Якщо сусід, який чинить насильство, знатиме, що громада не змовчить, він припинить — Наталія Федорович

Гостя — Наталія Федорович, українська державна і політична діячка, колишня заступниця міністра соціальної політики України. Керівниця ГО «Центр суспільних ініціатив «Перспектива».

Наталія Федорович: Як на мене, у словосполученні «держава» і «комунікація» є щонайменше три складові. Насамперед — це те, що держава зобов’язана забезпечити право громадян на доступ до інформації. Громадяни мають право мати інформацію про те, які послуги пропонує держава і куди можна звернутися постраждалим від гендерно-обумовленого насильства. 

Так, за 2021 рік до 38% звернень до Офіційного омбудсмена від громадян були з приводу порушення права на доступ до інформації з боку структур, які фінансуються бюджетним коштом. 

І це дуже серйозно. Наприклад, громадяни мають право на отримання технічних засобів реабілітації. Зараз ми часто чуємо про те, що різні волонтерські ініціативи збирають кошти на візки. Насправді в державі є спеціальна величезна бюджетна програма, яка забезпечує і протезування, і придбання візків для тих людей, які відповідно до програм своїх реабілітацій потребують тих чи інших технічних засобів. Це один з прикладів. 

Друга складова — як на мене, обов’язок держави, а я тут маю на увазі органи влади не лише центрального, а й регіонального рівнів, доносити до громадян інформацію про те, як використовуються ресурси, які їм дає держава і бюджети різних рівнів на свою діяльність. Я переконана, що чим краще, прозоріше, доступніше ця інформація подається, тим менше проблем у комунікації. Дуже важливою у цьому процесі також є зміна свідомості й стереотипу про те, що влада — це щось чуже і погане. Українці протягом багатьох століть жили в умовах інших держав і не сприймали владу. Але таке несприйняття влади нині абсолютно деструктивне. 

Ми обираємо цю владу і несемо за неї відповідальність. Її можна критикувати, змінювати й водночас контролювати. Для того, щоб могти її контролювати, потрібно мати інформацію. 

І третя дуже важлива річ — це задоволення інтересу громадян про те, які цікаві події й проєкти відбуваються у політиці на різних рівнях. Ось так я бачу завдання влади у сфері комунікації. І ще скажу, що, якщо ми очікуємо від громадян належного реагування на захист цієї держави, ми повинні відповідним чином комунікувати.

Що таке «мобільні бригади», «програма для кривдника» і як це працює

Наталія Федорович: Несприйняття органів державної влади напряму впливає на розв’язання проблем, пов’язаних з гендерно зумовленим насильством, адже громадяни не будуть звертатися по допомогу до тих, кому не довіряють.

Я вважаю, що наше законодавство є відверто хорошим у плані надання допомоги й відстоюванні прав у сфері гендерно зумовленого насильства. Я пишаюся тим, що була причетною до розробки цього законодавства. Нагадаю, що 7 грудня 2017 року Верховна Рада України проголосувала за Закон «Про запобігання та протидію домашньому насильству», який, за моїм переконанням, не лише відповідає міжнародним стандартам, а навіть у деяких питаннях є кращим. Ми можемо говорити про свої українські практики, які за умови реалізації могли б бути хорошим досвідом для інших країн.

Наприклад, у процесі написання законодавства за рахунок коштів гуманітарного реагування, зараз цей термін відомий нам, знову, на жаль, гіркою воєнною реальністю, Міністерство соціальної політики, у команді якого я працювала, запропонували таке пілотне реагування на проблеми як мобільні бригади.

Мобільні бригади вперше я особисто, коли очолювала Управління соціального захисту Львівської міськради, застосовувала в далекому 2006 році, коли намагалася створити нічліжко для бездомних громадян у Львові, щоб вони не замерзали зимою. Мені це не вдалося. Ми переобладнали дві газельки для того, щоб вони могли розвозити по місту гарячу їжу і підбирати бездомних людей, щоб вони не замерзали, відвозити їх у лікарні чи пункти обігріву.

І таку ж модель ми застосували у 2015 році за рахунок коштів гуманітарного реагування мобільні бригади приїжджали переважно до жінок, які потерпали від насильства, для того, щоб їх проконсультувати, як реагувати на насильство, не мовчати, а за необхідності забирали їх разом з дітьми й везли в ті установи й заклади, які на той час були й давали можливість сховатися від кривдника. 

І ця прекрасна модель мобільних бригад потім лягла в наш закон. Вони є у переліку спеціалізованих служб. Спеціалізовані служби — це ті служби, які працюють виключно для реагування на проблему насильства. Їх варто відрізняти від загальних служб, тому що другі надають послуги не лише постраждалим від насильства, а й іншим громадянам, які опинилися в інших складних життєвих обставинах.

На мою думку, мобільні бригади — це та модель, якою Україна може ділитися зі світовою спільнотою. До речі, певні канадські політики про це заявили у 2018 році, коли приїжджали й знайомилися з нашими мобільними бригадами.

Повертаючись до законодавства. Наше законодавство створене відповідно до міжнародних стандартів. Чотири ключові стовпи — це попередження, надання послуг, міжвідомча взаємодія, що дуже важливо, притягнення до відповідальності кривдників.

Тут відразу хочу наголосити, що наше основне завдання — не покарати, а виправити недостойну, неприпустиму і ганебну поведінку кривдника. Тому однією зі складових частин нашого законодавства є норма про те, що кривдники можуть добровільно пройти програму, щоб виправити свою поведінку і навчитися реагувати без застосування насильства.

Також норма закону каже про те, що Програма для кривдників є обов’язковою за рішенням суду. Якщо суд ухвалює рішення, що кривдник повинен її пройти, то він проходить. 

Якщо ми говоримо про попередження, то дуже важливою функцією держави є якраз інформування. Інформування про те, що насильство — це не вина чи відповідальність особи, яка потерпає від нього. Зовсім ні. І держава, і різні гілки повинні донести до громадян, що це не відповідальність людини, яка страждає. Зовсім ні. Ба більше, якщо вона страждає, то влада повинна донести інформацію, на які саме послуги вона вона має право, і за яких умов їх можна отримати. Також донести до кривдника, що те, що він чинить — це злочин, за який передбачена відповідальність, але, якщо він хоче змінити свою поведінку, то має шанс це зробити.

Чому постраждалі часто не звертаються за допомогою

Наталія Федорович: Найчастіше — це домінантні стереотипи про моделі поведінки, коли жінка повинна терпіти все, щоб зберегти сім’ю. Патріархальні настанови, коли жінка має терпіти заради дітей, бо вона не має куди піти, не має заробітку і мусить користуватися тим, що заробляє кривдник. Ось такі причини.

Важливо також наголосити, що функція управління передбачає певні етапи. Не просто щось створити, а на першому етапі побачити проблему, описати її кількісні і якісні характеристики. Тобто, якщо ми говоримо про насильство, то кожна влада, чи то місцева громада, чи то міністерство має розуміти, скільки насильства чиниться, хто його чинить, які є форми насильства, хто частіше є кривдником і так далі. Тобто мати повністю описану проблему. І тоді мати розуміння глибини цієї проблеми, мати бачення реагування на проблему, забезпечити це реагування і, що дуже важливо, контролювати виконання. 

Недостатньо ухвалити хороший закон, прописати підзаконні акти як механізми реалізації цього закону. Потрібно забезпечити його реалізацію. І те, що я зараз спостерігаю, тепер вже не як заступниця міністра, а як експертка, що, на жаль, на місцевому рівні реалізація закону на якомусь рівні зупинилась. Так у 2019 році ми зобов’язали реалізувати норму 658 постанови Кабінету Міністрів про механізм міжвідомчої взаємодії, у якій сказано, що в кожній громаді, у кожному місті, у кожній РДА має бути визначений заступник голови, який несе персональну відповідальність за все, що відбувається на території громади у сфері запобігання протидії насильству. Це дуже важливо — персональна відповідальність.

Це не просто якісь розмиті речі, коли стається злочин, ґвалтують дитину чи вбивають жінку, а ніхто за це не відповідає. Ні, має бути відповідальність. Тоді ми дали завдання визначити цього заступника конкретним розпорядженням з ім’ям і прізвищем і виписати йому документ, який визначає перелік його функцій. І це було зроблено впродовж березня-червня 2019 року. Громади про це знають. Треба було запустити не просто роботу міжвідомчих рад, які є дорадчим органом, а роботу міжвідомчих робочих груп, до складу яких повинні входити ці працівники, виконавці з ключової структури, структурного підрозділу з питань сім’ї чи можливо з питань служби справи дітей, освіти, охорони здоров’я, поліції, кримінальної превенції й так далі.

Про те, чому прихистків для постраждалих не вистачає

Наталія Федорович: Міжнародний стандарт говорить про одне родинне місце на 7-10 тисяч мешканців. Родинне місце — це місце для жінки з двома дітьми. Тому кожен керівник громади, депутати мають бути соціально відповідальними, так само як я закликаю, щоб соціально відповідальним був кожен з нас.

Я маю добрий досвід виховання соціальної відповідальності з дитинства. Коли ми приїжджали до нашої бабусі в село, з моїми рідними й двоюрідними братами й сестрами, то ми знали, що поряд є бабуся Ксенія, яка живе сама, її син колись давно поїхав і не приїжджає. То ми розуміли, що треба піти допомогти їй принести води з криниці, занести гарячу кашу зранку і ще якось допомогти. Тобто в нас була відповідальність за стареньких, у нас була відповідальність за хлопця з інвалідністю, якого завжди на день виносили на сонце, і ми знали, що маємо з ним погратися. У нас була відповідальність за сусідських дітей, тобто за ті категорії, ті соціальні групи, які апріорі є вразливими й потребують так званих позитивних дій стосовно себе. Те, що протидія дискримінації каже про позитивний обов’язок позитивних дій влади стосовно тих, хто апріорі є у вразливому стані. Тобто в суспільстві це було традицією. І тому я як чиновниця і політикиня намагалася опиратися на ті добрі традиції, які були в суспільстві й мали б бути зрозумілими для людей, і вони лягли нормами в підзаконний акт постанови Кабміну, де я виписала про відповідальність громади й визначення того персонально відповідального.

Ми знаємо стосовно до кого хто в громаді чинить насильство. Ми повинні бути соціально відповідальними, щоб це насильство припинити. Як посадові особи, бо закон зобов’язує це робити, і як звичайні громадяни ми маємо не мовчати. Ми не можемо сказати: «Зроби гучніше телевізор і не пхайся, бо це їхня справа». Коли сусід, який чинить насильство, буде знати, що громада не промовчить, він не припинить це робити. Насилля має стати соціально неприйнятною моделлю поведінки.

Потрібно пропагувати, що ця поведінка соціально неприйнятна можна різними способами. Наприклад: молодь любить робити модні речі. Ми, дорослі люди, маємо говорити з молоддю про те, що чинити насильство — не модно. Дорослі люди розуміють раціональні речі й вони повинні знати, що є закон, якого треба дотримуватися і це достойно й гідно шанувати добрі звичаї. Ще старші люди розуміють, що закону треба боятися.Треба бути законослухняним, інакше ти понесеш відповідальність. Чиновник має розуміти, що якщо він не буде ухвалювати відповідні управлінські рішення, то його не перевиберуть депутатом. А суспільство має не обирати його депутатом, якщо він не працює в інтересах суспільства. 

У нас відбувається децентралізація і знайдеться хтось з голів громад, який буде говорити, що він не хоче будувати чи облаштовувати прихистки. У законі є така норма про те, що уряд через Міністерство соціальної політики має напрацювати методику оцінки потреб громад у спеціалізованих послугах. Я вважаю, що відповідно до закону це має бути не просто загальна методика оцінки потреб у соціальних послугах. Ні. Ми маємо розуміти, що якщо є галузевий закон, то він стосується конкретної категорії людей, наприклад, ветеранів, чорнобильців і враховує специфіку цієї соціальної групи. Тому не можна під загальну гребінку підганяти цю специфіку, тому має бути окрема методика для постраждалих від сімейного насильства. Зрозуміло, що потреби громади міста Львів чи Дніпра відрізнятимуться від потреб громади з населенням 6 тис. мешканців. При цьому зрозуміло, що Львів собі може дозволити виділення коштів на створення притулку, а ця громада чисельністю 6 тис. грн не виділить суму коштів на будівництво чи капітальний ремонт притулку, то тоді ми повинні їм надати кошти з державної субвенції. І така субвенція передбачена законом. Ми повинні ухвалювати ефективні грамотні, далекоглядні, ефективні управлінські рішення, які мають вибудовувати систему.

Але основне — це зміна свідомості. Громадяни — це сила. Ми показали це в усі ключові моменти нашої історії й показуємо зараз. Саме громадськість, кожен з нас, може і повинен впливати на суспільство й забезпечувати ненасильницьку модель поведінки. Якщо комусь важко припинити це насильство, то допомогти їм.

---

Програму виготовлено у співпраці з громадською організацією “Інтерньюз-Україна” за підтримки Структури ООН із питань гендерної рівності та розширення прав і можливостей жінок (ООН Жінки) в межах проєкту «EU4Recovery (і-ф фор рікавері) — Розширення можливостей громад в Україні» за фінансової підтримки Європейського Союзу.

---

Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі