сергій працював на міському сайті 62.ua. Там він не тільки робив фотографії, а й писав короткі новини, знімав відео, спілкувався з містянами. І, звісно, що не стояв осторонь тих подій, що розпочалися у Донецьку восени 2013-го. Та 19 січня 2014 зібрання людей перестали бути мирними. Того дня планувався автопробіг до будинку президента-втікача Віктора Януковича.

«До Донецька з Горлівки привезли вірменських бандитів і тоді наш донецький Майдан розігнали», — згадує Ваганов.

Спогади Сергія про початок збройного конфлікту у всьому перегукуються зі спогадами його земляків, з якими мені довелося спілкуватися за роки війни. Та чого вже там…І з моїми перегукуються також. Чужі люди на вулицях, які не орієнтувалися у центрі міста, захоплення будівель — Україну з окупованих територій вичавлювали поступово — так було легше змушувати людей приймати зміни.

«Наприклад, з першого березня у мене є відео повалення українського прапору у Донецьку. І перше, що там жінка з натовпу говорить: «Ой, навіщо ви знімаєте український прапор — хай обидва будуть». А вони підіймають російський і спускають наш. А люди розгублені — не розуміли. Потім з’явилися ці російські функціонери — Бородай та інші з ним. 13 березня був страшний день — одна з величезних сходинок у безодню — коли був мітинг, який жорстоко розігнали, вбили Діму Чернявського. Я бігав під тими каменюками на нічній площі. Це було страшно. Це було дико. Люди…Ну, це були не люди, які бігали, нападали, знущалися», — додає він.

Та найстрашнішим днем свого життя Сергій Ваганов вважає 5 липня 2014-го. Тоді колона бойовиків на чолі з ватажком росіянином Ігорем Гіркіним-Стрєлковим втекла зі Слов’янська і в’їхала до Донецька.

«Я цілий день сидів вдома, гортав стрічку новин — ось вони одне місце пройшли, ось — друге. Я чекав, коли ж вже зупинять цю колону. І раптом я читаю — вони зайшли з боку ясинуватського поста. Тож, значить, вони у місті. І ось зараз вони Київським проспектом повз мого дому поїдуть. Це був страшний день для всіх донеччан, які за це переживали», — впевнений Сергій Ваганов.

Питаю Сергія — що б він за жодних обставин не став знімати. Говорить, нічого такого на думку не спадає. І згадує — у розпал бойових дій знімав у донецькому морзі тіла «кадирівців», які загинули від «дружнього» вогню.

«Я розумів, що ці тіла будуть у морзі обласної лікарні. Я туди поїхав. Так, там якесь оточення з цих бойовиків. Я побачив там одного із них, якого бачив раніше. Маленький такий. Пам’ятаю, його звали «Малий». Я зробив морду ящиком, йду на нього і кажу: «Привіт, Малой, як ти?» І проходжу повз нього. А назустріч мені йде ще один бойовик, якого я раніше бачив, і він починає на мене кричати: «Іди, поглянь! У тебе серце витримає, щоб таке дивитись?» Він тоді ще не розумів, хто я такий. Я кажу: «Я травматолог, у мене руки по лікоть у крові. Чого ти мені розповідаєш? Показуй!». Я зайшов у морг і відзняв. Ось такі навички комунікалістики», — розповідає фотограф.

У Донецьку Сергій Ваганов пробув до липня 2014-го. Бої за аеропорт були у розпалі. Туди фотограф потрапити не міг. Натомість знімав блокпости бойовиків. Каже, знімав відкрито, не приховував, хто він.

«На той час у мене була «ліва» ксіва, адже з українською ксівою не можна було працювати. Я якось проказав. Я працював на міському сайті і ще співпрацював із газетою «Сегодня». У мене теж ксіва була «Сегодня2. На площі мене питають: „Хто ти?“ Я показую — ось. — А, ви все брешете, ваша газета все неправду говорить! Я цього чоловіка знаю, моїх років. Я кажу: «Ти знаєш «Дубок»? «А «Дубок» — це у нас відомий бар. А він такий: «А! Звісно, знаю». А я кажу: «Ось, від «Дубка» пройдеш трохи направо, а потім — наліво. Знаєш, що там?» — Так. А я кажу: «Ось там, офіс Ахметова. Спитай, чому його газета так пише». Він одразу знітився», — каже чоловік.

10 липня 2014-го Сергія Ваганова затримали бойовки. Це сталося біля облдержадміністрації. Сказали, що стежать за його роботою, цінують, як професіонала, але працювати на ворогів, тобто, на Україну, не дадуть. І запропнували долучитися до телеканалу «Звезда».

«Я кажу: 2Ви пропонуєте мені працювати на телеканал Міністерства оборони Росії?“ Вони кажуть: «Так. А що?» Кажу: «А якщо я відмовлюсь?» — Тоді будеш безкоштовно рити окопи. Я дістаю інгалятор, показую — у мене астма. Які окопи? — Ну, швидше здохнеш. Це зараз все це розповідати ніби легко. Просто всі ці місяці я жив під антидепресантами.

Я не можу передати словами емоції. Я по кілька днів не міг вийти з дому. Не тільки тому, що я фізично боявся вийти. Не тільки тому, що я фізично боявся виходити, а тому, що я не можу бачити це все», — зізнається Сергій.

Сергій Ваганов зібрав сумку і зранку, першим же автобусом виїхав з міста. Але тоді, 10 липня, він мав дуже промовисту телефонну розмову. Чому промовисту? Зверніть увагу, хто був співрозмовником.

«Я подзвонив прессекретарю обласного СБУ і кажу: «Саш, що відбувається у місті? Ось, у мене така ситуація». Він каже: «Тобі є куди їхати?» Я кажу: «Так, у мене квартира від мами залишилась у Маріуполі». Він каже: «Їдь прямо зараз», — згадує Сергій..

Так Сергій Ваганов переїхав до Маріуполя у батьківську квартиру. Живе тут і зараз. З 2017 року не працює. Час від часу робить фото для місцевих сайтів. У Сергія на Facebook-сторінці є фотоальбом, який називається «Десатурація» — це майже триста фотографій з війни. В оригіналі вони були кольорові, але для цього альбому Сергій зробив їх чорно-білими.

«З часом вони вигоріли для мене емоційно. Я перестав це гостро сприймати. А термін «десатурація» — це знебарвлення. «Сатурація» — це насиченість кольору. Сатурація, як ви знаєте, це ще медичний термін. Я їх знебарвив, вони отримали якусь позачасовість. Грубо кажучи, можливо, я їх зістарив. Вони втратили сучасність і стали такими біблійськими, вибачте за пафос, історіями. Для мене особисто», — каже фотограф.

У серпні 2020-го вийшов персональний фотоальбом Сергія Ваганова. А запропонувала його зробити Тетяна Ігнатченко — колишня власкор «5 каналу» у Донецькій області, а нині — речниця Донецької облдержадміністрації. Це із нею Сергій три роки їздив на позиції українських військових, коли вона працювала журналісткою. Альбом вийшов накладом 500 екземплярів. Починається альбом зі світлин мирного Донецька. У тому місті ще цілий аеропорт, залізничний вокзал, їздить інтерсіті. Друга частина — так звана «Русская весна», чужі люди на вулицях Донецька. Третя частина — про війну, про людей і тварин на ній.

«Практично всі донеччани, які бачили ці фото, вони плакали. Деякі люди впізнавали: «Ось, мій дім, ось — моє вікно». Мій колега — журналіст Сергій Молотков, який у 2014 році пішов на війну і досі служить у Нацгвардії, написав мені у Facebook приголомшливу розповідь, як вони із родиною отримували цю книгу, як дивились. У нього хороший слог. Ой, зараз кажу і серце заходиться», — зізнається він.

Сергій довгенько міркував, відповідаючи на питання, що у роботі на війні було найважчим. Аж раптом дуже чітко і коротко резюмував.

«Важко, знаєте, що? Важко, коли приїздиш на війну, а там хлопці, які сидять, живуть у цій землі. Звісно, що їх проінструктували, що зараз приїде журналіст. Ми ж не на парашутах падаємо. Треба комусь щось сказати. Перед цим вони надівають бронежилети, бо не можна їх показувати так, як вони там. З одного боку це, ймовірно, якийсь фактор розваги для їхнього життя. З іншого боку — фактор поміхи. І ось завжди почуваєшся ніяково серед них — ти приїхав та поїхав, а вони залишилися. Це важко. Важко у своїх архівах знаходити фотографії і дізнаватись, що цей боєць загинув. Ось це важко. Це жахливо», — додає він.

Луганськ

Луганчанин Олександр Волчанський із фотоапаратом теж знайомий із дитинства. Фотоапарат «Фет-5» був у його батька. А у трикімнатній квартирі він облаштував комору, де було робоче місце фотографа. Тож, вже з сьомого класу він знав, що таке фотографія і мав уявлення про проявочні процеси.

Олександр Волчанський. Фото з Facebook Олексія Плиска

«На один із днів народження однокласники скинулися грошима, іншу частину дали батьки і був куплений фотоапарат «Зенит-ЕТ». Тобто, на той момент з’явилося бажання фотографувати, тому що вже були однокласники, які займалися у гуртку. Серйозніше фотографією займалися. І мені теж було цікаво, але ніяких гуртків я не закінчував — у мене ще з тих часів і аж до сьогодні все йшло через самоосвіту. /Знайшов якісь книжки, довідники по фотографії. Читав, дивився. І вже із «Зенітом-ЕТ » якісніші фото виходили», — згадує Волчанський.

Олександр зауважує — ніколи не користувався для себе так званими «мильницями» — від «Зеніту» одразу перейшов на цифрову фотографію. А на «мильниці» робив фото, коли про це просили їхні власники. До речі, «Зеніт» — одна з небагатьох речей, які Олександр вивіз із собою з окупованого міста. А взяли не багато — крім цього плівочного фотоапарату, цифровий доньки, кавоварку та два жорсткі диски зі фотоархівами.

«Усе життя я був якось пов’язаний з фото, але як любитель. Або ж це був прикладний варіант. Я працював на фірмі і ще документував різні події, заходи. І ось знову — «документував». Це вже профдеформація — «документував». Тобто, фотографував різні заходи — свята, відкриття якихось об’єктів, або просто фотофіксація якогось об’єкта на момент купівлі», — додає він.

На момент 2014 року, донька Олександра вчилася в академії культури на фотографа. Тож, коли почалися мітинги Євромайдану, Олександр привів її на них — аби вона навчалася працювати в оточенні великої кількості людей. Донька попрацювала добре. Майже 80% фотографій з того віче — її авторства. Дівчина прийшла ще на кілька віче, а далі на них ходив переважно сам Олександр.

«Як фотограф-любитель я майже все життя з фотографією. Але навіть фото на Євромайдані я не вважаю професійною зйомкою, бо це було просто віяння душі, я хотів показати патріотичний Луганськ, показати, що Луганськ український. Я навіть думки, не те що бажання не уявляв, щоб продавати ці фото. Вони публікували у всіх соцмережах, де я був, у групах, де я був зареєстрований», — каже фотограф.

На проукраїнських акціях питань до роботи Олександра Волчанського не було. Його всі знали, знали його погляди і бачили фотороботи. Люди перезнайомилися один з одним ще на перших акціях, активно додавалися у друзі, спілкувалися.

Спокійно працювалося аж до лютого 2014-го — допоки на мітинги Євромайдана не почали навідуватися антимайданівці.

«Тоді стало менш комфортно, бо на своїй акції ти почуваєшся серед своїх і навіть за умови якихось провокацій, я був у більш виграшному стані, ніж учасники акції. Я переміщувався площею, я заходив на постамент пам’ятника Шевченку. З’явилися професійні звички стежити за ситуацією по периметру. Робота та поведінка на акціях обговорювалася у групі «Луганський сектор Євромайдану», — згадує чоловік.

Олександр завжди попереджав учасників, якщо помічав за периметром підозрілих людей. А камера на початку подій гарантувала певну безпеку від опонентів.

«Анастасія Пятерікова кидалася на мене за невдалі кадри. Як з’ясувалося, її образили зроблені мною невдалі кадри її. Вона була не проти, що її фотографують на акціях, але була проти того, аби там були невдалі кадри. У мене є добірка відео — люди з різних ракурсів знімали наше спілкування», — додає він.

Люди із плакатами проти Яценюка з’являлися у центрі ще на початку Майдана. Але вони не становили жодної загрози, влевнений Олександр Волчанський. Та згодом опоненти Євромайдану стали некерованими. Одного разу місцевий міліціонер попередив активістів, щоб ті не приходили, адже планується напад. Цю інформацію підтвердив і батько Олександра.

«Похід на цю акцію був досить драматичним періодом у моєму житті. Родина, знаючи, що цього дня може бути щось страшне на акціях, відмовилася випускати мене з квартири. Донька та Дружина сховали всі ключі, а двері з середини відчинялися ключем. Це був величезний скандал у квартирі — крики, емоції. У будь-якому випадку, вони, знаючи мою позицію, розуміли, що не втримають мене. Я казав: «Я там з фотоапаратом, я фіксую, що там відбуватиметься. Я там потрібен». Це були лютневі акції. Було важливо не тільки показати нашу акцію — це був ще елемент фіксації правопорушень. Тобто, я вже розумів, що моя присутність там — дає певну безпеку і вплив на правосуддя у подальшому. Деякі провокації згодом розбиралися по моїх фотографіях», — ділиться він.

Фотоапарат рятував часто, каже Олександр Волчанський. Якоїсь миті довелося зняти з нього жовто-блакитну стрічку, адже він почав ходити на акції луганського антимайдану, який збирався навпроти через дорогу.

«Мені було цікаво спостерігати, хто туди приходить. Було цікаво порівняти, хто тут і хто там. Яка реакція на зйомку. Був чистий інтерес зрозуміти, хто ці люди, бо ми живемо з ними поруч, ми на однах майданчиках, в одних під’їздах, в одних домах. Я хотів розуміти, хто ці люди. Аналіз всього цього прийшов трохи пізніше. Я побачив, що ці люди дивляться інші телеканали, читають інші новини, більшою мірою пов’язані кабельним телебаченням, «Партію регіонів», яка в один бік тягла луганський регіон», — упевнений Олександр Волчанський.

Наймасштабніший фотоальбом Олександра Волчанського про ті події — від 9 березня 2014-го. Тоді активісти прийшли до пам’ятника Тарасові Шевченку, щоб відзначити День народження кобзаря. Це була численна акція. Олександр прийшов туди з родиною.

«Я фотографував, дружина була у натовпі ці почалося ось це все — Арсен Клінчаєв (депутат облради — ред.), бойовики. Потім у перших рядах я помітив керівника бандитського угруповання «Брянка-СССР» Дмитра Пендюріна. Я почав все це знімати через кордон міліції. Вони йшли на нас, а я все це знімав. Звісно, що я був без розпізнавальних знаків, прапорів, переміщувався у натовпі. І ось цей натовп кидався на всіх — для них не було різниці, хто знімає. Вони кидалися і кричали» Навіщо ти це знімаєш?», — розповідає Волчанський.

Відтоді як Олександр почав документувати події у центрі міста, він завжди мав при собі паспорт. Важко було спрогнозувати, чим закінчиться та чи інша акція і де він зможе опиниться через якісь обставини. 9 березня звичка носити документ суттєво спростила йому роботу.

«До мене хтось підійшов з Антимайдана і спитали: «Хто ти такий? Для кого знімаєш?». Я кажу: «Я свій, луганчанин». «Звідки ми знаємо, що ти луганчанин?». Я дістав паспорт з рюкзака, відкрив. Місто народження — Луганськ. «А, все добре, знімай»», — згадує він.

До речі, після цього нападу на мітинг, Олександра запрошували до СБУ на співрозмову. Також він передав співробітникам служби диски зі своїми фотографіями. Ще раз він свідчив про захоплення СБУ у Генпрокуратурі.

«Я, розумів, що мені там знаходитися небезпечно, бо вся «Луганська гвардія» мене вже знала. Тобто, звернення «що ти тут робиш?» могло призвести до того, що мене взяли б у заручники. Я підійшов, зробив буквально 7 кадрів і ніде їх не публікував. І вже у Києві мене викликали як свідка по захопленню СБУ до Генпрокуратури. Я приніс на флешці 7 кадрів, розповів те, що знав. Насправді нічого не знав. Були ці 7 кадрів, які я передав до прокуратури», — каже він.

Світлини Олександра якось хотів купити російськомовний американський журналіст Саймон Островський, але згодом — не склалося. Втім, багато світлин Олександра можна побачити у книзі про бої за Луганський аеропорт Сергія та Анастасії Глотових.

«За тими подіями багато людей писали різні дослідження. Я багатьом відправляв. Мене просили зробити підбірку або оригінали фото. У мене все можна знайти в альбомі. Ті луганчани ,які брали участь в акціях, а потім працювали у громадських організаціях, гортали мої альбоми, знаходили потрібні фото. Я казав: «Пишіть мені дату і я швидко все знайду». Багато моїх фото було використано у книзі про Майдани України. Вона про Київський Майдан та в інших містах. 90% фотографій у цій книзі про луганський Майдан мої. Також Інститут національної пам’яті записав зі мною інтерв’ю на три години. Домовилися на годину, а у результаті — писали і писали», — додає він.

У 2018 році викладачка доньки Олександра Волчанского Інна Єрмакова запропонувала показати його фото на виставці до річниці подій 19 лютого у Хмельницькому музеї фотомистецтв. Олександр погодився і відібрав пів сотні світлин, які експонувалися близько тижня.

«Потім мені повернули ці фото і ось ці 50 робіт я подарував Львівському музею терору. Тепер вони там на зберіганні. У мене вони зберігаються у різних місцях, але я хочу, щоб було ще одне місце, де б ці фотографії можна було зберігати на високому рівні, окрім моїх хмарних ресурсів, жорстких дисків, флешок», — додає фотограф.

28 квітня 2014 року у Луганську пройшла остання акція Євромайдану. Так само було і у Донецьку. Олександр наголошує: це свідчить про те як однаково російські методички застосовували у Луганській та Донецькій областях. Та у Луганську щось пішло не за сценарієм і кривавого нападу на Євромайдан як у Донецьку, у Луганську не вийшло.

«Все скінчилось швидко і для мене неочікувано, оскільки я знімав з одного ракурсу те, що відбувалося, а потім дивлюся ,вони почали йди, озираючись назад. Я озирнувся, із облдержадміністрації, а на той момент у ній були чи то волинські «вевешники», чи то Нацгвардія, вийшли хлопці у повному екіпіруванні, з автоматами. Небагато. Людини чотири стояло і дивилися на цих бойовиків, які уходили. Я зрозумів, що нас врятувало», — ділиться він.

Остання громадська активність Олександра була 9 травня 2014-го. Він вийшов із фотоапаратом до одного із парків Луганська і фільмував ті заходи, які відбувалися до Дня Перемоги. На той момент набув чинності закон, який забороняв носити георгіївську стрічку.

«І спостерігав таку картину, як один з міліціонерів роздавав «колорадські» стрічки своїм підлеглим своєму особистому складу, який чергував у цьому парку. А я періодично бачив цього офіцера на наших акціях. Я почав фотографувати те, що вони роблять — роздачу «колорадок» . 9 травня 14-го року, коли ці люди фактично не підпорядковувались Україні. Та не фактично, а точно. Я почуяв неладне, коли на мене, скажімо так, «А для чого ти це знімаєш?»— почав кидатися міліціонер. Я сказав: «Ви порушуєте закон». Я ж такий ніби правильний, знаю вже закони. До того ж, майже правозахисник. І коли до мене з кількох сторін почали підтягуватися цивільні, тут я відчув неладне, що потрібно припиняти суперечку і йти», — каже Волчанський.

Та зрозуміти усі загрози, які існували у активістів луганського да донецького Євромайданів у їхніх містах, Олександр зміг тільки через кілька років. Допомогла у цьому книга Сергія на Анастасії Глотових «У вогняному кільці. Оборона Луганського аеропорту».

«Я сиджу і думаю: МВС — під сєпарами, СБУ — під сєпарами, облдержадміністрація — те саме. У місті немає української влади. Я живу надіями на те, що міліція нас типу береже і я ходжу фотографую. Тож, реально небезпеку відчув тільки тут і я зрозумів, що реально міг не вийти з того парку. Мене б затримала ця міліція і здала б, куди треба», — додає він.

Нині Олександр Волчанський — професійний фотограф-анімаліст. Робить як студійні фото, так і на виставках. Крім того, він професійний фотограф-репортажник. Але в останньому жанрі він працює не за гроші — зазвичай його фото потрапляють у соцмережі.

При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту

Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS

Коментарi до запису