«Відкладене життя», психологічне виснаження: про стан жінок у реаліях війни

Психологічне виснаження жінок у тилу під час війни

Анастасія Багаліка: Життя в тилу під час війни. Як воно виснажує нашу психіку в інший спосіб, ніж долученість до війни і проживання її на фронті? Як би ви охарактеризували це навантаження?

Валерія Палій: Воно точно виснажує, тому що, — я не люблю розмежовувати фронт і тил, тому що це не те, що точно треба порівнювати, але іноді все ж таки доводиться, і ми маємо розуміти, що реалії життя і спосіб життя в тилу і на фронті, або коли ти несеш службу в війську, зовсім різний. Чому? Тому що ми в своєму буденному житті намагаємося чіплятися за ту рутину, яка в нас залишилася від якогось умовно мирного життя.

І ця рутина не завжди тягнеться, а іноді ламається. У тилу ми маємо менше способів і каналів, які нас регулюють. Якщо ми говоримо про людину в війську, вона виконує багато ритуалів і зобов’язань, які насправді дуже сильно структурують, навіть попри те, що це не всім може подобатися.

І це дає тобі якесь відчуття стабільності. У нас рутина така: ти щось запланував, завтра в тебе виключили світло, післязавтра — обстріл, щось не те, воно дуже міняється. Менше каналів, як ми можемо відреагувати, тому що так чи інакше військові мають фізичний канал розрядки.

Це якісь навантаження, яких цивільні часто в тилу не мають, або мають якісь обмеження, або фрагментарні, і, відповідно, складно відреагувати. І відчуття агентності* різне. Різне, тому що ти коли носиш форму, в тебе є відчуття, що ти впливаєш безпосередньо якось на ситуацію, ти робиш внесок.

• *Агентність у психології — незалежна здатність чи спроможність діяти за власним бажанням.

Коли ти в тилу, в тебе ця агентність часто якось розпорошується, люди не завжди розуміють, що вони якийсь внесок можуть робити. Хоча роблять внесок кожен день.

І незважаючи на те, що саме ти робиш, ти все одно навіть своїм одним існуванням, насправді конструктивним можеш робити цей внесок. І це додає певної такої зовсім іншої структури переживання.
Ну і наостанок, напевно, потрібно сказати про новини. Коли ти в ЗСУ тощо, у тебе немає можливості читати новини в тому обсязі, в якому ми можемо читати в тилу. Іноді ми суперперевантажені цими новинами.

Іноді споживаючи, направду, давайте скажемо, багато «шлаку», якась дезінформація, яка нас перевантажує, дестабілізує, деморалізує. І це складні досвіди, що в одному випадку, що в іншому випадку, просто вони різні за специфікою свого проживання і того, як люди намагаються до них адаптуватися.

• Не пропустіть подію Громадського радіо та «Жінок в медіа»: «1325: Хто насправді ухвалює рішення під час війни?»

«Відкладене життя»

Анастасія Багаліка: На початку війни багато хто намагався адаптуватися у такий спосіб, ми обговорювали це багато разів у нашій студії, — ефект відкладеного життя. Тому що багатьом здавалося, що це «закінчиться швидко». Можливо, не «2-3 тижні», про які говорили на початку, але тим не менше. Ми наче як застигли, чекаючи, що минуле життя повернеться.

Зараз минуло вже 4 роки, ми розуміємо, що такими, як були умовно 23 лютого 2022 року, ми вже ніколи не будемо. Хтось продовжує стояти на паузі? У когось зберігаються такі механізми? Я по собі свідчу, я думаю, що багато жінок, у кого чоловіки воюють, все одно тією чи іншою мірою живуть відкладене життя. Тому що попри всі психологічні поради жити тут і зараз, ти не можеш робити це в повному обсязі, коли твій партнер у війську.

Валерія Палій: Я думаю, що, в принципі, ми всі живемо відкладене життя, і треба чесно про це сказати, тому що є об’єктивна реальність, яка не дозволяє нам мати ту міру свободи, яку ми мали умовно, в більшості країни, до початку повномасштабної війни, але на правду до 2014 року. У нас є заборона на виїзди, у нас є мільйон якихось обмежень зовнішніх, комендантська година, якісь транспортні обмеження. Це такі зрозумілі обмеження, а скільки ще є таких самоцензурованих.

Ліза Кузьменко: «Не можна сміятися голосно» тощо. 

Валерія Палій: Так, і є багато реальних обмежень. І тому, знаєте, казати, що я живу своє певне життя, незважаючи ні на що, це може бути непогана стратегія, але на сто відсотків вона не виконується. Тому що все одно ми робимо поправку на те, коли повернуться наші близькі з фронту, коли, можливо, я нарешті зможу повернутися у свою домівку, коли ми з сім’єю можемо виїхати за кордон чи ще щось.

Ми все одно щось відкладаємо. І насправді важливо це розуміти. Тобто оцю ілюзію, казати, «я живу відкладене життя», або навпаки, «намагаюся жити наповну».

Я думаю, що треба розуміти, як обмеження, так і все ж таки розуміти, що життя триває, і в тебе не буде іншого такого року твого життя. Наприклад, 39 тобі вже не буде, тільки в цьому році. І намагатися все ж таки якось це контролювати.

Але обмеження завжди будуть. Просто тому, що ми живемо у світі, де є ці обмеження. Але відповідаючи на ваше питання, чи є люди, які прямо на паузу все поставили? Є. І це одна зі стратегій, як люди насправді виживають і зберігаються.

Тому що це загальновідомий механізм «бій, біжи, замри». Тобто є люди, які завмирають. Є люди, які чогось очікують. Є люди, які бояться діяти. Є люди, які бояться брати відповідальність. Це нормальні людські реакції.

Але все одно, ми всі живемо так чи інакше, якісь відкладені життя…

Слухайте розмову повністю у доданому аудіофайлі і дізнавайтеся ще більше!

На Громадське радіо повернувся подкаст про те, чому перемога неможлива без рівності і участі жінок. І як вони змінюють правила гри: на фронті, в громадах та за столом переговорів. «1325» — це спільний проєкт Громадського радіо та ГО «Жінки в медіа». Кожен із випусків розповідає, як принципи Резолюції «1325: Жінки, мир, безпека» втілюються в Україні.

Спільний проєкт Громадського радіо та ГО «Жінки в медіа». Виготовлення подкасту стало можливим завдяки комунікаційній кампанії «1325: Жінки.Мир.Безпека», що реалізується Українським Жіночим Фондом за фінансової підтримки урядів Великої Британії, Нідерландів та Канади.