Путін каже, що Україна — окраїна Росії, а Анна Ярославна — росіянка: розбираємо історичні міфи Кремля з Кирилом Галушком

Директор Міжнародного центру протидії російській пропаганді Юрій Кочевенко каже: якщо уявити інформаційну війну у вигляді піраміди, то на її верхівці завжди буде легенда, заснована на історичному міфові. Фейки будуються на викривленій історії навіть там, де це неочевидно. Аби пропаганда була дієвою, треба тиснути на емоції.

«Емоції можуть ґрунтуватися тільки на усвідомлених усталених стереотипах, які вже існують у свідомості. Саме історичне підґрунтя — найбільш благодатний ґрунт для витягування цих міфів».

А сьогодні ми будемо розвінчувати історичні міфи разом з істориком, координатором проєкту «LikБез — Історичний фронт» Кирилом Галушком.

Як працюють історики в Україні та Росії?

Історична спільнота в Україні — строката. Науковці можуть вести дискусії щодо бачення однієї й тої самої події. Звісно, дискусії підкріплені фактами, джерелами, археологічними знахідками. І хоч у Росії вистачає професійних, фахових істориків, але державна ідеологія країни з імперськими амбіціями, звісно, заганяє науковців у певні рамки тлумачення історії. Наприклад, Російське воєнно-історичне товариство очолює та сама людина, що очолює Службу зовнішньої розвідки, розповідає Кирило Галушко. Те саме товариство, яке торік на урядовому каналі РФ «Россия 1» показувало фільм «Бандеровцы: палачи не бывают героями».

Підтримайте Громадське радіо на Спільнокошті

«Ти можеш собі копирсатися у 1820 році, але якщо ти робиш якісь узагальнення, які торкаються історії Росії, східного слов’янства або сусідніх країн, ти потрапляєш під певні інформаційні обмеження. Книжку написати можна, але публічно тебе озвучувати не будуть, оскільки це не збігається з офіційною позицією РФ. Цю офіційну позицію формує кілька інституцій. Це, звісно, президент Володимир Путін, в якого є заяви і статті на історичну тематику, а вони є певним дороговказом для бюрократичних інституцій.

Є й інші формальні структури. Як, наприклад, Російське воєнно-історичне товариство. Історія Росії та її тлумачення виходять далеко за межі території сучасної РФ, і є елементом історико-ідеологічної агресії щодо сусідніх суверенних держав».

В Україні, розказує Кирило Галушко, зі здобуттям незалежності історики не цікавили ані владу, ані суспільство. Але усе почало помітно змінюватися після Революції Гідності, ще разючіше — після окупації Криму та Донбасу.

«Інтерес до історії посилився. Ми їздили в АТО, де хлопці мені ставили запитання: «Так за що ми воюємо?». Я казав: «Ти ж тут воюєш, мабуть, знаєш, за що». А у відповідь чув: «Я знаю, що тут — свої, там — чужі, але я не можу сформулювати, чому в них в голові одне, а в мене інше». Оце якраз стосується історії, оскільки війна на сході України — це боротьба за різні тлумачення історії.

Загалом гурт українських істориків має українську ідентичність. Усі суперечки відбуваються в межах академічного процесу. Хоча, звичайно, є і фейки, і фальсифікати, і гіперпатріотичні трактування. Тому ми потихеньку воюємо і проти радянської міфології, і проти російської, і проти внутрішніх перекручень».

Усе, контекст окреслили. А тепер вмикаємо наш з вами здоровий глузд, і згадуємо, що подавати факти можна по-різному, але проти самих фактів не попреш. І пірнаємо у міфи російської пропаганди.

Розвінчуємо фейк «Україна — окраїна Росії»

Якщо ви не чули, то України — не існує. Україна — то лише окраїна Росії. Принаймні таку тезу просуває російська пропаганда.

Історик Кирило Галушко пояснює, що назву «Україна» вживали у різних контекстах упродовж століть. І справді, існує дві версії походження назви «Україна»: окраїна, порубіжжя та край, країна. У сенсі «окраїна» слово вживалося з XII століття. Але важливо розуміти, що люди XII століття, які мешкали на території сучасної України, вкладали у це слово. Важливо також, що руські люди, тобто ті, що жили на Русі чітко відмежовували себе від жителів та жительок Московського князівства. І про це нам говорять не трактування, а реальні джерела.

Слово «Україна» вперше згадується у Київському літописі 1187 року для позначення південного пограниччя Русі, тобто району Переяслава. Тоді ще не існувало навіть слідів Московії.

«У літописі пишуть, що помер 28-річний переяславський князь Володимир Глібович, по ньому Україна гірко потужила. Чим була Україна у XII столітті? Це були бойові кордони Руської землі. А де ця Руська земля? Всі давньоруські літописи до татаро-монгольської навали нам кажуть, що руська земля — це земля Київська, Чернігівська і Переяславська. Відповідно, перша згадка слова «Україна» стосується частини руської землі».

У XV — першій половині XVI століття, за часів Великого князівства Литовського, в його офіційній «руській мові» «українами» називали прикордонні зі Степом, або взагалі прикордонні землі. У листі 1500 року до кримського хана Менглі-Герея великий князь литовський називає «нашими українами» Київську, Волинську та Подільську землі. Саме на окраїні, бойовому кордоні руської землі формується специфічна верства населення — козацтво. На західноєвропейських картах XVII століття саме територія від Карпат до московського кордону позначалася як Україна або Козацька земля, розповідає Кирило Галушко.

«Перші дні мандрівники писали, що козаки — це військова верства руського народу. Але народу, який не поширюється далі московського кордону. Ми цілком спокійно ідентифікуємо руськими людьми тих людей, які потім вирішили себе назвати українцями. Народна приповідка «де козак, там Україна» стала за часів Хмельницького і Козацької держави абсолютно буквальною. На європейських картах XVII століття (це не вигадки бандерівців, це абсолютно реальні речі, які друкувалися в Лондоні, у Парижі) Україна або Козацька земля була від Волоського і Молдавського кордону, Трансильванії (Карпат) до Московського кордону. Від річки Сян до Дикого Поля».

Історик Кирило Галушко каже: ті російські історики, котрі займаються наукою, а не пропагандою, так само визнають, що Україна існувала, і існувала окремо від Московського царства.

Розвінчуємо фейк «Анна Ярославна — російська державна діячка»

Російська пропаганда не закінчується на простому запереченні існування України, як окремої держави. Пропоную згадати, як російський президент Володимир Путін на зустрічі з президентом Франції Еммануелем Макроном у 2017 називає київського князя Ярослава Мудрого російським, так само як і його доньку — Анну Ярославну.

Історик Кирило Галушко пояснює: навіть російські радянські історики періоду застою писали, що територія Волго-Окського межиріччя, де розташована Москва, почала називатися Руссю лише після монгольської навали — з середини XIII століття.

«Коли якийсь там Новгородський чи Володимиро-Суздальський князь їхав до Києва, то літопис їхній місцевий писав: «Їде в Русь». Тобто тут накладаютья шаблони сучасних національних держав і сучасної пропаганди. Твоя країна у минулому — це зовсім інша країна, не така, як сьогодні. Після років російської пропаганди, росіяни просто не розуміють, чому в «матері городів руських» живуть українці, мабуть, їх «хтось вигадав»».

Найцікавіше у цій чудовій історії з псевдоросіянкою Анною Ярославною те, що у Середньовічній Європі поняття національності не існувало.

«Не було національності в Анни Ярославни. У неї могло бути якесь етнічне походження. Але середньовічна європейська монархія і аристократія не мала національності як такої. Нікого не цікавило, звідки ти прийшов».

Тож чи могла Анна Ярославна будувати стосунки Росії з Францією, як каже Путін, якщо її батько розбудовував Київ? Скільки насправді слов’янської крові було в Анни Ярославни?

«Батьком її був скандинав Ярослав, його батьком був скандинав Володимир Святитель, його батьком був Святослав — перший з вікінгів на київському троні, який мав слов’янське ім’я. З усіх дружин тих князів, хіба що дружина Святослава Малуша була слов’янкою.

Ким за етнічністю була Анна Ярославна? Ясно, що в її крові переважно скандинави (Швеція, можливо, Норвегія, Данія). Але її батько запровадив руське літописання, збудував Софію Київську. Держава його була Руссю, яка на рівні еліти поступово переходила зі скандинавської мови на слов’янську. Це був процес асиміляції. Абсолютно підставовим є те, що пам’ятник Анни Ярославни у Франції називається Анна Київська. Не російська, не українська, не руська.

Але, безперечно, Русь — це держава, осередком якої була руська земля, осередком якої був Київ протягом 400 років. Відповідно, на спадщину Анни Ярославни ми можемо претендувати набагато більше, ніж ті території, які Руссю назвуть через 300 років, а Росією — ще пізніше».

Якщо раптом у вас виникає запитання «Навіщо мені знати історію своєї країни?», я маю для вас очевидну відповідь: «Аби не дати ворогу пошити себе в дурні». Як каже історик, координатор проєкту «LikБез — Історичний фронт» Кирило Галушко: війна на сході України — це серед іншого і війна за різні тлумачення історії.

Росія використовує нахабні перекручення історичних фактів у війні проти нашої країни. Саме з міфу про росіян, українців і білорусів як один народ, путінський режим і будує пропаганду про те, що Крим і Донбас — це так звана «Новоросія».

Так, історична наука складна і багатогранна, так, історія України та визначних для її становлення постатей — складна і суперечлива. Але це наша з вами історія. І історики в Україні мають можливість досліджувати її, покладаючись на джерела та знахідки, а не на вказівки військових, спецслужбовців та влади, як це відбувається у Російській Федерації.

У Росії також розповідають, що українська мову створили штучно, а Україну придумали поляки та австрійці. Уже наступного тижня разом з Кирилом Галушком розкажемо, чому це не так. Звісно, підкріплюючи свої слова дослідженнями та посилаючись на джерела. Вчимося критично мислити разом з програмою «ДНО: дезінформація, наклеп, обман». Адже знання — зброя.

Громадське радіо випустило додатки для iOS та Android. Вони стануть у пригоді усім, хто цінує якісний розмовний аудіоконтент і любить його слухати саме тоді, коли йому зручно.

Встановлюйте додатки Громадського радіо:

якщо у вас Android
якщо у вас iOS