«Я пішов воювати, а не описувати війну», — запорізький журналіст
Володимир працює журналістом, але на початку бойових дій вирішив, що для нього важливо піти захищати свою Батьківщину
Програма Хроніки Донбасу при мікрофоні Дар’я Куренная. Ми поговорили з добровольцем батальйону Волинь – Володимиром Москаленко. Володимир працює журналістом, але на початку бойових дій вирішив, що для нього важливо піти захищати свою Батьківщину.
Пане Володимир, вітаю. Розкажіть будь ласка, що вас спонукало піти на війну?
Спонукало те, що в якійсь момент прийшло усвідомлення того, що одних слів, чи роботи, оскільки я працюю в газеті, вже не достатньо для того, щоб відчувати себе на місці в цьому житті, в той момент важкий для країни, який зараз триває. Я добровільно зголосився до лав збройних сил України, потрапив у навчальний підрозділ. Потім наш взвод був включений до складу першого батальйону територіпльної оборони «Волинь». Зараз я є службовцем цього батальйону. Після нетривалої ротації зараз ми повертаємося і розташування батальойону і будемо займатися виконанням тих задач, що будуть перед нами поставлені.
Скажіть будь ласка, я знаю, що ви стояли під Єнакієво. Яка була основна задача вашого батальйону, чим ви займалися на лінії фронту?
Наша задача була тримати цю лінію фронту, контролювати ту територію, на якій ми перебуваємо. Власне кажучи, що це так звана перша лінія до позицій противника було 900 – 1000 метрів. Основні функції це робота блокпоста, це перевірка документів, догляд транспорту, виявлення підозрілих осіб. Ну і контроль території в широкому розумінні цього слова.
З якими проблемами стикаються зараз наші бійці на фронті?
Зараз, оскільки відбулася ескалація бойових дій, хоча всі думали на середину грудня, що зима буде спокійною. Що все це стабілізується до весни, до того, як встановиться хороша погода. Якщо можна говорити про хорошу погоду під час війни. Але це все не справдилось в силу різних причин, про які вже багато говорено, чому все це відбувається. Тому основними проблемами на сьогоднішній день є це командування і керування підрозділами збройних сил України, координація їхніх дій, ось це мені здається найбільшою проблемою. Матеріальні, чи якісь інші потреби вони не є аж такими кричущими , складними, або такими, що їх не можна розв’язати.
Командування якось координує свої дії, віддає прикази на наступ? Тому що зараз багато нарікань, ви вже не перший, хто про це каже.
Нарікань багато, ви розумієте, для того, щоб давати оцінку діям вищого військового керівництва треба володіти всім обсягом інформації. Дуже часто люди емоційно оцінюють, всім хочеться швидких, блискавичних наступів на ворога і так далі. Тут треба розуміти, що далеко не з так званими ополченцями ведуться бойові дії, це підрозділи зброєних сил Російської Федерації, вони там звільнені заднім числом, перебувають у відпустці чи запасі, це така не вдала спроба заховати, закомуфлювати і відвести увагу від того, що в бойових діях в основному беруть участь підрозділи збройних сил Росії.
Місцеве населення до вас якось виходило? Чи була якась підтримка від них, вони усвідомлюють, що проти них воює російська армія?
На тій території де ми перебували, місцеве населення не набивається в друзі. Не дуже демонструє свою радість, захоплення чи таке інше. Як правило це така показова нейтральність, лояльність. Зрозуміло, що всіх не можна під одну лінію підвести, різні люди. Ті хто підтримує Україну, вони як правило не афішують своєї підтримки, тому що бояться, що лінія фронту зміниться, і вони опиняться на території яка не контролюється Україною. Якась частина ставиться ворожо, але ми розуміємо, що все це в силу різних причин. Пропаганди, чи ще чогось. Але ця ворожість відверто не демонструється. Ті хто особливо ворожий, вже давно взяли в руки зброю.
Чи є серед місцевих так зване ополчення Донбасу?
Оскільки ділянка, на якій ми перебували, вона така не дуже значна за обсягами. Була у нас інформація, що от в цьому будинку жила людина, яка сьогодні зі зброєю в руках воює проти нас, а там залишилась її родина. Ніяких проблем через це у родини не було, хоча ми знали що члени родини перебувають у лавах противника.
Я знаю, що за час перебування на фронті ви не написали жодної строчки як журналіст. З чим це пов’язано? Чи плануєте ви після завершення війни щось написати про це?
Не писав тому, що по-перше не було так багато часу, щоб абстрагуватися наскільки це можливо, і щось писати. Емоційні речі, вони не дуже потрібні, тому що треба дотримуватись журналістських стандартів, писати об’єктивно і зважено. Не завжди це виходить. Коли перебуваєш там на війні, навіть не було великого бажання викладати щось на папері. Можу комусь здається, що це не правильно. Зрозумійте, я пішов воювати, а не описувати війну.
Ви казали, що якщо йде гібридна війна, то і перемога буде гібридною. Що це значить?
Ну це такий, більше може жарт. Війна все одно на сьогодні для більшості людей не помітна. Вони від неї абстрагувалися, відгородилися. Я сьогодні ходив по Києву і бачив, що у людей відчуття війни таке, що все це відбувається дуже далеко. Хтось реагує на форму дуже гостро, хтось відвертається. Стосовно гібридності, просто в нашому житті все так перемішано, що не буде чогось одного. Десь ми досягнемо успіху, а десь доведеться визнати, що нам щось не вдалося. Занадто довго ми будемо переживати цю війну, навіть після її закінчення. І тому говорити, що у нас буде перемога, свято, і чергове 9 травня, навіть суто українське, я думаю, що його не буде.
Чи відчуваєте ви підтримку волонтерів, чи держави? Хто зараз більше допомагає?
Був період, коли все лежало на плечах волонтерів, наших рідних, близьких, знайомих. Десь із середини жовтня стала більш відчутна роль у матеріально-технічному забезпеченні міністерства оборони і держави. Чесно кажучи, важко виміряти це в якихось відсотках, хто більше, хто менше. Головне не кількість, а вчасність і якість цієї допомоги. Щоб ми отримували все, що нам потрібно, тоді коли це потрібно. Тому що літня форма і літнє взуття, воно зараз зовсім не потрібне, і не треба його гнати цілими фурами, щоб спорядити якісь підрозділи. Сьогодні треба ще зимова, але дуже швидко стане потрібна літня. Єдине з чим немає проблеми, і ніколи не було – це з продуктами, з їжею. І держава і волонтери з цим як раз найбільше старалися.
Чого на вашу думку не вистачає Україні для перемоги. І що має зробити українській народ, щоб згуртуватися?
Народ має боротися і розуміти, що це його війна. І війна за його Батьківщину. Нам нікуди йти – це наша земля. Тому ми маємо її відвоювати, встановити повний контроль над всією територією, що нам належить. Ми віримо в перемогу, безумовно. Якщо в перемогу не вірити тоді і не треба воювати, а зразу здатися і сказати, все приходьте, нами тут керуйте. Влаштуйте нам суцільне ДНР. Як там ми прекрасно знаємо і за оперативною інформацією, і за інформацією тих журналістів, що там працюють, фактично у підпіллі. І зовнішні прояви війни вони очевидні в цій буферній зоні. Та частина, яка вже відвойована українською армією. Дивлячись картинку людина не може усвідомити весь цей жах тотального краху життя людей, які там жили. От був якійсь уклад життя, вони прилаштувалися, а потім раз, і всього цього немає в один день. Зараз дуже не вистачає сил, дуже вони не рівні, якщо брати у військовому вимірі. І за кількістю важкого озброєння. Очевидно доведеться дуже тяжко.
Дуже вам дякую, перемоги вам. Бережіть себе.
Перемоги всім нам!
Ви слухали «Хроніки Донбасу» при мікрофоні була Дар’я Куренная
Програма «Хроніки Донбасу» на Громадському радіо підтримана Канадським фондом місцевих ініціатив.