Колаж Громадського радіо. На передньому плані — Олег Саакян. На задньому — Кремль у павутинні.
Вікторія Єрмолаєва: Ми говоримо 11 вересня, і сьогодні Росія знову атакує, зокрема, Київ. Уже зафіксовано два влучання по АЗС. Це свідчить про посилення тактики, адже раніше в Києві таких ударів не було.
Водночас Віткофф і Кушнер спочатку приїхали до Москви, а потім — до Києва. Зеленський сказав, що вони привезли чудові пропозиції. Тож нинішні розмови про мир — це знову затягування часу чи реальне вікно можливостей?
Олег Саакян: Ні, це не реальне вікно можливостей. Водночас сказати, що це лише затягування часу, також було б не зовсім правильно. Як на мене, реальність дещо складніша. Ми бачимо, що всі сторони переслідують власні інтереси, однак нинішній військовий контекст не передбачає припинення вогню, а тим паче завершення війни. Ніщо про це не свідчить.
Так само немає підстав говорити про якийсь прорив у переговорному процесі. Але чому тоді ми спостерігаємо таку активізацію? Тут є кілька чинників.
По-перше, Сполучені Штати хочуть спробувати витиснути хоча б щось із російсько-української війни. На тлі браку успіхів на Близькому Сході та ситуації з Венесуелою, яка не дала бажаного електорального імпульсу, залишається лише російсько-українська війна. Вона певною мірою переплітається, зокрема, з іранською кампанією. І, власне, залишається Куба. Якщо Куба не «вистрілить», то Трампу нічого буде продемонструвати у зовнішній політиці.
Звісно, не можна сказати, що зовнішня політика турбує американців найбільше, — аж ніяк. Вона навіть не входить до п’ятірки головних тем виборчої кампанії. Однак брак успіхів стає вразливістю, тому потрібно продемонструвати бодай якийсь результат. Наразі підтискає необхідність ухвалення законопроєкту Грема—Блюменталя. Це тригерна й водночас слабка точка Трампа, через яку його зараз тролитимуть.
Спочатку пропонували запровадити проти Росії «пекельні» санкції, які мали набувати чинності автоматично. Згодом Білий дім домігся того, що санкції вже не були «пекельними»: рівень їхньої «пекельності» знизили до просто жорстких.
Потім Білий дім домігся, щоб санкції запроваджували не автоматично, а за рішенням президента. Тобто президент міг би їх запровадити або не запровадити, а також частково чи повністю скасувати, коли захоче. Після цього до законопроєкту, крім Росії, додали Іран.
Отже, тепер це вже не «пекельні» й не автоматичні санкції, спрямовані не лише проти Росії, а й проти Ірану. І ось ми опинилися в точці, коли законопроєкт усе ж потрібно ухвалювати. Трамп хоче розіграти російську карту: чи потрапить Росія під ці санкції, чи ні. Існує серйозний ризик, що законопроєкт, який готували як пакет «пекельних» автоматичних санкцій проти Росії, зрештою перетвориться на не «пекельні» й не автоматичні санкції проти Ірану — узагалі без Росії.
Саме навколо цього зараз розігрується ключова партія Трампа. Спочатку відбулася зустріч із Реткліффом у Москві, а потім, навпаки, — зустріч Силуанова з Бессентом на саміті G20. Сполучені Штати через розвідку та власні аналітичні спроможності донесли своє бачення: ситуація в Росії вкрай погана.
Ще одним чинником є завершення весняно-літньої кампанії, яка виявилася для Росії провальною. Єдиний показник, який росіяни виконали, — це показник втрат. У всьому іншому Росія не має жодних досягнень. Саме тому вона посилює терор проти тилових районів, адже це її єдина можливість зараз демонструвати, що вона досі контролює ескалаційну вертикаль і має відповідні спроможності.
Олег Саакян: На тлі російських невдач за останні пів року Сполучені Штати спочатку надіслали своїх посланців із відповідною інформацією, щоб росіяни могли представити власну позицію. У Москві відповіли: «Ні, усе зовсім не так. Ми бачимо ситуацію ось так». Після цього в команді Путіна заявили, що американським партнерам варто послуговуватися верифікованими даними, які надає російська сторона. Фактично там назвали недостовірною інформацію, якою володіє американська розвідувальна спільнота.
Потім до Москви надіслали Віткоффа та Кушнера, які є комфортними для Кремля. Вони приїхали, щоб, образно кажучи, потикати діда палицею, показати йому дані за останні пів року та запитати: «Ну що? Ось невдалі наступи, ось інформація про вашу ситуацію, а ось санкції, які невдовзі можуть ухвалити».
Що запропонував Дмитрієв? Узагалі не допускати до зустрічі з Путіним заступника міністра економіки, відповідального за санкції, якого у Сполучених Штатах називають «містером Санкції». Мовляв, щоб не дратувати Путіна й не псувати атмосферу. Водночас Дмитрієв пообіцяв сам усе йому передати. До речі, на зустрічі із Зеленським у Києві цей заступник міністра був присутній, а в Москві його навіть не допустили до переговорів із Путіним — залишили за дверима.
Віткофф і Кушнер мали намацати позицію Путіна: чи готовий він тепер до якихось поступок. Сполучені Штати, зі свого боку, могли запропонувати, наприклад, не запроваджувати санкції або спробувати дотиснути Україну до більших компромісів.
І ми бачимо, що американцям цього досягти не вдалося. Якби вдалося, Віткофф і Кушнер приїхали б до Києва з іншими, значно веселішими обличчями, а українська команда стояла б зі значно сумнішими. Крім того, після їхнього від’їзду не було б бомбардувань американських компаній.
Трамп зателефонував би Путіну одразу після того, як Віткофф і Кушнер виїхали з Києва, а не після паузи, під час якої він устиг зателефонувати прем’єр-міністрові Великої Британії. Сам собою такий порядок дзвінків уже є ляпасом Росії.
З українського боку ми побачили, що обговорювали зимовий пакет і ширшу співпрацю. Очевидно, Віткофф і Кушнер не вважали це пріоритетом, однак мусили повернутися хоча б із чимось. Тому Україні вдалося відкалібрувати порядок денний відповідно до власних потреб.
Якби Віткофф і Кушнер сепаратно про щось домовилися в Москві, до Києва вони приїхали б дотискати Україну, змушуючи її прийняти ці домовленості. І вирази облич, і порядок денний — усе було б зовсім інакше.
Вікторія Єрмолаєва: А навіщо росіяни зараз узагалі прив’язують переговори до своїх псевдовиборів? Яку мету вони переслідують? Чому обіцяють, що після 21 вересня щось може змінитися?
Олег Саакян: Тут є кілька завдань. Узагалі росіяни просто люблять прив’язувати все до певних дат. Якщо попереду є якась дата, події пов’язують із нею, щоб окреслити певний часовий горизонт і не залишати все у вакуумі.
Російська політика значною мірою імітаційна. Коли немає живого політичного процесу, його доводиться імітувати. А для цього потрібна хоча б якась динаміка. У нормальному політичному житті слухання, чергове антикорупційне розслідування, виступ опозиціонера в парламенті чи навіть ток-шоу стають своєрідними позначками в політичному календарі.
У нас навіть без виборів, навіть під час війни, усе одно є вибір і живий політичний процес. Він має власну динаміку, свій подієвий ряд і свої «червоні дні календаря». У росіян такого календаря немає. Промови в Думі однакові, ток-шоу однакові, життя однакове.
Далі стає лише трохи гірше, але жодної точки, за яку можна було б зачепитися і яка створювала б певну динаміку, крім виступів Путіна, немає.
Тому їм доводиться штучно прив’язувати все до певних дат, щоб створити хоча б видимість динаміки політичного процесу: сторіччя якоїсь події, відкриття пам’ятника, псевдовибори чи щось подібне. Вибори — дуже важлива подія. Переговорний процес — також. Отже, це ще й спроба легітимізувати у світовому дискурсі наявність виборів у Росії.
Усі чудово розуміють, що справжніх виборів там немає, а є лише імітація виборчого процесу. Однак коли росіяни говорять про переговори, прив’язуючи їх до виборів, ці заяви цитують західні медіа. Так усім зайвий раз нагадують: у Росії, мовляв, відбуваються вибори. Такий собі маркетинг виборів.
Олег Саакян: Є ще один важливий момент: переконати власне населення й еліти в тому, що вибори взагалі на щось впливають. Якщо переговори прив’язують до виборів, то вибори, виходить, є чимось дуже важливим. Отже, на них потрібно прийти.
Частина населення почує, що на цих виборах вона голосує за партію Путіна, щоб підтримати мир, якого зараз можна досягти. Інша частина проголосує за перемогу, якої нібито можна досягти, а розмови про мир сприйматиме лише як маневр, необхідний для перемоги й розгрому України. Кожна цільова аудиторія отримає свій меседж.
Абсолютно справедливо буде запитати: яка різниця, якщо все одно намалюють стільки голосів, скільки потрібно? Але тут важливо звернутися до політико-правової теорії та згадати, що для недемократичних режимів вибори значно важливіші, ніж для демократій.
У демократіях вибори — це лише один з інструментів демократії. Коли змінюється влада, усі концентрують ресурси та змагаються, але вже наступного дня прокидаються й живуть далі. Вибори виконали свою функцію: відбулася ротація еліт або, навпаки, при владі залишилася чинна еліта, яка отримала певні сигнали й тепер мусить на них реагувати.
У недемократичному режимі вибори — це сакральний момент повторного підтвердження сили як центральної постаті, так і самого режиму. Це буквально виписування легітимності для всієї влади на наступний цикл. І йдеться не лише про сам результат. Зрозуміло, що він має становити 70–80% і бути переконливим. Однак усі чудово розуміють, що цей результат намальований.
Ніхто навіть не намагатиметься поставити його під сумнів. Іноді цього не приховують і з усмішкою оголошують про 99,9% або навіть 102–103% підтримки влади, як це вже траплялося в Росії.
Проте є те, що значно складніше підробити, — явка. Її всі бачать: дільниці або порожні, або переповнені. Тому недемократичні режими, розуміючи, що можуть мати проблеми з явкою, часто зменшують кількість дільниць, щоб створити картинку натовпу. Наприклад, відкривають на 30% менше дільниць. Відповідно, навантаження на кожну з них зростає, і з’являється потрібна картинка: люди стоять у чергах. Найяскравіший приклад — так звані референдуми, які росіяни проводили на окупованих територіях у 2014 році.
Отже, явка важлива. Тому переговори перетворюють для внутрішніх цільових аудиторій на додатковий мотив прийти на вибори, зокрема для тієї частини населення, яка втомилася від війни.
У Росії ця частина вже доволі значна. Антивоєнні настрої у класичному розумінні там не те щоб узагалі відсутні, але вони маргінальні, слабкі й безсилі. Такий відсоток був би відчутним у демократичному суспільстві, але для російського суспільства 10–15% — це ні про що. Ці люди можуть лише сидіти по підвалах і навіть не висовуватися.
Водночас, за останніми даними, понад половина населення готова до завершення війни, якщо Путін завтра скаже: «Усе, просто зупиняємося». І ця частка зростає щомісяця. Є й ті, хто каже: «Якщо війна триватиме, ми її підтримуватимемо». Однак їх уже менше, ніж тих, хто готовий зупинитися.
Отже, баланс змінився, хоча близько двох третин населення все одно залишаються кон’юнктурними: як цар скаже, так і буде. Скаже завершувати війну — підтримають із більшим ентузіазмом. Скаже продовжувати — підтримають із меншим.
Але все, що вони насправді думають, обговорюватимуть лише на кухні, та й то при вимкненому світлі, дослухаючись, чи не пише в цей момент сусід за стіною на них донос.
Вікторія Єрмолаєва: Різні політологи та російські ліберальні журналісти — якщо їх можна так називати без лапок — часто говорять про російські еліти. Начебто ті вже не мають сил терпіти цю війну, дуже хочуть її завершення і навіть ведуть проти Путіна якісь підкилимні ігри. Наскільки це відповідає реальності? Чи здатні вони щось змінити?
Олег Саакян: Передусім я відмовляю російському суспільству в суб’єктності. Воно ніколи не було суб’єктом історії й не писало її — російську історію пишуть еліти. Однак я не бачу в цих елітах достатнього рівня кипіння, щоб вони були готові демонтувати режим. Вони ще перебувають на етапі, коли павуки з різних банок гризуться між собою.
Усе рухається до того, що невдовзі боротьба розпочнеться вже в одній-єдиній банці, яка залишилася. Згадаймо ситуацію з Азербайджаном та азербайджанським літаком. Тоді Маркова, одного зі ста російських пропагандистів, оголосили іноземним агентом. Пропагандист, який підтримував Путіна, раптом став «іноагентом».
Це була ознака того, що табу на недоторканність власних придворних почали знімати. Назвімо це зовнішнім колом. Протистояння й конкуренція павуків у банці вже звузилися до Садового кільця. Ті, хто перебуває в межах Садового кільця, поступово перестають бути недоторканними. Натомість ті, хто в Кремлі, поки що недоторканні. Це Олімп.
Останнім часом можна спостерігати, як коло хаосу звузилося до стін Кремля. Там уже починається, поки що «на мінімалках», боротьба павуків. Коли вона дійде до наступного, ще вужчого кола й відкрита ворожнеча між різними гравцями всередині Кремля стане нормою, усе зрештою звузиться до «колективного Путіна» — кооперативу «Озеро», учасники якого почнуть підсиджувати одне одного.
Ось тоді ми можемо побачити й табакерку, і шалик, і щось інше. Або ж режим просто складеться, бо вже не зможе сам себе втримувати. Проте поки що всі ці розповіді, з одного боку, не безпідставні: певне бурління там справді є. Але його не варто переоцінювати.
З іншого боку, ці розповіді дуже часто модеруються. У західних медіа з’являються матеріали про те, що Путін боїться смерті та заколоту. Навіщо вони там з’являються? Усе дуже просто: не тисніть на Путіна сильніше, бо можете перетиснути, а тоді станеться щось узагалі жахливе.
Мовляв, потрібно запропонувати Путіну якийсь вихід, не тиснути надмірно, знайти для нього спосіб знизити напруження. Ці меседжі одразу йдуть другим пакетом. Спочатку всіх налякали, а потім кажуть: вихід полягає в тому, щоб не заганяти Путіна в кут і знайти спосіб зберегти йому обличчя.
Дивишся на це й думаєш: «Боже мій, яка примітивна двоходівка». Усе настільки банально й очевидно, що вже заздалегідь розумієш, через які саме прізвища просуватимуть другий крок. І коли він з’являється, думаєш: «Це було надто очевидно». Проте для значної частини людей на Заході це, на жаль, досі неочевидно.
Олег Саакян: На Заході не розуміють Росію та принципів, за якими вона діє. Її все одно намагаються міряти власними лекалами. Там і далі вважають: це путінська війна, це все Путін. Отже, його потрібно або задобрити, або налякати, або ще якось на нього вплинути. А якщо Путіна не стане, до влади прийдуть навальністи — і тоді заживемо.
Але як щодо того, що відбувалося за Єльцина? Поділ Чорноморського флоту, поява Юрія Мєшкова, початкове небажання підписувати договір про визнання кордонів — і це далеко не все. А те, що відбувалося протягом усієї радянської доби? А Російська імперія? Невже Путін править Росією вже 300 років? Ні. Просто росіяни були вагітні Путіним.
Вони його народили, покликали, а він формувався й «еволюціонував» — тобто деградував — відповідно до очікувань російського суспільства. Вони знайшли одне одного й тепер купаються в цій садистсько-збоченій політичній любові. Щоправда, російському суспільству це вже не дуже подобається, бо домовлялися трохи про інше. Але аб’юзивний шлюб — він такий.