«Я буду першою людиною, яка відновлюватиме Донбас» — колишній матрос корвету «Тернопіль» Олексій Мазніченко

«Я бачив все. Я відстоював свій корабель, підійшли два буксири і почали атакувати. Погрожували і гранатою дім мій підірвати. Я казав собі: «Що я тут роблю?».

Ми зустрічаємося у студії Громадського радіо. Мій співрозмовник — Олексій Мазніченко з Горлівки. Але говорити ми будемо більше не про війну у Луганській та Донецькій областях, а про опір окупантам у Криму, про вірність присязі, про зраду і навіть трохи про спецоперацію НАТО.

2 квітня 2013 року горлівчанин Олексій Мазніченко отримав призначення на службу у військово-морському флоті у Севастополі. Це місто та півострів він згадує з теплотою.

«Дуже було гарно у Криму. Вони (кримчани — ред.) дуже любили і поважали нашу Батьківщину. Мені дуже болить за те, що там зараз коїться», — згадує герой.

На момент 2014 року Олексій продовжував службу, а Росія починає окупацію півострова, паралельно розпалює ворожнечу між людьми у нього вдома — на Сході України.

«Ситуація змінилася категорично у гірший бік. Раніше вони мали доступ до суші, звідки їм поставляли продукти та інші речі. А сьогодні підступи до причалу перекриті двома людьми у військовій формі, які повністю озброєні снайперськими гвинтівками, кулеметами, автоматичною зброєю. Тобто, їх повністю зараз відрізали від суші», —  так 5 березня 2014 року про ситуацію на корветі «Тернопіль» розповідав міський голова Тернополя Сергій Надал.

Він оголосив збір коштів для підтримки екіпажу та висловив сподівання, що допомогу все-таки вдасться доставити.

Корвет «Тернопіль»

«Я бачив все. Я відстоював свій корабель — корвет «Тернопіль». На той час я був там. Нас вишикували. Командир сказав, що атакуватимуть. Кожного дня підривали гранати біля корабля, провокували», — говорить Олексій Мазніченко.

На корветі «Тернопіль» перебувало близько 120 людей. 70% екіпажу були впевнені, що присягу можна складати скільки завгодно. Командир пошикував моряків та наказав, щоб ті, хто хоче перейти на бік ворога, повідомили про це і їх на шлюпках спустять із судна.

«Дуже було цікаво спостерігати, як люди, з якими ти проходив спецоперації, служив пліч-о-пліч, перейшли на інший бік. Всіх викликали, питали. Я сказав: «Ні, я склав присягу. Я по життю дотримуюсь свого слова», — впевнений чоловік.

Адмірали, згадує Олексій, перейшли на бік Російської Федерації. А йому та побратимам дали такий собі фігуральний наказ скласти зброю. Чому фігуральний? Бо її не видавали.

«І ми брали все те, що там було: пожежні рукави, предмети, якими можна вдарити, відбитись. Півтора місяці я прожив на кораблі, ми відстоювали його. Не спав по три-чотири доби, стояв на вахті, на баку. У день, коли сказали, що нас штурмуватимуть, підійшло два буксири і почали атакувати», — каже Олексій Мазніченко.

«Корвет Тернопіль тепер під контролем чужих військових та під чужим прапором. Але його екіпаж нашій державі залишається вірним. Зрадити присягу Україні моряки відмовилися», — говорять у новинах від 22 березня 2014 року.

Українські моряки були змушені залишити судно.

«Зради було багато»

«Корабель захопили. Екіпаж спустили. Близько місяця я ще був у Криму. Це був дуже важкий час, адже нам заблокували всі картки, грошей не було. У мене вдома почалися бойові дії. Ми жили, як могли: на вулицях, у під’їздах», — ділиться Олексій..

Помічник корабля, Олексій Кирилов, намагався згуртувати моряків, щоб згодом вивезти їх на материкову Україну. Але військове керівництво у Києві такого наказу не давало.

«Ми самостійно вирішили сісти на автобус та поїхати до Києва. Коли приїхали, нас розмістили у військовій частині у Броварах», — згадує він.

Військова прокуратура не дала морякам нудьгувати — їх допитували. Розпитували, що та як відбувалося на кораблях і на флоті. Сам Олексій не заперечує: зради було багато! Після цього він продовжив службу в Одесі.

«В Одесі ми служили на старих кораблях. Це було тяжко. Нам не видавали форму, нам то видавали, то не видавали їжу. Потім все це почало налагоджуватися, коли бойові дії вже почалися у мене вдома. У Криму залишилося багато нових військових кораблів, які були новими. Я служив на корветі «Тернопіль» і на кораблі «Гетьман Сагайдачний». Вони обидва нові. «Гетьман Сагайдачний» — єдиний корабель, який залишився в Україні», — розповідає Мазніченко.

Про долю корвета «Тернопіль» Олексій не знає. Каже, може розібрали на запчастини, а може й служить хтось на ньому.

«У мене є корочка миротворця за спецоперацію, яку мені вручив генсек НАТО. Просто, знаєте, нас забули, залишили. Ми самостійно прокладали свій шлях», — каже він.

Особливо поважно Олексій говорить про тих побратимів, які кинули все у Криму, де прожили все життя. І не розуміє тих, хто залишилися.

«У кожного своя мотивація. Хтось прожив у Криму все життя і перейшов (на бік окупантів — ред.), бо прийняв те, що там трапилось. Я не розумію, що у них в голові. Я ставлюся з повагою до людей, які були з Криму, проте залишалися з нами і виїжджали на материкову частину України. Тобто, продавали там житло чи кидали все та виїжджали. Когось заманили зарплатнею. Сказали, що зарплати будуть більше — вони й перейшли. Знаєте, людина сама обирає свій шлях. У цій ситуації ти бачиш, хто є хто», — впевнений він.

«Черкаси»

— У вас два варинта: сдать корабль или перейти на нашу сторону?

— «Черкаси» чинитимуть опір.

Закриваючи тему Криму, питаю, чи дійсно все так відбувалося на тральщику «Черкаси», як показано у фільмі.

«Ми тримали зв’язок із цим кораблем. Я знаю всіх, хто там служили. У цьому фільмі грають не актори, а дійсно моряки, які служили на той час. І я хочу сказати, що все, що показано у фільмі, правда. Тільки наприкінці вони закрутили, що там вибухи були. Цього не було. Це — режисер «докрутив» картину», — каже Мазніченко.

Шахта, будівництво, охорона

Але всього цього із Олексієм могло б і не бути, якби в один момент він не відмовився від роботи на шахті. Туди він влаштувався одразу після профтехучилища. У Горлівці ця робота вважається престижною, адже зарплати у шахтарів одні із найвищих в області. Хоча, все залежить від того, яка саме шахта. Та й прийняли Олексія на роботу швидко — дався взнаки авторитет батька. Той — заслужений шахтар України.

«Рік поробив у шахті. Кожен день, коли спускався у шахту (а я працював на кілометр униз, 1027 горизонт), я казав собі: «Що я тут роблю?» Люди казали мені про успіх, якого я досяг, а я його не розумів», — впевнений чоловік.

Олексій звільнився з шахти та поїхав до Москви — працювати на будівництві. Але умови виявилися не такими, як йому обіцяли. Спав Олексій на будівництві, про триразове харчування не було й мови.

«Мився з пляшки, спав на дерев’яних піддонах. Там не було ні вікон, ні дверей. Билися з китайцями. Дуже «весело» було. Нам не заплатили. Я своїм шляхом добирався до дому. Приїхав, а мені вдома кажуть: «Ми ж тобі казали, що ти дарма із шахти звільнився. Все, у тебе немає ніякого майбутнього», — згадує він.

Не склалося і з Харковом — там Олексій трохи працював охоронцем. На рік чоловік взяв тайм-аут, щоб зорієнтуватися, куди ж рухатися далі. Зрештою вирішив, що має відслужити в армії. Це був 2013 рік. Олексія прийняли на службу на фрегат «Гетьман Сагайдачний».

«Я розумів, що хочу служити у військово-морському флоті. Кораблі, відкрите море — це для мене, це моя душа. Я відслужив два роки, був на спецопераціях, маю багато нагород», — каже він.

До речі, Олексій не розповів, у чому полягала спецоперація. За його словами, говорити про це він не має права.

Назад у цивільне життя

«Я прийняв рішення залишитися вірним присязі. Дослужив і поїхав у 2015 році до Києва. Приїхав до столиці, держава видала мені 1500 гривень. Я почав тут працювати: менеджером з продажу, керівником відділу продажів, потім став підприємцем, започаткував свою справу та розвиваюся у цьому напрямку», — згадує чоловік.

Перші місяці цивільного життя були, м’яко кажучи, кепськими. У всьому доводилося себе обмежити.

«У мене були розірвані кеди. Кожного разу я їх підклеював, щоб хоч якось ходити на роботу. А також дні джинси та футболка, яку я кожного дня прав. Не було грошей на проїзд. Зі станції метро «Червоний хутір» я ходив пішки до станції метро «Лівобережна», аби зекономити собі якісь кошти», — ділиться він.

Перша посада, на яку влаштувався Олексій, — менеджер з продажу. Через три місяці його визнали кращим робітником відділу. У нього з’явилися гроші, які чоловік вирішив вкласти у якийсь бізнес.

«Я ніде не навчався, як вести бізнес. Мій МВА сформований з мого життя, моїх помилок. Процес становлення — перші 20-30 проєктів — це виживання, формування мене як особистості. Потім я побудував першу успішну компанію, другу, третю.

У мене багато спрямувань: є компанія, яка займається продажем сільськогосподарської техніки, здаємо сільгосптехніку в оренду. Зараз мої комбайни працюють у полях, збирають врожай. Ми будуємо елеватори, у мене є свій міжнародний інвестиційний фонд. Я співпрацюю з Об’єднаними Арабськими Еміратами, Саудівською Аравією. Також у мене є ІТ-розробки, бренди одягу, тату-студії», — каже чоловік.

Олексій займається благодійністю. Зокрема купує продукти пенсіонерам у Донецькій області.

«Також я допомагаю дітям. Одній багатодітній родині, яка виїхала з окупованої території, ми купили будинок, ноутбуки, щоб діти розвивалися, оплатили курси для дітей, щоб вони вчились заробляти в інтернеті», — додає Мазніченко.

Олексій Мазніченко — президент Федерації професійного кікбоксингу України та спонсорує інші федерації, пов’язані зі спортом. Для прикладу, бокс, кулачний бій.

«Ми закуповуємо форму для дітей, обладнання для залів, які потребують допомоги. Зараз моя федерація сформувала національну збірну України з професійного кікбоксингу. Я підписав три меморандуми щодо матчевої зустрічі з Туреччиною. Це буде у вересні у нашій країні. Завдяки співпраці з міжнародною організацією King of the kings наші бої транслюватимуться у 120 країнах 42 мовами», — розповідає він.

Від розмов про успіхи повільно переходимо до теми сім’ї: чи є зв’язок з батьками, як вони пережили або переживають окупацію. Каже, батько на власні очі бачив, як бойовики заїжджали установкою «Град» у житловий район, стріляли у бік України та швиденько забиралися звідти, щоб не потрапити під вогонь у відповідь. Чоловік швидко збагнув, що нічого доброго з того не буде. Він разом із дружиною виїхав на підконтрольну Україні територію на Полтавщину. Матір залишилась у Горлівці, їй довелося наймати охорону.

«Були різні провокації на адресу моєї родини. Дзвонили і говорили: «Я зараз йду з гранатою, підірву твій будинок!». Це тому, що я в Україні. Зараз у матері гарна безпека. Ми не бачились з нею 5 років. Діда з бабусею я не бачив сім років.

Коли я виріс у статусі, я вивіз матір звідти. Вона приїхала, побачила мою доньку, родину, як я живу, хто я. І, уявіть, був собі хлопець з Горлівки, шахтар у минулому, «пацанчик», я б так сказав, а вона приїздить і бачить вже сформовану людину. Бачиться підприємця, у якого є родина», — наголошує він.

У будинок Олексія також влучив снаряд. Це сталося, коли він переїхав до Одеси. Сам Олексій, як український військовий, майже одразу став нев’їзним на окуповану територію. Його занесли у так званий «чорний» список. Якщо більшість переселенців покинули свої домівки у 2014 році, то Олексій не був вдома із 2013 року — відтоді як поїхав на службу.

«Багато людей почали мені погрожувати. Це були й люди, з яким я виріс. Мені казали, щоб я приїхав додому і вступив до «ополчення». Чи як там воно називається? Я сказав, що не буду цього робити, тому що я виріс в Україні. А Донецька область — частина України.

Я буду першою людиною, яка відновлюватиме Донбас. Це моя мрія. У мене є татуювання «Never give up» («Ніколи не здавайся»). Пам’ятаю, лежав у шпиталі, Україна звільняла різні міста. Якраз тоді «брали» Горлівку, тоді розбили мій дім, багато людей втратили. І я стою біля вікна, чую, як несуть АТОшників, у яких відірвані руки та ноги. Усі ці крики… Тоді я сказав собі, що коли закінчиться війна, я буду у такому статусі, з такими коштами, що зможу відновлювати ці області — Донецьку та Луганську. Я знаю, що так буде», — впевнений Олексій Мазніченко.

Валентина Троян, Громадське радіо

Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS