Як формується культура пам'яті серед дорослих і дітей під час великої війни

Альона Нестеренко: Яке має бути, на вашу думку, співвідношення ролі держави та громадянських ініціатив для ефективного формування культури пам’яті?

Уляна Мороз: У постколоніальному суспільстві нам дуже хочеться уникнути інструменталізації культури і здається, що будь-який вплив держави є небезпечним, бо держава дуже довго для нас була не нашою державою, а тією державою, яка нас колонізувала.

Проте, якщо говорити про постколоніальні практики, про те, що ми виходимо за межі колонії, знаходимо свою ідентичність, без держави немає нашої незалежності. І якщо ми не вважаємо державу нашим партнером, ми ніколи не будемо мати незалежності. І якщо держава не вважатиме громадянське суспільство своїм партнером, ми також не вибудуємо, не захистимо своєї незалежності.

«І болючим для України досі залишається питання меморіалізації, яка в нас здебільшого стихійна…»

І тому я б сказала, що це стосунки партнерські. Коли люди, які працюють у державних інституціях, готові відкривати майданчики для обговорення складних суспільних термінів, а суспільство виходить на ці майданчики, говорить і піднімає ті питання, які мають почути люди, які працюють у державних інституціях.

І особливо це важливо, коли в країні буває певна недовіра до інституції, але з цим також треба щось робити. І болючим для України досі залишається питання меморіалізації, яка в нас здебільшого стихійна.

Альона Нестеренко: Що тут потрібно для системного підходу, на вашу думку? І чи має це бути один великий меморіал, чи краще, аби кожна громада дбала про вшанування пам’яті тих героїв, які жили в тому чи іншому місті, селі? І знов таки цим має займатися держава, чи це все-таки мають бути такі місцеві ініціативи різного типу?

Уляна Мороз: Для початку треба дати собі відповідь на питання, а що таке меморіалізація і яка цінність у цьому процесі.

Бо дуже часто говорять, що «культура», це ж «культурно», бути «культурним» і це важливо. І тут дуже часто теж пам’ять, треба пам’ять, бо це важливо. І якщо ми не розберемося у тому, а чому важлива пам’ять, для чого є ця пам’ять.

І тут можна піти двома шляхами. Одним шляхом уявити собі, що є якась людина, яка зовсім не має пам’яті. От в один момент їй взяли і стерли пам’ять, пропала пам’ять.

Ця людина не знає, хто вона, якої статі, якою мовою вона говорить, куди їй іти, що їй робити, що їй вдягати. І тоді, коли приходить хтось з боку, каже, слухай, я тобі розкажу, я знаю, хто ти, дорогой. І ця людина стає дуже легкою маріонеткою.

Тому усі тоталітарні системи були зацікавлені в тому, щоб люди не мали пам’яті, тому що цими людьми легше керувати. Тоді ми починаємо розуміти, що наша незалежність прямо залежить від здатності пам’ятати.

Тому що стерта пам’ять робить нас легкими маріонетками тих переможців, хто прийде, хто захоче маніпулювати нами.

Таким чином оці способи пам’ятання стають складовою нашої незалежності. Інший підхід — це те, що способи пам’ятання допомагають людям, які є у травмі, жити далі, тому що є відновлення справедливості. А з іншого боку ми формуємо колективну пам’ять, як ту платформу, яка нас об’єднує.

Таким чином ми переходимо в розуміння, що пам’ять надзвичайно важлива для нашої стійкості, для нашого ментального здоров’я і можливості вижити при такій кількості втрат. І об’єднання спільнот для створення цієї спільної пам’яті, того, що нас об’єднує, одним із маркерів ідентифікації. Ми маємо спільний досвід, який робить нас спільними, дотичними один до одного.

Тому важливими є місцеві ініціативи, бо якщо це не буде потрібно на місцевому рівні, що б не робила держава, воно не матиме сенсу. Проте держава має ставити рамки.

• Перше, — що недопустимо.
• Друге, — розширювати ці рамки у формах і різноманітті.
• Третє, — на академічному рівні мають розумні уми почати говорити, якими можуть бути ці форми пам’яті і пропонувати для місцевих ініціатив. Чим ширше залучена громадськість в обговорення цих об’єктів пам’яті, тим більше від неї користі.

Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі