Виїхали, коли у нас під домом вибухнули снаряди — продюсер «UA Донбас»

Як ЗМІ виїхати з окупації і вижити?

Ведучі

Ольга Русіна

Виїхали, коли у нас під домом вибухнули снаряди — продюсер «UA Донбас»
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2021/08/hr-dalibude-2021-08-23_severodonetsk.mp3
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2021/08/hr-dalibude-2021-08-23_severodonetsk.mp3
Виїхали, коли у нас під домом вибухнули снаряди — продюсер «UA Донбас»
0:00
/
0:00

«Найбільш небезпечною після безпосередньо військових дій, є, безперечно, інформаційна війна. Шляхом дезінформації суспільства, шляхом подачі препарованої, системно підготовленої інформації, зламати систему відносин у суспільстві, той фундамент, на якому базується довіра суспільства до власної країни».

Так у 2017 році тодішній секретар РНБО Олександр Турчинов говорив про інформаційну війну Росії та журналістів, які їй протистоять. Тоді війна тривала уже четвертий рік, зараз — восьмий. Складнішою, ніж в інших регіонах країни, залишається робота медійників у прифронтових містах.

«Робили випуск, ішли до кімнати півтора на півтора метри. Світла там не було. І начитували там випуск на диктофон. Ходили ми втрьох: одна людина з текстом і диктофоном, ще одна тримає ліхтарик…».

Це говорить Олександр Марченко — виконувач обов’язків продюсера UA Донбас — мовлення, що об’єднує Донецьку та Луганську області. Він розповідає про дні, коли телеканал та радіо «Пульс», що розміщувалися у Луганську, щойно переїхали до Сєвєродонецька.

Робота в окупації

Запис випуску новин тоді став справді колективною роботою — приміщення не було пристосоване до запису, аби не було чути еха — є кілька варіантів. Можна тримати якийсь додатковий матеріал перед диктофоном та обличчям того, хто начитує текст. Для запису в домашніх умовах можна купити акустичну ширму, зроблену з такого ж звукоізолюючого матеріалу, яким оббивають радіо- та телестудії зсередини. Однак якщо її немає, у пригоді стане будь-який матеріал — так, Олександр розповідає, що спочатку використовували навіть простирадло, тримати яке й було роллю цієї третьої людини, залученої до запису.

Раніше, до війни, телеканал та радіо «Пульс» розміщувалися у Луганську. Олександр Марченко, який нині виконує обов’язки продюсера UA Донбас, працював якраз на цьому радіо. Обидві редакції залишалися в місті до останнього, писали про захоплені бойовиками будівлі, а відвідуваність сайту у ті часи значно зросла, згадує Олександр. Кореспонденти всеукраїнських видань на той момент із Луганська вже виїхали, а місцеві медіа бойовики вже захопили.

«Ми ще якийсь час працювали і давали цю інформацію — і це була одна із тих причин, які нам назвали на запитання „чому нас закривають“. Тому що ми дали в ефір, наприклад, цитату Петра Порошенка, у якій він назвав цих людей терористами. Звісно, їм це не сподобалося, вони хотіли, щоби ми були „за них“. Але так не вийшло. Тому 4 липня 2014 близько 20 людей оточили периметр телерадіокомпанії, зайшли всередину, дали всім 20 хвилин, аби зібратися, вивели на прохідну, і потім ми туди вже не повернулися», — згадує Олександр Марченко.

Після цього будівля кілька тижнів стояла порожня. А потім бойовики почали використовувати її для своїх потреб.

«Вони відключили всі українські канали, перемкнули на російські. Радійне і телевізійне мовлення припинилося. Я знаю, що потім, приблизно у серпні, вони встановили там своє мовлення. Бойовики поставили досить потужне обладнання — при цьому раніше таке у них було тільки в самому Луганську, зараз його встановили по периметру. І якщо у нас тут виникають якісь проблеми — або профілактика, або електрику відімкнуть — то просто ось тут, у радійному кабінеті, ми могли спокійно спіймати на телефон так зване „Радіо Республіка“. Так було аж до Рубіжного. Хоча тут — близько 30 кілометрів до лінії розмежування. Тобто якщо прибрати звідси українські канали, українські радіостанції — буде або російське, або те, що підконтрольне російським угрупуванням „ЛНР“», — додає чоловік.

Олександр згадує — одного, централізованого спільного рішення «виїхати» для всіх співробітників «Суспільного» тоді не було. Сам він якийсь час чекав, аж поки не зрозумів, що довше залишатися в місті вже не можна.

«Ми виїхали наприкінці липня, коли у нас під домом вибухнули снаряди, повилітали вікна. Тоді ми зрозуміли, що все, годі чекати. І так приблизно до весни 2015 року всі були хто де — хтось у Києві, хтось в інших регіонах, чимало людей там уже працевлаштувалися. А потім, навесні 2015-го — тут головою ВЦА якраз був Геннадій Москаль — було прийняте рішення відновлювати роботу телерадіокомпанії тут, у Сєвєродонецьку. Усім працівникам про це написали, і хто захотів — приїхав. Я, наприклад, приїхав навесні, і якраз тоді ми запустили тестове мовлення — і телевізійне, і радійне», — розповідає Олександр.

Усе з початку

Власного приміщення спочатку не було. Працювали у пресцентрі адміністрації, там був один стіл і стільці. Люди приїхали зі своєю технікою — передусім ноутбуками, у когось були диктофони. За якийсь час журналістам надали власну будівлю, однак вона потребувала ремонту, і немалого.

«Це був колись Інститут азотної промисловості. Десь 7 років до цього будівля не використовувалася. Потім тут був штаб російського батальйону бойовиків „Призрак“. А потім уже заїхали ми. На цьому поверсі було щось схоже на бібліотеку — дуже великі кімнати. Книги та стелажі ми повиносили, із цих великих приміщень зробили менші кабінети та студії», — згадує Олександр.

Зараз UA Донбас займає два поверхи семиповерхової будівлі. Окремі приміщення тут орендують, а на першому поверсі — в частині, що не використовується — можна побачити зразок того, як виглядав увесь будинок до ремонту. Це тьмяно освітлений коридор із голими стінами.

Фото Олі Русіної

Ремонт робили паралельно із запуском тестового мовлення. Спочатку вся команда знову працювала в одному великому приміщенні, взявши із підвалу старі столи та стільці. Зрозуміло, що виходити у прямий ефір тоді можливості не було, бо не було студії. Тому журналісти почали з того, що робили в запису випуски новин та невеликі програми, розповідає Олександр.

Ремонтні роботи тривали приблизно до кінця 2016 року. Найпершими робили студії, аби запустити прямі ефіри. У перший час бракувало не тільки нормального приміщення — журналістів також було мало, тому спершу «всі робили все»: наприклад, радійники могли працювати на телебаченні.

«Ми їздили в поле з операторами, знімали, приїжджали, відписували сюжети та новини на радіо, усе це монтували. Таким був період з 2015 по 2016 рік. Ми приходили і так з самого ранку — то туди, то сюди — і близько 8 вечора виходили з роботи. Бо людей мало, навантаження велике, а ми собі одразу поставили планку — що новини у нас будуть виходити кожну годину».

Зараз Олександр працює продюсером філії. Він каже — трохи сумує за журналістською роботою, але переважно на це немає часу. Окрім цього, зараз дуже багато людей, які починали працювати на відновленому UA Донбас, виїхали у Київ чи інші регіони країни. Але були й такі, що повернулися працювати уже з новими навичками чи перешли на UA Донбас з інших ЗМІ.

«У нас є проєкт „Ранок на Суспільному“. Він виходить в ефір з Києва — там ведучі та студія. Але, мабуть, 60-70% контенту виготовляють кореспонденти з регіонів. Коли ця програма запустилася минулого року, по Донецькій області одразу була така група журналістів, а по Луганській — ні. Майже рік я шукав цих людей. Запросив журналістку, яка працювала на іншому каналі; також прийшов молодий хлопець-відеограф, який, до речі, у 2015 році був трохи журналістом. Він тоді попрацював десь рік і пішов. А зараз взявся за самовдосконалення — закупив техніку, постійно щось знімає, запускає дрон, і те, що він робить — це просто вау», — пишається чоловік.

Фото Олі Русіної

Олександр показує мені редакційні кімнати і знайомить зі своїми колегами: новинарями, ведучими, звукорежисерами. На одному поверсі розташувалася студія прямих ефірів радіо, поверхом вище є телевізійна. Про луганську історію каналу нагадують архівні світлини, розвішені в коридорах.

«Технічно, поки ми тут — їх тут не буде. Так, є ще багато проблем у прифронтовій зоні — всюди можна побачити російські канали, щось із цим зробити дуже складно, бо потрібне дуже потужне обладнання. Щодо інформаційної складової… Я не можу сказати, що ось є наш канал, і завдяки цьому люди не дивляться ті канали — бо їх тут фактично немає, принаймні у Сєвєродонецьку. Як саме, що саме дивляться — бо ж тут є й інші всеукраїнські канали — я не знаю, бо не було таких досліджень. Але я точно знаю, що ми тут маємо бути.

Пам’ятаю, як відключили на території України всі російські канали, скільки було розмов — мовляв, навіщо, ми звикли і так далі. Тоді була дуже наелектризована ситуація. Ти говориш з людиною, начебто знаходиш спільну мову, а потім вона піде ввечері додому, подивиться російські новини — і знову починається. Після того, як їх відключили, цього стало набагато менше. Все ж поступовий, але вплив є. Коли немає цього постійного російського нагнітання, стало — принаймні мені так здається — легше», — говорить Олександр Марченко.

«Зміст тижня»

На відміну від UA Донбас, яке переїхало з окупованих територій на вільні, видання «Зміст тижня» — це нове медіа, яке виникло із початком війни. Воно працює під егідою кризового медіа-центру «Сіверський Донець», а ідея належить його очільниці — мешканці Сєвєродонецька Олені Ніжельській.

«Коли у 2015 році виник кризовий медіа-центр Сіверський Донець, одним із ключових напрямів, у якому ми планували працювати, було створення власного контенту. Але весь час щось заважало. То не могли знайти фахівців, то не було спільної ідеї. І ось у 2019 році ми це оформили в один проєкт, нас підтримала ініціатива „Демократичне урядування у Східній Україні“, що фінансується USAID. Сама назва „Зміст тижня“ для нас багатогранна, бо в ній є і абревіатура „ЗМІ“, є слово „міст“ — він зображений на логотипі кризового медіа-центру, це для нас є символом об’єднання. І йдеться також про три міста — Лисичанськ, Сєвєродонецьк і Рубіжне, на них ми фокусуємося», — каже Олена Ніжельська.

Медіа від початку хотіли зробити багатоформатним: це й онлайн-портал з новинною стрічкою та аналітичними матеріалами, і друковане видання, і відеопродакшен, і дискусійна платформа.

До цього Олена не мала досвіду роботи зі ЗМІ. За першою освітою вона — інженер-технолог, потім вивчала менеджмент та економіку. У роботі «Змісту» називає себе «генераторкою ідей». Натомість головним редактором «Змісту» став Максим Бєлін із Луганська, який багато років працює в медіа. Він розповідає, що зараз майже всі люди, що працюють в онлайн-виданні та відеопродакшені — переселенці з Луганська та Донецька. Також видання співпрацює з місцевими авторами. Натомість дискусійним майданчиком займаються місцеві та навіть люди із Західної України.

Зараз редакція шукає нові формати. Олена уточнює, що хочуть більше уваги приділяти відеопродакшену та розслідуванням, а Максим пояснює, що саме збираються змінити в нинішній роботі.

«Ми місцеве видання, але дуже багато уваги приділяли, наприклад, загальнонаціональним реформам. Оця різність форматів не завжди давала нам змогу оцінити нашу аудиторію та прийти до нашого читача/глядача. Зараз ми намагаємося усе звести до спільного знаменника, аби редакція онлайн-видання, дискусійна платформа та відеопродакшен співпрацювали ближче. Щоби ми доповнювали одне одного.

Наш читач — це мешканець Луганської області, передусім це трикутник Лисичанськ-Сєвєродонецьк-Рубіжне. Це поміркована людина проукраїнської позиції. Ми, мабуть, перше виключно україномовне онлайн-видання Луганщини. Але завжди, як би ми не визначили аудиторію, — є бажання її розширити», — додає жінка.

Фото Олі Русіної

Зауважую, що проукраїнські ЗМІ Луганщини зараз можуть залучити аудиторію, наприклад, відключених нещодавно каналів проросійського політика Віктора Медведчука. Максим погоджується.

«Звичайно, вони можуть до нас перейти. Ми багато пишемо про справи міста, регіону — те, що стосується кожного. Найголовніше тут те, що в цьому інфопросторі, який був виключно проросійським, коли з’являється україномовний — навіть не завжди україномовний, але проукраїнський — коли люди це бачать і це поступово стає для них нормою — це дуже важливо.

Але сказати, що це зараз велика медійна присутність — то ні. У нас дуже небагато медіа, Півтора десятки, якщо не рахувати блоги та роздержавлені місцеві видання, і це все на всю Луганщину. Це не йде у порівняння із Харківщиною чи Дніпропетровщиною. У нас немає стільки ресурсу», — каже Максим Бєлін.

Олена вважає, що залученню різних аудиторій сприяє те, що «Зміст» — багатоформатне видання.

«Є цілі ніші аудиторії, неохоплені іншими ЗМІ. Хтось не дивиться телебачення, хтось не має доступу до інтернету. Саме наша багатоформатність дозволяє нам достукатися до різних аудиторій. У нас постійно були сумніви щодо друкованого видання, і вони залишаються, оскільки це дорожче, і важко виміряти його ефективність. Але все-таки хоче зберегти цей формат, оскільки інтернет-покриття на Луганщині не найкраще», — додає він.

Зараз друковане видання тимчасово не виходить через брак коштів, але його хочуть відновити, розповідає Олена. Його тираж — 5000 примірників, виходило воно в форматі однієї сторінки раз на тиждень. Розповсюджували газету через партнерські організації, які знаходяться у більш віддалених населених пунктах — Станиці Луганській, Старобільску тощо. А також — на місцевому автовокзалі, Центрі надання адміністративних послуг, Пенсійному фонді.

За допомогою відеоформату намагаються роз’яснювати суперечливі чи складні теми, які хвилюють місцевих мешканців — особливо якщо помітно, що люди не до кінця розуміють, що до чого, розповідає Олена.

«Наприклад, зараз у нас дуже обговорювана тема — що Рубіжанській лікарні не продовжили ліцензію на лікування ковідних хворих. Усі лають НСЗУ, але ніхто не цікавиться тим, чи повний пакет документів подала лікарня і яка взагалі позиція НСЗУ? Ми бачимо свою задачу в тому, аби пригасити хайп і додати аналітичної, фактичної інформації — як все відбувається насправді», — пояснює вона.

Для обговорення проблемних тем служить також дискусійний майданчик. До пандемії такі зустрічі проводили офлайн, зараз — на платформі Zoom, розповідає Олена.

«Для обрання тем у нас були й опитування у соцмережах, і і загалом моніторинг соцмереж — пошук питань, які найбільший відгук серед людей. Також ми іноді беремо теми, які „лежать на поверхні“ — наприклад, вакцинація чи готовність медзакладів приймати людей з коронавірусом. Були теми більш абстрактні — про працевлаштування закордоном та міграційні процеси, а були й дуже конкретні — про поводження з безхатніми тваринами у Сєвєродонецьку. Питання дискусій ми завжди формулюємо як альтернативу. Наприклад, умовно, „безпека чи гуманність“. Для участі ми намагалися знайти представників різних позицій, аби можна було справді побачити „зріз думок“», — ділиться Олена Ніжельська.

До таких дискусій команда залучає місцевих активістів та представників влади. З останніми складніше — зокрема через те, що у багатьох громадах місцеве самоврядування зараз працює у форматі військово-цивільних адміністрацій. Вони більш закриті — немає депутатів, яких можна було залучати, тож усе залежить від доброї волі однієї людини — голови ВЦА.

«Через особисті зустрічі, листи, переконування, що публічна демонстрація своєї позиції завжди більш конструктивна, ніж те, що люди додумують, коли ця позиція не озвучена, ми намагаємося залучати представників влади. Якщо спочатку були випадки, коли нам до останнього обіцяли спікерів від влади і вони зрештою не приходили, то на останніх дискусіях такого вже немає.

Цікаво, що онлайн-формат дав додаткові можливості. Якщо ми не могли достукатися до представників органів влади з Луганщини, то запрошували їхніх колег зі Львівської, Полтавської області — вони ділилися досвідом вирішення схожих проблем», — каже Олена.

Фото Олі Русіної

Часто дискусії стосуються екологічної тематики — приміром, обговорюють минулорічні пожежі на Луганщині чи зелені зони у самому Сєвєродонецьку.

«Наприклад, була тема щодо некоректного омолодження дерев у Сєвєродонецьку — їх просто обпилювали „під олівець“. За підсумками дискусії була створена робоча група, яка розробляла інструкції з цього омолодження. Спершу місцева влада не дуже це сприймала, але потім вдалося створити ініціативу електронного реєстру цих дерев. Автоматизація цього процесу дозволить більш контрольовано доглядати за деревами. Це стало наслідком, зокрема, і нашого дискусійного клубу. Він сам по собі передбачає більш емоційний фон — коли людина через Zoom включається і тримає на камеру шматочок кори дерева, яке спиляли у неї у дворі. Оця адвокаційна складова наших дискусій точно знайшла відображення і в соцмережах, і в рішеннях, які ухвалює влада», — додає вона.

Робота журналістів «Змісту» — проєктна, досі їх фінансували західні донори, але зараз редакція тимчасово не має коштів. Утім, Максим каже — працюватимуть все одно, навіть на волонтерських засадах.

«Буде якийсь проєкт — добре, ні — ви ж розумієте, кожен журналіст все одно пише для декількох видань, тож без заробітків не залишимося. Цей проєкт ми зробили самі, він нам дуже близький, і ми його не кинемо», — впевнений Максим.

Оля Русіна, Сєвєродонецьк, Громадське радіо

Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS

Коментарi до запису