«Треба, щоб окупація не повторилася»: як у Сєвєродонецьку активісти створили власні медіацентр та ЗМІ

Співорганізатори Кризового медіацентру «Сіверський Донець» швидко зрозуміли, що самими протестами та мітингами не вдасться навести лад у місті.

Ведучі

Валентина Троян

Гостi

Сергій П’ятниця

«Треба, щоб окупація не повторилася»: як у Сєвєродонецьку активісти створили власні медіацентр та ЗМІ
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2021/06/hr-dalibude-2021-06-29_severodonetsk.mp3
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2021/06/hr-dalibude-2021-06-29_severodonetsk.mp3
«Треба, щоб окупація не повторилася»: як у Сєвєродонецьку активісти створили власні медіацентр та ЗМІ
0:00
/
0:00

22 липня 2014 року бійці Національної гвардії України під командуванням полковника Олександра Радієвського звільнили Сєвєродонецьк, який нині є адміністративним центром Луганської області. У мережі зберігається низка відео, як містяни радо зустрічають бійців. І це попри те, що Сєвєродонецьк злі жартівники час від часу називають «Сєпародонецьком». Люди починають гуртуватися, міркують, як допомогти військовим та один одному. А також намагаються проаналізувати власні помилки — чому бойовикам вдалося захопити їхнє місто.

«Чоловіки Сєвєродонецька, мабуть, певною мірою злякалися. Ми недооцінили серйозності загрози. Живий приклад — Сватове, коли до них приїхали казаки влаштовувати «русскую весну», вони вийшли з вилами, мисливськими рушницями — у кого що було. Їх тупо не пустили до міста. Вони погрожували, що зараз пришлють БТРи з Луганська. «Присилайте! Приходьте!». І чоловіки просто відстояли місто. А ми якось…Особисто я не дуже серйозно до цього поставився. Навіть з Луганська їхав на тиждень», — каже герой цього матеріалу, сєвєродончанин Сергій П’ятниця.

Згодом гуртування та взаємопідтримка призведуть до створення потужної та поважної у Сєвєродонецьку організації — Кризового медіа-центру «Сіверський Донець». А поки розгублені люди дякують військовим та сподіваються, що ті не допустять повернення «русского мира».

Серед таких небайдужих, хто вийшов зустрічати українську армію був і Сергій П’ятниця. Проте, до 8 червня 2014 року він працював авіадиспетчером з управління повітряним рухом у Луганському аеропорту і, відповідно, більшу частину свого часу проводив у Луганську. Ходив і до захопленого СБУ, і на «референдум» — спостерігати за процесом захоплення влади на Донбасі.

«Було таке, що вночі стрілянина, а я на вишці тоді працював — найвище місце, найбільш прострілюване. І якраз випускали військовий «Іл-76», який привіз сюди обладнання воїнів, зброю, мабуть. І саме тоді була стрілянина. Я, зрозуміло, вимкнув світло. І я керував. Моя задача, щоб він прорулив, прослідкувати за смугою, щоб не було перепон. Зрозуміло, й погодні умови. І дати дозвіл на виліт. Тобто, я виглядав на злітно-посадкову смугу, вдивлявся, дивився у бінокль. Я мав оцінити стан літака: чи немає пошкоджень, чи немає диму, вогню. І випускав. Було таке», — згадує чоловік.

Зміна Сергія всіляко намагалася допомогти українським військовим. Речі, продукти харчування, воду привозили у службовому автобусі. 8 червня 2014 року Сергій П’ятниця прийшов на автовокзал, адже звідти службовий автобус забирав співробітників та віз до аеропорту. Але ні через півгодини, ні через годину він не приїхав. У телефонній розмові колеги пояснили, що бойовики не давали вивезти нічну зміну. Людей спробували вивезти, але на блокпосту сталося лихо.

«Як розповідали ті, хто там був, це були чеченці. Вони витягли всіх з машини. У когось було щось не те з документами. Їх над прірвою поставили на коліна, руки за спину, почали клацати затворами. У жінок істерика, паніка. І у цей момент якийсь мікроавтобус синього кольору спробував прорватися через блокпост і всі чеченці кинулися за ним, стріляли навздогін, а їх залишили у спокої. Один молодий чеченець сказав: «Забирайтеся звідси!» І вони поїхали — завдяки цьому прорвалися», — переказує Сергій П’ятниця.

Тоді начальник аеропорту вирішив, що цивільні не приїжджатимуть на роботу — лише військові. Відтоді Сергій жодного разу не був на робочому місці. Тоді ж поїхав із Луганська. Він жив із молодшою дочкою в орендованій квартирі. Дочка через рік після від’їзду просила подругу зайти до квартири і забрати деякі речі. Один раз їй це вдалося. Коли ж приїхала вдруге, побачила, що квартира опечатана. Сергій не має пояснення, чому бойовики так вчинили. Господарка квартири — дитяча письменниця, яка живе у Краснодарі. Жодного стосунку до подій у Луганську не мала.

В окупації

«Є чутки, що вечорами ходили і дивились, де горить світло, а де не горить. Якщо кілька вечорів світло не горить, значить квартира нежила. Дзвонили у двері. Якщо ніхто не відчиняє двері, значить квартира кинута. І вони складали фонд покинутих квартир», — каже чоловік.

Для прикладу Сергій згадує свого колегу. Той купив дуже хорошу квартиру у Луганську і, щоб бойовики не віджали її (інакше і не скажеш), чоловік приїздив до міста, вмикав світло, домовився із сусідами, щоб ті вмикали світло. Таким чином чоловік хотів убезпечити своє майно від так званої націоналізації.

До речі, він один із небагатьох жителів Луганщини, хто зміг проголосувати на президентських виборах. Вони збіглися із його відрядженням у столиці. Сергій взяв відкріпний талон та проголосував за адресою Хрещатик, 1.

«А Хрещатик, 1, виявляється, це хтозна де, це у гору підійматися, це на горі Андріївського узвозу, десь там. Прийшов. Проголосував. І коли показав свій відкріпний талон, мене перепитали: «Так Сєвєродонецьк — це Донецька область?» Кажу, ні, Луганська. І всі, хто там був, раз так на мене — хтось із Луганської області. І одразу посипалися питання — що та як? Хтось питає: «Ви на машині? Давайте вам картоплі дамо, продуктів». Ось така була атмосфера», — згадує він.

Тоді до Києва Сергій приїхав на курси англійської — знання цієї мови вкрай необхідне людині на його посаді. Спершу одногрупника з Луганщини сприйняли з побоюванням, але після спілкування зрозуміли, що він не сепаратист.

Дружина Сергія, Олена Ніжельська, працювала у третьому секторі, у громадській організації «Сєвєродонецька агенція розвитку громади». Час від часу він їй допомагав, зокрема, модерував деякі заходи. Коли почалася окупація Сєвєродонецька, вона разом із сином поїхала на Сумщину, у місто Перечин. Спочатку це була робоча поїздка, але довелося затриматися — поки не вщухли бої.

Сергій пояснює: було небезпечно не тільки через обстріли — бойовики викрадали людей, оголосили комендантську годину, і пильнували, щоб ніхто не виходив із дому вночі.

Попри це він під час комендантської години ходив із балончиком фарби та замальовував на будинках сепаратистські написи. І, щоб подратувати бойовиків, вдавався до неабиякого креативу.

«Я — рибалка. Я дуже люблю риболовлю. У мене багато гачків, волосі. У мене були жовто-блакитні стрічки. Коротше, риболовний потрійний гачок, на волосі з тягарцем, а на волосі прив’язана жовто-блакитна стрічка. Я це розкручував і закидував на верхівку дерева. Дістати неможливо. Потрібно кран викликати. І потім, коли проходив повз цих дерев, дивився, як сепари слиною захлиналися, а зробити нічого не могли», — розповідає чоловік.

Сергій П’ятниця хотів вступити на військову службу, проте його не взяли, адже на той момент він мав доступ до держтаємниці. Пояснює, якщо таку людину візьмуть у полон, то відомі їй дані вона може розповісти ворогу. Добровільно або під тортурами. Ті ж самі ризики, якщо людина добровільно захоче перейти на бік ворога.

«Той багаж знань, який я маю, як авіаційний фахівець, він дійсно може бути корисним для терористів. І зацікавленість у тих, хто хоче щось зробити у повітряному просторі, з повітряними кордонами, суднами, аеродромами, ті знання, які маю я, вони можуть бути їм корисними. Я так думаю», — додає він.

Це не найвища категорія держтаємниці. Тим не менш, коли Сергій ще працював, то вільно міг пересуватися лише територією області. Про поїздки за її межі він мав повідомляти керівництво. Щоб виїхати за кордон, потрібно було писати рапорт та мету поїздки.

Життя після звільнення і газета

Сєвєродонецьк нацгвардійці звільнили дуже швидко. Як згадує Сергій, без пострілів. Лише у соцмережах містяни ділилися, що з вікна українських військових. Утім після ейфорії від звільнення активісти вирішили зібратися та визначити план дій — щоб убезпечити місто від сепаратизму у подальшому.

«Поговорили, дійшли висновку, що потрібно щось вирішувати. Я там же виступив… Ну, як виступив… Сказав, що «мужики, ну облажались ми. Чесно. Дякуємо українській армії — вони врятували нас, звільнили, але ми місто втратили. Треба щось вирішувати, щоб це не повторилося. Ми створювали тут свій загін самооборони, який за кнопкою на телефоні міг зібратися у визначеному місці, щоб вжити заходів, хапати вили», — розповідає Сергій П’ятниця.

Люди, які того дня згуртувалися, визначили для себе чотири основні напрямки: «розбір польотів» — щоб з’ясувати, чому місто вдалося захопити; другий напрямок — співпраця з правоохоронцями для виявлення проявів сепаратизму; третій напрямок — боротися з корупцією; четвертий — допомога Збройним силам України. Щодо останнього Сергій пояснює — люди і до того допомагали, але хто як, а потрібно було згуртуватися. Цей рух назвали «Очищение».

«У нас адреса електронки purgesever2014. Purge — це пурген, з латини «очищення». Sever — Сєвєродонецьк. І рік, коли утворилися», — пояснює чоловік.

Спочатку, завдяки бізнесу, активісти «Очищения» випускали газету, де пропонували сєвєродончанам повідомляти про прояви сепаратизму — це на випадок, якщо людина хоче зробити це анонімно і не йти до СБУ самостійно. Також моніторили, у якому стані бомбосховища. До речі, за це активістам дорікали — мовляв, даремно нагнітають паніку, адже місто вже визволили. Хоча, поки ми розмовляли із Сергієм, пролунали глухі «бахи», на які він звернув мою увагу.

Від самого початку учасники ініціативи «Очищение» взяли собі за мету вести справи максимально прозоро. Тобто, не було людей, які ухвалювали рішення за більшість — все колегіально. Гроші, які збирали для допомоги переселенцям з Лисичанська, рахували під протокол. Коли Нацгвардія почала звільняти сусідній Лисичанськ, дуже багато тамтешніх жителів приїхали у Сєвєродонецьк.

Бої за Лисичанськ були запеклими, бойовики не хотіли забиратися звідси так швидко, як із Сєвєродонецька. Переселенців селили у готель «Центральний», жили вони безкоштовно, проте речей було небагато — збиралися поспіхом. От сєвєродончани і приносили їжу та різні речі. Хтось запрошував переселенців до себе додому. Щоб зрозуміти, у якому відчаї були люди, варто послухати цю історію.

«У нас є дівчина, яка на 9 місяці вагітності перепливла Сіверський Донець і того ж чи іншого дня народила дитину. Все нормально, слава Богу», — каже він.

Кризовий медіацентр

Громадський рух «Очищення» проіснував приблизно рік. Втім, ще восени 2014 року Сергій П’ятниця разом із дружиною потрапили на навчання у Харкові. Навчалися ефективній комунікації, основам громадської діяльності, вивчали структуру влади та проєктний менеджмент. Одним із завдань було написати проєкт чогось, щоб ви хотіли створити у своєму місті.

«Ми посиділи, подумали. Ця ідея давно вже літала. Тому, що збиратися у САРГі….Ну, ми зібралися, поговорили, розповіли друзям, знайомим, рідним. Все. Далі інформація не йде. Жодного незалежного ЗМІ тут не було. СТВ наш канал належав АЗОТУ (завод — ред.), його власнику; «Ірта» (телеканал — ред.) — також. Одним словом, вільних не було. І ми вирішили, що нам потрібен такий майданчик, з можливістю інформування населення, щоб були журналісти, своя газета. Все це прописали у нашому тренувальному завданні. Коли ми його презентували, до нас почали підходити люди і питати: «А ви це серйозно будете робити, якщо знайдете фінансування?» — Так, будемо робити. Чого ж… — Зараз, хвилинку!» Отже, є такий проєкт «Українська миротворча школа», Ігор Семиволос. Я вже не пам’ятаю, як він там був. Він дуже «запав» на цю ідею. Це були гроші Посольства Великої Британії. Він сказав, що ідея цікава. Всього вони профінансувати не зможуть, але, якщо знайдемо співфінансування, то можуть підтримати цей проєкт», — згадує Сергій.

Співфінансування знайшли у благодійному фонді «Відродження».

«Тобто, ми «соросята». «Порохоботи», «бандерівці». Тут повний набір у нас. Все нормально», — іронізує Сергій П’ятниця.

Приміщення, де зараз розташований Кризовий медіацентр «Сіверський Донець», належить бібліотеці. Раніше тут було «хламосховище», як говорить Сергій. Місце обирали таке, щоб воно було не дуже віддалене і від обласної адміністрації. і від міськради. Водночас це мала бути центральна вулиця, куди було б зручно дістатися.

«Ми почали шукати журналістів, і адміністратор у нас був. Але з першого разу не зайшло — у нас не було досвіду. Ми взяли людей, які все життя були виконавцями, а не організаторами. Вони працювали на якихось телеканалах, у газетах. Змінилось у нас кілька журналістів, адміністраторів. З усіма ми розходились по-дружньому», — додає чоловік.

Такий майданчик виявився потрібним. Якось було шість заходів на день.

Своє ЗМІ

Натомість команда не втрачала надії створити власне ЗМІ. Сергій П’ятниця ділиться, які були вимоги до потенційного медіа.

«Хотілось створити таке джерело, куди людина зайде, дізнається інформацію і скаже: «А, це кризовий медіацентр (Zmist на сьогодні). Якщо у Zmisti написано, значить правда! Точно не фейк, а все дійсно є так, як там написано», — говорить він.

Втілити задумане вдалося у 2019 році. Команда виграла грант на створення власного медіа. Через пандемію стартували тільки у травні 2020-го. На сьогодні Zmist складається з порталу, друкованого дайджесту, відеоматеріалів та дискусійного майданчика.

Спочатку до Кризового медіацентру «Сіверський Донець» чиновники ходили неохоче. Зараз вже, можна сказати, порозумілися. Але не обійшлося без курйозів.

«Начальниця відділу культури була запрошена на якусь тему саме по культурі міста. Вона не прийшла. Ми включили онлайн-трансляцію, поставили табличку, стаканчик води, включили пісню «А ты опять сегодня не пришла». І на цьому наш контакт із відділом культури закінчився. Не прийшла», — розповідає він.

Сергій модерує багато заходів медіацентру, але не всі. Якщо люди хочуть провести у них захід, вони повідомляють адміністратору, що необхідне, у тому числі чи потрібен модератор.

Кризовий медіацентр «Сіверський Донець» залишає за собою право обирати чи буде захід платним чи безкоштовним. Може взагалі відмовити замовникам, якщо вважатимуть захід суспільно не важливим, або взагалі шкідливим.

Найбільш напруженим заходом, яким Сергію довелось модерувати — це зустріч між організаторами торговельної блокади на Донбасі у 2017 році та співробітниками місцевих заводів. Організатори блокади не могли ніде знайти майданчик, щоб висловити свою думку. А кризовий медіацентр погодився без вагань.

«В принципі, думаю, вийшло. По-перше, до бійки не дійшло, а це вже значить, що вийшло. Покричали, погорланили, обмінялися думками і розійшлись. І все це закінчилось мирно. Блокада була певний час, потім — не була», — додає він.

Сергій пояснює: Кризовий медіацентр «Сіверський Донець» не є філіалом Українського кризового медіацентру, хоча і співпрацює з ним. Їхній центр став третім, після того, як відкрилися у Києві та Одесі. Потім схожі медіацентри запрацювали у Херсоні, Миколаєві, Антикризовий центр — у Краматорську.

На базі кризового медіацентру діє ресурсний центр підтримки громадських ініціатив. Тобто, людина може прийти сюди і сказати, що хоче, наприклад, зробити сквер біля під’їзду, їй допоможуть написати проєкт. А ось і приклад реальної та важливої ініціативи, яку вдалося втілити.

Кризовий медіацентр входить до коаліції «Справедливість заради миру на Донбасі». Її очолює луганчанин Володимир Щербаченко. Разом вони записували інтерв’ю з людьми, які пережили полон, яких тримали у місцях незаконного утримання.

«Навчали інтерв’юерів, розробляли методологію, як проводити інтерв’ю, щоб не нашкодити людині, яка дає інтерв’ю. З тими, кого утримували у місцях незаконного утримання, ті, кого «на підвалі» тримали, у полоні. Все задокументували, щоб передати до Європейського суду після закінчення цього конфлікту», — говорить Сергій.

Коаліція має закритий сайт, на якому зібрана інформація про сепаратистів. Слідчі можуть отримати доступ до нього після рішення коаліції. За окремими особами можна погодинно відстежити, що він чи вона робили.

Ми дуже хотіли записати інтерв’ю і з головою громадської організації Кризового медіацентру «Сіверський Донець» Оленою Ніжельською, але нині вона за кордоном — у робочих справах.

Що б хотілося сказати на завершення? Співорганізатори Кризового медіацентру «Сіверський Донець» дуже швидко зрозуміли, що самими протестами та мітингами не подолати корупцію та не навести лад у місті. Та висунули свої кандидатури на виборах до міської ради Сєвєродонецька. Троє з них потрапили до міської ради у 2015 році.

Валентина Троян, Громадське радіо

Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS