Після російського фільму «Серпень. Восьмого» я написав батькам, що наступною Росія нападе на нас — режисер Станіслав Капралов

Сьогодні з режисером Станіславом Капраловим ми продовжуємо тему кіно. Тільки цього разу поговоримо не лише про технологічний обман, гру з картинкою, а і про маніпуляції сенсами.

***

Стрічка «SUI CAEDERE» або «Місто самогубців» Станіслава Капралова стала найкращою короткометражкою на американському кінофестивалі WorldFest Houston у 2018 році.

Наприкінці фільму йдуть титри зі статистикою: щохвилини на планеті двоє людей самостійно вирішують піти з життя. Головною задачею у розкритті непростої теми самогубства для Капралова стало створення антиутопічного світу з елементами фантастики, у який глядачі б могли повірити. А в умовах створення кіно за невеликі кошти задля цього доводиться викручуватися.

«Це вийшов недешевий, як для короткометражок, проєкт. Попри те, що майже всі працювали безкоштовно. Ми намагались знайти в Україні місця, які максимально відповідають атмосфері того місця, яке мені здавалось гіпотетично може бути у цій історії. Ми знайшли дуже круту локацію на Парковій Алеї й використовували цей покинутий будинок для нашого «світу». Зараз ця локація не діє, дім викупили. Також ми знімали у Чорнобилі. Спеціально поїхали туди, щоб зняти кадри згори й отримати атмосферу самотності, покинутості, безлюдного місця».

Ще більше ресурсів потребує створення світу сюрреалістичного. Короткометражний перфоманс «Я є ілюзія» 2018 року став оптичним експериментом.

Стас Капралов спробував відтворити мальовничі оптичні ілюзії мовою кіно. Візуальна подвійність речей тут змушує замислитися про неоднозначність людської особистості.

«Це абсолютно візуальна робота, у ній можна шукати сенс, можна не шукати. Все як у сюрреалізмі. Коли дивишся на картину Далі, ти можеш додумувати собі будь-які речі, фантазувати на тему, що хотів сказати автор. Багато двозначних речей. Головний сенс цієї короткометражки у тому, що кожна людина має подвійне дно, дві-три особистості. Головна героїня — це красива, врівноважена та спокійна жінка. Але, коли ви починаєте копатись, пізнавати її глибше, її комплекси та проблеми, то починаєте розуміти, що там є місце зраді та цинічному зловтішанню».

Аби створити кожну сцену, команда спочатку створювала її 3D-модель. Станіслав Капралов хотів знімати оптичні ілюзії, будуючи їх на майданчику. Власне, так команда і зробила. Проте, розповідає режисер, для того, аби змусити глядачів повірити у реальність картинки, не завжди потрібно усе робити по-справжньому.

Наразі Станіслав Капралов разом із командою закінчили постпродакшн повнометражного українсько-американського трилера «Let it snow». Їхній агент з продажу — компанія «Arclight Films», яка успішно продала фільм «Збройовий барон» з Ніколасом Кейджем і Джаредом Лето в головних ролях.

«Там була сцена, де дівчина починає спускатись на сноуборді й за нею несеться лавина, яку підірвали. В реальності це зробити неможливо, тому довелось малювати лавину і дівчину, яка спускається. В кадрі це працює: є відчуття страху і погоні. Все залежить від людини та її методів. Хтось любить абсолютний реалізм і йому важливо, щоб все було справжнім. Хтось любить додавати декорації». 

Велика частина фішок, які використовують у кіно і які ми не помічаємо, — це робота зі звуком. Станіслав Капралов розповідає про магію звуку на прикладі своєї останньої стрічки «Let it snow».

Геометрія звуку — звичний і простий прийом, який досить часто використовують. Але разом із тим маніпуляції зі звуком можуть доносити конкретний меседж.

«У нас була сцена божевілля героїні, коли вона приходить до якогось піку і її переслідує та намагається вбити снігоходець. Ми хотіли показати оце відчуття божевілля. Звукорежисер запропонував розкидати з різних боків звуки тварин. На перший погляд ти не чуєш, що це тварини. Ти думаєш, що це звук машини, але на підсвідомому рівні розумієш, що це тварини, що це тваринні вчинки людини, яка сидить на снігоході і хоче забрати життя. Звукорежисер розкидав ці звуки навкруги. Тому, коли ти дивишся у кінотеатрі, є відчуття, що тебе атакує снігоход з усіх боків, хоча його навіть нема у кадрі».

Приховані меседжі зашивають у сюжети, характери персонажів чи навіть їхній зовнішній вигляд. Станіслав Капралов наголошує: художнє кіно справді потужний інструмент впливу на людей. Але не завжди вдалий. Наприклад, Росія маніпулює через кіно занадто прямолінійно і часто невміло.

«Коли я подивився фільм «Серпень. Восьмого», мене просто розривало від злості. Це фільм про агресію Росії проти Грузії у 2008 році. Коли вони зняли фільм «Серпень. Восьмого», де нібито мама залишає дитину на тій стороні і повертається його рятувати. Злі грузини-вбивці проти доблесних російських солдат, які на танку їдуть рятувати дитину. На фоні — зрадник, який допомагає підлим грузинам і говорить українською мовою. Це прийом тупоголової пропаганди, яка розрахована та тупоголове населення. Я подивився тоді цей фільм і написав батькам, що «наступними вони нападуть на нас». Якщо ти відправляєш якийсь меседж, ти хочеш щось з нього отримати. Як от фільми про Крим, наприклад, які зараз виходять. Бандерівський Крим, який рятують зелені чесні солдати, добряки. На нашу радість це зроблено дуже безталанно. Якби це було зроблено якісно, все було б набагато гірше».

Тоді як потужний ривок української кіноіндустрії за останні 4-6 років і якісне вітчизняне кіно, яке побачили й почули у світі, — це величезний важіль впливу у гібридній війні з Російською Федерацією.