До цього я працював у сфері ІТ. Займався розробкою сайтів, інтернет-магазинів, налаштуванням реклами. Це були спільні проєкти, колаборації з якимись компаніями або самостійні проєкти. Заробляв від $1 тис. до $2,5 тис.

У мене є дружина, 16-річна донька. Мені 45 років. Ми жили у Києві. Я сам з Кременчука, а дитина в мене — балерина. У хореографічний коледж поступила. Тож ми переїхали в Київ. За дитиною. Щоб більш комфортні умови були у неї.

Перші дні війни

5.2: Уночі нас там розкидали на якісь умовні там роти, відділення, поназначали нам якихось перших-ліпших там командирів. У мене, мого відділення взводу була станція метро Дорогожичі. Біля станції облаштували позиції. Це був один з напрямків ймовірного удару, в тому числі танкового і не танкового.

Тоді по вишці прилетіло. Я спостерігав саме і ракети, як вони летіли. Я якраз був на чергуванні, я це своїми очима все бачив. Це ніч, сніг, дощ, якась така стрьомна погода.

Я лишаюсь сам, біля мене 4 пляшки «коктейля Молотова», автоматик, там такий парапетик, сходи, і нікого нема. Чую, що йде колона танків. І нема біля мене нікого. Я не знаю, це наші танки, не наші танки. Підпалювати ці коктейлі, не підпалювати? Потім я побачив прапорець наш.

На початках я був звичайним стрільцем. Потім з нас зробили роту вогневої підтримки. І так сталося, що я потрапив в протитанковий взвод протитанкового відділення. Там різні засоби враження у нас були і є. Вони досить непогані.

До багатьох речей у мене там змінилося ставлення. Мої побратими — це не друзі, а брати. Друзі, це — друзі, там, це інший рівень. А тут саме братерство. Тому що від людини, яка поруч, залежить моє життя. А життя побратима залежить від мене. Це трохи інший рівень.

Завчив особисті дані, бо заповнював анкети ледь не через день

5.2: У перший час мене дивувала велика кількість паперової роботи.

Як людину, яка працювала, з числами, технологіями, мене вразили папірці, суцільний цей паперовий дурдом. Десятки разів переписував якісь дані. Заповнював безліч анкет. Особисті свої дані завчив. Бо вписував їх у документи майже через день.

Аліна Сарнацька: Що цікавого ти потім робив?

5.2: Була трохи аеророзвідка. Теж вона тяжко йшла. У мене було натхнення і я задовбав усіх, бо хотів літати й літав. Тому, коли мені хтось каже, що хоче щось робити, а йому не дають, я дуже скептично до цього ставлюсь.

Аліна Сарнацька: Я хотіла збирати гроші, готувати соцмережі до цього. І мені забороняли. Але я просто змінила Facebook на Twitter. І це насправді було дуже круто, тому що Twitter в мене залетів. А потім з часом мені перестали все забороняти, і я повернулась на Facebook.

Потім виявилося, що військовослужбовці можуть записувати подкаст, якщо там не розголошуються певні дані.

Читайте також: Психолог батальйону четвертий місяць був у шоку, тож мене запропонували йому у допомогу: історія військового

«Коли хтось каже, що хоче щось робити, а йому не дають, я скептично до цього ставлюся»

Аліна Сарнацька: Розкажи, як ти почав літати, з чого можна почати, якщо ти, наприклад, в підрозділі на іншій посаді. І ти хочеш літати.

5.2: Саме в мене це почалося просто з бажання. Це було взагалі випадково. Я був потрібен щось там допомогти. Не те, що мені там дуже подобається літати. Це просто сфера, в котрій мені досить комфортно.

Аліна Сарнацька: І зараз ти хочеш літати на FPV-дронах, так?

5.2: Так, у своєму підрозділі. Він створений для цього — протитанковий підрозділ. Було б непогано, щоб кожен із підрозділів нашої роти, та й не тільки нашої, у піхоті також, мав свої розрахунки. Хай це будуть стрільці, не важливо. Тобто, якщо можна буде зібрати якусь команду, якусь групу, яка цим займається, то не важливо.

Це прикриття піхоти або це ураження техніки, живої сили, бліндажів.

У мене були різні етапи ставлення до армії, війни тощо. Я зрозумів, що війна вже це моє десь через пів року, коли я попав у цю двіжуху з дронами. Там є такі самі чуваки, як я. І ми з ними розмовляємо однією мовою, один одного розуміємо. Тобто, крім якоїсь вертикалі керування, є ще в армії горизонталі.

Читайте та слухайте також: Реабілітація ветеранів війни, які вчинили злочин: досвід США та шанси втілити його в Україні

Післямова

Аліна Сарнацька: Скільки ти ще готовий служити?

5.2: Ну я готовий.

Аліна Сарнацька: Якби ти зараз говорив з айтівцем, який схожий на тебе, у якого є сім’я, йому більше ніж 40 років, і він думає, чи не піти йому в армію, що ти йому скажеш? Іти чи ні?

5.2: Треба йти, тому що є якісь чинники, без котрих не можна. Фізично не вистачає людей.

Аліна Сарнацька: За що ти воюєш?

5.2: За свою сім’ю, за свою країну.

Аліна Сарнацька: І що б ти хотів робити після перемоги?

5.2: Я буду робити те, що я робив. Мені це подобається. Повернуся до попередньої роботи. За майже два роки в мене не виросли якісь там конкуренти страшні, або якісь там технології кардинально не змінились. Я конкурентоздатним залишаюсь і зараз.

Аліна Сарнацька: Я сподіваюся, що суспільство і держава допоможуть тобі повернутися до твоєї роботи реінтегруватися після демобілізації. Я таке сподівання.

Попередні випуски подкасту читайте та слухайте ТУТ

Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі

При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту