Що чекати від нового законодавства щодо протидії насильству?

Тетяна Трощинська: Що таке Стамбульська конвенція і для чого вона Україні?

Наталя Федорович: Це конвенція Ради Європи і отримала назву від міста, де була підписана. Вона називається Конвенція Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству. Україна приєдналася до неї в 2011 році. Зараз ми в процесі ратифікації. Ратифікація – це визнання всіх норм цієї конвенції чинними для законодавства України і обов’язковими до виконання.

Згідно конвенції ми розробили зміни до чинних законодавчих актів. Законопроект про ратифікацію розроблений і надісланий у Міністерство закордонних справ, яке має передати його у Адміністрації президента, звідки він буде поданий у Верховну Раду.

Також розроблений пакет змін, в якому є базовий Закон України про запобігання і протидію домашньому насильству і його прикінцеві положення, в яких йдеться про зміни до чинного законодавства. Ми працюємо спільно з громадськими організаціями, експертним середовищем, міжнародними організаціями. Але без взаємодії з депутатами Верховної Ради все це було б проблематично. Ми співпрацюємо з Іриною Луценко, вона підготувала зміни до Кримінального і Кримінального процесуального кодексу. Ми очікуємо, що вони будуть прийматися у Верховній Раді одночасно, бо це пов’язані речі.

Тетяна Трощинська: Чому для ратифікації було потрібно стільки часу? Можливо десь є бар’єр нерозуміння?

Наталя Федорович: Насправді Україна повинна була ратифікувати цю конвенцію протягом півроку після приєднання. Були спроби в 2014 році внести зміни до законодавства але вони не вдалися. Ми сподіваємося, що наша комплексна спроба буде вдалою.

Тетяна Трощинська: Що стосується реагування на насильство і тих речей, які не відображає зараз українське законодавства. Для того, щоб наші слухачі і слухачки уявили, що це таке, потрібно детально про це розказати.

Наталя Федорович: Що стосується реагування на факт насильства, ми вводимо поняття обмежувального припису і термінового заборонного припису. Це два документи, які ізолюють насильника від жертви.

Терміновий заборонний припис може бути виданий співробітником Національної поліції негайно, на момент виявлення факту насильства. Термін його дії – 10 днів, тобто протягом цього часу буде заборонено будь-яке спілкування насильника і жертви. Він видається у відповідь на звернення самої жертви або з ініціативи працівника Національної поліції на основі оцінки ризиків. Це буде відповідний документ, де працівник Національної поліції оцінюватиме, наскільки ризикованим  є подальше спілкування кривдника і жертви. Ми надаємо поліції право самостійно видавати такий документ тому що жертва часто не може оцінити ситуацію об’єктивно.

Обмежувальний припис – це документ, який видається судом. Термін його дії – півроку і він може бути виданий повторно. Окрім того ми зобов’яжемо органи влади створити притулки для жертв насильства. Тому що одна з основних проблем – це відсутність у жертв насильства можливості знайти прихисток. Ми вже розпочали роботу над створенням таких установ.

Окрім того Стамбульська конвенція передбачає проходження корекційних програм і кримінальну відповідальність за відмову їх проходити. Це програми зміни поведінки кривдників. Ми посилюємо відповідальність за насильство і криміналізуємо повторне насильство тому що є ряд складних, навіть летальних ситуацій, коли через неадекватне реагування на насильство гинуть люди.

Ми маємо ряд ситуацій, коли кривдник – люди близька, член сім’ї. І тому такі притулки, де можна буде ізолювати жертву від кривдника є дуже важливими. Окрім того ми змінюємо визначення психологічного насильства, хоча його дуже важко визначити і описати.

Зараз проект закону вивішено на сайті Міністерства соціальної політики. І, сподіваємося, що якщо ми десь чогось недогляділи, то при розгляді законопроекту на комітетах Верховної Ради необхідні покращення можна буде врахувати.

Тетяна Трощинська: Давайте назвемо цифри, щоб зрозуміти масштаб проблеми. І, до речі, ті данні, що збираються поліцією чи організаціями на кшталт «Ла Страда», наскільки вони відповідають дійсності?

Наталя Федорович: Результати досліджень свідчать, що кожна п’ята жінка зазнавала фізичного або сексуального насильства в своєму житті. Зовсім недавно громадські активісти провели флеш-моб #янебоюсясказати. Я була вражена, коли переглянула репортаж ваших колег з 5 каналу. Одна з моїх колег написала мені, що завдяки цій акції дізналася, що її донечка, яка вчиться зараз у 9 класі, вже двічі була зґвалтована. Це сумна історія звісно. Але сам факт того, що акція відбувалася і жінки починають більше говорити про це, він є позитивним.

Після прийняття цього закону ми будемо мати збільшення кількості звернень щодо насильства. За результатами досліджень лише кожна третя жінка звертається по допомогу і говорить про те, що з нею сталося. Ми маємо інше дослідження, проведене Міністерством соціальної політики за підтримки Ради Європи у 2014-2015 році щодо насильства над дітьми, яке показало, що ситуація в Україні нічим не відрізняється від ситуації в інших країнах. Ми мали випадки, коли директори шкіл не погоджувалися дати дозвіл на проведення опитування і мотивували це тим, що в їхній школі такого бути не може.

В цьому дослідженні важливо, що ми маємо можливість показати зв’язок, якщо щодо дитини було вчинено насильство і якою є поведінка людини в дорослому віці.  Доведено, що люди, які зазнавали насильства в дитинстві потрапляють в такі ситуації у дорослому житті. Наш обов’язок полягає у тому, щоб допомогти людям змінити модель поведінки.

Тетяна Трощинська: Наскільки зараз є готовність інституційна виконувати Закон про запобігання і протидію насильству, коли він буде прийнятий?

Наталя Федорович: Дуже по-різному. Ми думали, що найбільшою проблемою буде МВС і Національна поліція, яка тоді створювалася. Але зараз ми вдячні їм за розуміння проблеми з насильством. Сподіваюся, що система шкільної психологічної служби усвідомлюватиме виконання тих норм, які ми для них прописали. Бо особливо шкільний психолог, класний керівник, які бачать дитину щодня, мають змогу побачити проблеми в її поведінці. Так само лікарі, медичні огляди. Але також це і відповідальність громади містечка, села, будинку. Ми повинні звертати увагу і знати, що в проблемних родинах відбувається.

Одна з наших ключових ідей, яка важко давалася – це 16 стаття, якою ми вводимо єдину базу даних фактів насильства, яка буде доступна всім органам влади. Органи соцзахисту виявляють факт насильства і вносять відповідний запис в базу, а, скажімо, патруль Національної поліції, бачить цей запис і повинен скорегувати свій маршрут, навідатися і звернути увагу на цей будинок і цю родину. Тобто реагування має бути комплексне.