Наші бійці побачили, що вони можуть перемагати — волонтерка

Що штовхає волонтерок кинути всі сили з родини на допомогу військовим? Волонтерка Тамара Дуда, більш відома у фейсбук-спільноті як Горіха Зерня розповіла в інтерв’ю «Громадському радіо», чому вона вирішила допомагати українській армії. Які настрої зараз панують на Донбасі серед військових і цивільних, чого потребують українські бійці, слухайте в нашому матеріалі.

Тамаро, що вас підштовхнуло стати на волонтерський шлях?

Ми всі розуміли, що ситуація в країні серйозна. Я, як і багато моїх друзів, ми не чекали, що війна буде такою затяжною. Я вважала, що війна закінчиться до літа, потім до дня Незалежності, потім до осені. Вже влітку стало зрозуміло, що швидкої війни не буде, що це не локальний конфлікт, не коротка антитерористична операція, що це затягується дуже. І почалися масові набори в армію, почалися перші жертви серйозні. Стало зрозуміло, що потрібно працювати. В даному випадку неможливо просто так дочекатися, що хтось, щось зробить. Було прийнято принципове рішення. Далі вже знаходяться ресурси і люди, з’являються однодумці. Ви прекрасно знаєте, як це робиться, на такому ж принципі у нас і майдан працював, коли є потреба і знаходяться ресурси для її вирішення.

Приблизно з літку ми почали збирати якусь амуніцію і допомогу солдатам. Восени вже почали робити перші поїздки в зону АТО, більш ознайомчі. У мене була машина більш-менш підходяща для цих потреб. Потім ми почали їздити все ближче і ближче до передової, ближче до хлопців. Встановились контакти з людьми, і ми почали розуміти, що відбувається насправді і які потреби, що є важливим, що другорядним. Одночасно почали підтягуватися люди, які не маючи змоги їздити безпосередньо на передову, але які б хотіли допомагати Україні. Як з України так і з закордону. Зараз у нас є стабільна група підтримки наших патріотів, як в Києві, так і в регіонах, так само і за кордоном. Працюють з нами американці, українська діаспора.

Як сім’я сприйняла ваше рішення стати волонтером?

Я самодостатня і спрямована людина, маю свій бізнес і свою справу, і тому приймаю рішення самостійно. Родина терпить незручності певні, тому що діти не бачать маму. Але вони розуміють, що ті незручності, які нас чекають у разі перемоги «Мордора», вони будуть набагато сильнішими і більшими, ніж ті, які ми переживаємо зараз. Просто зараз такий час, коли кожен з нас має поступитись чимось. Люди ,які зараз живуть так, ніби нічого не сталося, а це неправильно. Нам всім треба працювати, бо завтра в нашому рідному Києві буде війна, вуличні бої, бомбардування, мародерство. Ми будемо мати всі ті «переваги» війни, які зараз мають люди в Донецьку і Луганську. Ми маємо робити все, щоб війна не прийшла так близько до нашого дому. Якби  ви хоч раз потрапили на передову, ви були б вражені наскільки війна близько. Немає ніякого заслону від зони АТО. Зона АТО прозора, будь хто може приїхати туди і виїхати. Якщо ми зараз не зупинимо цю агресію, вона буде у нас вдома. Я не говорю за Дніпропетровськ, який на мою думку, має всім містом копати окопи і подавати патрони, бо вони будуть під ударом в першу чергу.

Які потреби зараз у хлопців на передовій? Чи є якісь особливі бажання напередодні свят?

Війна має мало спільного зі святами. Війне – це така брудна робота. Потреби можна поділити на кілька частин. Зараз закриті певною мірою потреби в одязі і взутті. Та ситуація, що була критичною, вона зараз частково вирішені. Зараз все більш наполегливо бійці кажуть про специфічні потреби. Нам потрібні приціли, прилади нічного бачення, тепловізори, нам потрібні глушники, якісь прилади для тихих, секретних бойових дій, для розвідки. В принципі це те, що мала б забезпечувати держава за рахунок бюджету, тому що ці речі дорогі досить. Ми зробили, що могли вдягнувши хлопців, нагодувавши їх, а далі ми чекаємо, коли держава підключиться. Ми розуміємо, що держава по мірі можливостей підключається, ідуть якісь постачання, техніка закуповується , бо волонтери не можуть все винести на власних плечах.

Волонтерка зазначає, що допомога від держави зовсім мізерна, і тому ця війна стала народною.

 Нам дуже приємно, коли ми бачимо на бійцях наші речі, наші фліски, от дрібниця здавалося б, а от зустрічає хлопець на КП, і я бачу свою флісочку камуфляжну, приємно дуже, що користуються. В деякі підрозділи приходимо, говоримо, давайте зробимо маленький аудит, порахуємо, що у вас від держави, що від волонтерів. Співвідношення приблизно 20 до 80.

У нас зараз народна армія, народна війна, люди на собі її виносять.

Також Тамара каже, що у волонтерів нема часу для рефлексій, тому що вони мають залатати ті дірки, які робила українська влада більше двадцяти років, знищуючи армію.

 Давайте будемо чесними, ми нашу армію роками не помічали і не вникали в їхні питання і проблеми. Коли мені зараз розвідники говорять про те, що вони форму завжди самі купували за свої гроші. Що вони зі своєї зарплати, яка в них була 900 гривень, брали кредит на купівлю тактичної форми – це була ганебна ситуація, ми не знали про це, або не хотіли знати, що на державному рівні відбувається зрада наших інтересів. Що нашу армію відсторонили і знищили. Зараз у нас немає часу на якісь рефлексії, нам треба працювати і відновлювати.

Які зараз настрої у бійців, як вони ставляться до так званого перемир’я?

Настрої хороші. Наші бійці побачили, що вони можуть бити сепаратистів, росіян, що вони не бояться ні спецназу їхнього. Наші бійці побачили, що вони можуть перемагати. І настрій такий, якщо буде наказ – вони цю роботу зроблять. Це займе не день, не два, можливо місяць, можливо кілька місяців. Але вони абсолютно впевнені, що вони витісняти цю заразу до кордонів, запечатають кордон і можливо будуть вирішувати проблеми на території супротивника.

На думку Тамари люди, які побували під владою сепаратистів вже зрозуміли, з ким вони мають бути.

Я упереджена людина і суб’єктивна, я не можу давати об’єктивної думки. Ми перетинаємось з місцевими мешканцями і бачимо різних людей. Я не задаю їм ті питання, які б могла б, бо це не наша робота. Коли ми були в Дебальцево, перед нами пройшов обстріл і прийшов на волонтерський пункт, йому витягали уламки з ноги. Перед цим його дружину забрали в лікарню, перед цим згоріла його хата, і сидить пенсіонер і плаче, як дитина. І в мене не піднялася рука запитати в нього, за кого ви голосували на референдумі. Я сподіваюсь, що вони не хотіли такого результату для себе, для свого регіону. Я сподіваюсь, що це була несвідома маніпуляція. Коли ми зараз перетинаємось з людьми, то бачимо, що вони охоче спілкуються українською.

 Ми проїжджаємо по містах і селах, які побували під сепаратистами. Це люди, які пожили при бандитах і вони відчули різницю. Бійців по різному сприймають Хто може скласти простий ланцюжок причина-наслідок він прекрасно все розуміє і буде руками і ногами триматися а українську владу, за добровольців, тому що це їх порятунок. В останню поїздку нам безкоштовно зробили шиномонтаж, дізнавшись, що ми волонтери і такі дрібні послуги роблять весь час.

Тамара впевнена, що спочатку треба закінчити війну, а потім вирішувати, як повертати довіру людей, які піддалися російській пропаганді. Також жінка не збирається спинятися у своїй волонтерській діяльності, доки Україна не переможе.

Дар’я Куренная для «Громадського радіо»

Програма «Хроніки Донбасу» на Громадському радіо підтримана Канадським фондом місцевих ініціатив.