Олег Дьорфлер: Я — взагалі-то українець, але 20 років прожив в Німеччині. Так сталось.
Аліна Сарнацька: Ти повернувся у 2014?
Олег Дьорфлер: Ні, перед Майданом, десь у 2012 році чи у 2013 році.
Аліна Сарнацька: Ти пішов добровольцем у 2014 році?
Олег Дьорфлер: Не міг не піти. Моя знайома каже, що в мене певно шило в одному місці. Мій товариш офіцер 1958 року вже під час повномасштабного вторгнення виправив свій вік у «воєнніку» прямо перед військком, бо його не хотіли брати. Попросив відвернутись військкома та змінив «5» на «6». Він сказав, що перед телевізором вмер би, от і я б вмер би ще у 2014 році. Ну як можна було не піти?
Аліна Сарнацька: А скільки тобі зараз?
Олег Дьорфлер: Зараз — 60. До речі, я вже ж не військовослужбовець, а ветеран. Звільнили за пораненням по ВЛК, а тепер ще і вік. Так я на одній нозі зранку прокинувся, поки здоров’я ще є, то йду, бо мене пацани звуть. Після обіду вже треба полежати. Я розумію, що для своїх пацанів я буду тягарем. А в штабі висиджуватись не бачу сенсу — я і так до них навідуюсь.
Минулої зими хлопці стояли у Серебрянському лісі. Я їм з Німеччини палету генераторів організував. Щось роблю, допомагаю. Не думаю, що в штабі більше зробив би. Зарплата мені ця військова не потрібна взагалі.
Перед вторгненням у мене було одне підприємство, дві фірми. Мій чистий заробіток був 4-4,5 млн грн. Мені було у 2022 році 58 років, уже була купа болячок, міг взагалі нікуди не йти, але перед телевізором я б вмер.
Аліна Сарнацька: Кажуть, що цю війну витягують на плечах «діди». Так називають людей старше 45 років. Чому так кажуть?
Олег Дьорфлер: У нас були молоді хлопці. Я не хотів, дай боже здоровʼя Юрку Березі, після Іловайська йти в «Дніпро-1». Знайомий військком сказав, що мене такого діда не продадуть нікуди, щоб я сидів вдома.
Я сказав, що піду до своїх пацанів, бо там формується окремий штурмовий батальйон. Ми поїхали по-звичному на Схід, у Луганську область, Рубіжне.
Аліна Сарнацька: І ким ти другий раз служив?
Олег Дьорфлер: Мене попросили бути виконуючим обовʼязки командира взводу. Я ж бачу, що нікого немає. Пацани тиняються. У нас було може 3-4 людини, які воювали з 2014 року. Бойового досвіду у більшості не було. Тому вирішив погодитись стати в.о. командира взводу.
Потім мене командир, щоб не губилась бойова міць батальйону, перевів у командири групи швидкого реагування. Пацанів менше, а відповідальності більше. Все одно нам не довелось за правилами науки воювати. На погляд з окопу, у нас немає тактики. Я не генерал, хоча й Хомчак мій давній знайомий, ще з 2014 року.
Поки я воював у 2022 році, у нас не було тактики. Те, що зараз розповідають пацани, то її ще немає. Для чого на «еспешці» (спостережному пункті — ред.) тримати очі, якщо можна камеру підняти. Вона бачить набагато далі та набагато краще.
Окопна війна — це не бойовий досвід. Той досвід тільки заважав. Мені приходилось їх чомусь перелаштовувати, переучувати. Я ж знаю, що завтра мені з ним йти у бій.
Читайте також: Посадка стріляла в мене, я стріляв в посадку — Максим Курочкін, драматург і військовослужбовець ТрО
Аліна Сарнацька: Що ти скажеш 58-річному діду. Йти чи не йти воювати?
Олег Дьорфлер: Сміло. Ти завжди будеш оточений молодими пацанами. Завжди будуть казати: «Батя, давай ми самі все зробимо». За тобою доглядають, як за маленькою дитиною. Я їх завжди відганяв. Якщо всередині є енергія, ти воюєш очима, своїм мозком.
Я б навіть не думав би у 58 років, чи йти мені. Не треба боятися, що от в окопах там всіх повбивають. Так, це війна. У житті теж на велосипеді можеш їхати, чи десь там машина налетіла, чи просто зачепився об бордюр, і вмер. Може пʼяний сусід вдарити ножем.
Коли йшли в Рубіжне, то думали, що вийде звідти людей 10. У нас було 200-300 у Рубіжному, всі вийшли. Воювали як чорти. Тоді ще не було КАБів, дронів. Але все перелаштовується. Далеко не факт, що на війні тебе вбʼють швидше, ніж тут у тилу.
Попередні випуски подкасту читайте та слухайте ТУТ
Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі