«В Україні локальний гуманітарний сектор найсильніший у світі» — переможниця відзнаки «ВплиWOWці» Вікторія Коваленко 

«Важливо лиш те, чи можеш ти закрити запит громади»

Влад Бундаш: У 2022 році ви були на Харківщині, вам був усього 21 рік. Під час деокупації ви стали на шлях волонтерства, допомагали людям — що вас спонукало тоді це зробити?

Вікторія Коваленко: Війна розділила нас на тих, хто поїхав, і тих, хто лишився. І так сталося, що я відношусь до обидвох категорій. На початку повномасштабного вторгнення мені довелося взяти 10-річного брата і виїхати за кордон. Ми були там декілька місяців, коли на Харківщині в березні були авіаудари. Це був, напевно, найважчий момент для мене, тому що я не могла допомогти, я була далеко й тільки читала новини. Мені боліло. Я переписувалася з росіянами в якихось чатах, щось доводила, тому що мені не вистачало власного внеску.

Коли я повернулася, у мене з’явилася можливість долучитись до спільноти, яка вже тоді в Харкові допомагала людям. Саме так я стала частиною «Координаційного гуманітарного центру» ще коли це була не організація, а великий чат в Телеграмі, де всі щось знаходили, комусь передавали. Це була хаотична діяльність, яка потім переросла в систему.

Це показує трансформацію всього українського суспільства: ми завжди реагуємо на кризу, як можемо, тими засобами і ресурсами, які маємо, а потім звертаємося до міжнародних партнерів, до місцевої влади і пропонуємо це трансформувати в систему, щоб наступного разу, коли ця криза повториться — а вона може повторюватись — ми були сильнішими, ніж рік тому.

Ми вже знаємо, як нам реагувати, знаємо, хто за що відповідальний. Коли в мене вийшло долучитися до організації не тільки в ролі виконавиці, а зайняти лідерську позицію і взяти відповідальність за процеси, я зрозуміла, що насправді всі обмеження у нас в голові.  

Коли ми почали впорядковувати хаотичні процеси і домовлятися з іншими організаціями, ми робили набагато більший вплив, ніж у часи, коли кожен робив поодиноку роботу. Саме завдяки єдності в Харківській області після деокупації нам вдалося швидко вийти з гуманітарної кризи, зокрема завдяки підтримці міжнародних партнерів. 

Мені здається, тоді вся Україна з’їхалася на Харківщину: всі везли медикаменти, одяг. З одягом у мене взагалі болючі питання: після підриву росіянами Каховської ГЕС уся Україна збирала одяг на Херсонщину, і ми теж були на контакті з місцевою адміністрацією. Вони кажуть: «Будь ласка, привезіть засоби гігієни, санітарії», а у нас всі склади забиті одягом. Інколи не вистачає когось, хто міг би встати в кімнаті, де сидить велика кількість громадських діячів, волонтерів, і скаже: «Дивіться, ми робимо це, але це більше не потрібно, а потрібно робити ось це і ось тут».

Ми є такою організацією — у нас 350 фахівців. Це велика команда людей, які поповнювали загальну скарбничку знань, навичок, експертизи. Знайти і тримати навколо себе таких людей — це велика цінність зараз, коли важко лишатись у Харкові, у Запоріжжі, у Слов’янську, де у нас теж працює команда. Ми робимо все, що можемо.

Влад Бундаш: У 22 роки ви відкрили Запорізьку філію «Координаційного гуманітарного центру» і почали евакуювати цивільних, швидко реагувати на надзвичайні обставини, допомагати з ремонтом житла, гуманітарними програмами і так далі. Чому ви вирішили ухвалити рішення відкривати таку філію? Чи було у вас розуміння, що ви зможете управляти? Досить часто молоді та проактивні люди, які мають лідерські якості, зіштовхуються з ейджизмом.

Вікторія Коваленко: Я не задумувалася, зможу чи ні, тому що треба було робити. Я вдячна пану Євгену Коляді, який повірив в мене. На моєму шляху було багато кризових ситуацій, які призвели до зростання. 

У Запоріжжі треба реагувати? Треба. У нас є маленька обмежена команда. Пан Євген підбирав людину, яка зможе реалізувати різні активності в регіоні: це і представницькі функції, і need assessment (пріоритезація наявних ресурсів), коли в тебе великий регіон і треба обрати, що саме ми зараз будемо робити, щоб досягти максимального впливу і полегшення для тих людей, які постраждали від війни. Це набір навичок, які я ростила в собі поступово. І багато чому я досі вчуся у нашої команди.

Щодо сексизму та ейджизму — у мене комбо. Було дуже багато ситуацій, коли ти приходиш до директора департаменту або голови району, а це чоловік з великим життєвим досвідом, який багато що бачив, стикнувся з окупацією в Запоріжжі. І він інакше дивиться на мій життєвий досвід, на те, що я можу йому запропонувати. Тут тільки за рахунок досягнень і часу мені вдалося показати, що за пустими словами стоять дії.

Поступово вони почали бачити, що за образом молодої дівчинки стоять реальні справи. Тільки так. Якби я просто підіймала цю тему, сперечалася, я просто не змогла б далі працювати в регіоні. Коли ж ти один раз, другий, третій відреагував на запит, різні установи або органи бачать, що це робоча історія, це організація, яка показує результат, тоді їм байдуже, хто керує філією: молода чи досвідчена людина, жінка або чоловік. Їм важливо, що вони можуть переадресувати запит, і він буде закритий.

Влад Бундаш: Ви і досі управляєте філією?

Вікторія Коваленко: Я заступниця голови правління БО «Координаційний гуманітарний штаб», ми зараз не фокусуємося тільки на Запорізькій області. Ми маємо офіс у Слов’янську, Дніпрі, Запоріжжі, Харкові та Києві. Додатково маємо активності в інших областях України.

«Нам потрібно боротися інформаційний простір, в якому мешкають люди на прифронтових територіях»

Влад Бундаш: Зараз ви як заступниця голови «Координаційного гуманітарного центру» керуєте польовими операціями. Можете описати вашу роботу? Як змінився стан справ у порівнянні з 2022-2023 роками?

Вікторія Коваленко: Цей процес ніколи не буде завершеним і довершеним. Ми зростаємо дуже швидко, постійно щось покращуємо. Ми починали з семи людей в 2022 році, які в підвалі Держпрому намагалися якось впорядкувати гуманітарну діяльність. Зараз у нас більше 350 фахівців — це дуже різні команди. 

Хочу зупинитись на тому, що таке «гуманітарна робота», адже пересічний громадянин може не розуміти її важливість. Усі знають про коробку гуманітарної допомоги, яку видають з певною періодичністю, — це їжа або засоби гігієни. Насправді в гуманітарну діяльність входить багато всього: відбудова житла після обстрілів, соціальні послуги, допомога з документами тощо.

Евакуація — це взагалі один із топ напрямків зараз, адже не вистачає спроможності та сил Національної поліції, «Білих янголів», громад для того, щоб евакуювати таку велику кількість людей. Тільки у «Координаційному гуманітарному штабі» ми організували і скоординували 7500 евакуаційних місій власними силами та за допомоги локальних волонтерських партнерів і гуманітарних організацій.  

Гранти на власну справу, перекваліфікація або набуття нової професії, допомога дітям, — це теж гуманітарна діяльність. Насправді в Україні локальний гуманітарний сектор найсильніший у світі.

Влад Бундаш: Чому так, на вашу думку?

Вікторія Коваленко: У нас не було вибору. Ми маємо високий рівень освіти, і люди, які доволі вправно вели бізнес, на початку повномасштабного вторгнення перейшли в цю сферу і почали нею займатися професійно. Тобто це вже не просто волонтерська діяльність, а написання проєктних заявок, отримання грантів, співпраця з урядами інших країн. Нам вдається масштабуватися, тому що ми перетворюємо волонтерство на професійну діяльність.  

Влад Бундаш: Ви сказали, що покриваєте весь шлях людей, які евакуюються, займаєтеся процесами після евакуації. Як ви б пояснили нашим слухачам і слухачкам, що відбувається покроково між моментом, коли людина телефонує вам, і тим, коли вона вже в безпеці?

Вікторія Коваленко: Перший етап — це навіть не гаряча лінія. Це інформування людей, які лишаються на прифронтових територіях, про шляхи евакуації і про канали комунікації, які існують. Багато часу ми витрачаємо на вмовляння. Коли немає діючих активних заявок, наші евакуаційні екіпажі планують цілі місії з інформування населення: вони проходять вулицями, адресами, спілкуються з людьми, на планшеті показують їм національну систему поселення поруч, фотографії гуртожитків по всій Україні, вони можуть забронювати собі локацію і переїхати туди.

На рішення людей дуже впливає успішний досвід сусідів або колег з роботи, коли вони вже пройшли шлях евакуйованого, зателефонували і сказали: «Так, мене дійсно поселили в ті умови, які показували, все добре».

Інформування дуже важливе. Для цього ми робимо багато різних спроб, тестуємо гіпотези: це і телеграм-канали, і таргетована реклама з гарячою лінією, і великі білборди у прифронтових областях, різні ролики в TikTok. Разом з обласною військовою адміністрацією ми робимо смс-інформування з безкоштовною гарячою лінією 203, таргетовані на всіх людей, хто проживає в прифронтових громадах. 

Гаряча лінія цілодобова, кожен може нам подзвонити, лишити заявку за родича або на свою родину. Ми також даємо посилання на систему поселення поруч, щоб людина могла одразу побачити, в які умови поїде. 

Наступний крок — це гаряча лінія. За час роботи 203 ми прийняли понад 200 тисяч дзвінків, і насправді лише невелика кількість — це заявки на евакуацію. Більшість — це питання про те, як отримати статус ВПО, гуманітарну допомогу, зимову підтримку, виплату тощо. Мені особисто це підсвічує те, що інколи державних, централізованих каналів комунікації в Україні не вистачає. Все ж таки на людей, які лишаються на прифронтових територіях, впливає ще й проросійське радіо, пропаганда. Нам потрібно боротися за увагу й інформаційний простір, в якому мешкають ці люди.

Гаряча лінія — це наша велика команда, яка кожного дня стикається, на жаль, з важкими ситуаціями. Хтось дзвонить і каже: «У мене дві хвилини тому зруйнували будинок, у мене там загинули рідні, будь ласка, допоможіть виїхати». Це сльози. Я слухаю наші дзвінки періодично для певного контролю і для розуміння, хто з моїх фахівців вигорів, кого мені потрібно на певний час «дістати» з цієї діяльності, перевести в документальну роботу або кому варто попрацювати з психологом. У нас є корпоративний психолог в організації для цього.

Це надзвичайно впливає на фахівців. Вони повинні бути стійкими: це і кризова комунікація, і робота з запереченнями, бо тобі треба вмовити людину виїхати. Це важко, але ми продовжуємо. У нас є єдиний реєстр, і ми обов’язково доводимо до кінця кожен запит, щоб він був реалізований, навіть якщо не нашими силами.

Влад Бундаш: Ви згадали, що держава не може покривати всі сектори гуманітарної сфери, тому що не вистачає об’єму та потужностей. Як би ви через призму власного досвіду оцінили зв’язок і роботу гуманітарного сектору та держави? Що не працює, а що навпаки вже запрацювало?

Вікторія Коваленко: Держава інколи недооцінює вплив і участь гуманітарних акторів на всі процеси. Я хочу просто нагадати, що зараз усе це функціонує тільки на кошти інших держав, за міжнародні гранти.

Тільки в цьому році 2 мільярди доларів було спрямовано на гуманітарну сферу в Україні. Це великий бюджет: якщо держава правильно інтегрує цю компоненту в свої плани підготовки до зими, ми можемо отримати продуманий, спланований, спрогнозований результат.

Як це виглядає на практиці? Наприклад, у Запоріжжі Національна поліція може евакуювати людей, і вони це робили самостійно дуже довго, тому що у них був маленький потік, близько 7 людей на тиждень. Коли кількість людей в один момент у рази збільшилася, вони до цього просто не були готові. Тоді з’явилася система, у рамках якої ми почали залучати в цей процес волонтерські евакуаційні екіпажі.  

Саме в Запоріжжі у нас надзвичайна синергія, де транзитний центр для евакуйованих менеджується державою, при цьому кожен на своєму місці, кожна організація дотична. У різних регіонах це працює по-різному. Наприклад, транзитний центр у Харкові менеджується нами: ми організовуємо роботу партнерів, при цьому там є представники департаментів, представники влади. Ми щодня підбиваємо підсумки, звітуємо, збираємо наради, вирішуємо проблематику.

Влад Бундаш: Ви зазначили, що фінансування зараз відбувається завдяки іноземним донорам. 2025 рік був важким для багатьох секторів цивільної сфери, для медіа, коли закрився USAID й американське фінансування, однак ви навпаки зросли в бюджеті. Як вам це вдалося? Це ваша заслуга чи все ж здебільшого робота команди? 

Вікторія Коваленко: Уявіть собі, що ви  розпорядник бюджету  Великої Британії і у вас стоїть задача допомогти Україні. Ви розумієте, що для того, щоб допомогти мешканцям України в різних регіонах, потрібна диверсифікація: ви можете інвестувати частину коштів у державний механізм, частину — у гуманітарні організації, ДСНС, Національну поліцію, напряму в громади. У цьому процесі вам важливо мати надійного партнера. 

Ми так зросли, тому що були тим самим надійним партнером, і досі ним є, для багатьох зацікавлених сторін, які дійсно хотіли зробити щось інноваційне, вкластися в диджиталізацію.

Не обійшлося без нотки адвокації, нетворкінгу або навіть промоції з мого боку, однак мені завжди було чим підтвердити свої слова: роботою команди у гуманітарному напрямку, яка стикається з атаками FPV-дронів, з тим, що на наші броньовані автівки полюють російські оператори дронів. Ми ці ситуації збирали, ділилися з сектором і пропонували рішення.

Ми створилися не так давно, але за цей час нам вдалося завоювати довіру декількох посольств і їх представників, наприклад, Держдепартамент США — наш найбільший наразі контракт, який підтримав формування евакуаційних екіпажів по всій Україні. Зараз ми можемо евакуювати людей з будь-якої точки України завдяки цій підтримці.

«Потрібно показувати, як маленькі ініціативи переростають у великі національні системи»

Влад Бундаш: Ви є переможницею відзнаки «ВплиWOWці» в категорії «Творці майбутнього», яка відзначає молодих активістів й активісток, які мають вплив на суспільні зміни в країні під час війни. Що ця відзнака означає для вас?

Вікторія Коваленко: Коли мене запросили в Київ на нагородження, я не очікувала, що виграю або отримаю гран-прі. Я думала, що буде цікаво поспілкуватися з однодумцями, зрозуміти, у кого які проєкти, і в цілому гарно провести час.

Коли я зрозуміла, що під час нагородження ми підібралися до гран-прі, я в моменті подумала: «Якщо зараз оберуть мене, значить я на правильному шляху і недарма взяла на себе відповідальність» — тільки в січні відбулося призначення мене заступницею голови управління, коли у мене з дуже маленької команди, де було 6 людей, понад 200 людей опинилося у підпорядкуванні.  

Коли я отримала гран-прі, я була трохи шокована, тому що були відзначені дуже різні проєкти, є багато активних дівчат, з якими ми познайомилися, які питали про вакансії у нас. Ми насправді дуже відкриті для молоді та завжди намагаємося пріоритезувати людей без досвіду, але з палаючими очима і бажанням щось змінювати в суспільстві. Ми заохочуємо проактивність у членах нашої команди. Для них абсолютно окей встати і сказати мені, що «ця ідея погана, давайте, можливо, ось так спробуємо». Або ж пропітчити мені якусь ідею проєкту.  

Влад Бундаш: Такі премії зараз на часі, на вашу думку?

Вікторія Коваленко: За час роботи з проєктами я звикла мислити категоріями cost efficiency: тобто я людина, яка звикла, що є бюджет, статті витрат, вплив, результати та індикатори, яких ми досягаємо, кількість людей, яку ми охопили проєктом. Я вимірюю, скільки за одиницю коштів я покрию людей на прифронтових територіях, скількох евакуюю або допоможу після обстрілів законсервувати їхні теплові контури.

Якби я побачила їхній бюджет і зрозуміла, скільки це коштувало, я б точно сказала. Однак якщо прибрати раціональність, мені здається, для багатьох це надія, можливо, маленьке досягнення, яке забезпечить мотивацію протягом довгого часу. 

Влад Бундаш: На церемонії «ВплиWOWців» було презентоване дослідження, яке свідчило про те, що молодь вірить у демократію, але не вірить, що сама може на щось вплинути. Що ви бачите серед своїх ровесників і ровесниць? Що може зламати цю зневіру?  

Вікторія Коваленко: Нам не вистачає висвітлення історій успіху, де суспільству вдається досягти результатів шляхом демократії без переламування або нав’язування своєї думки і без класичного образу влади або посадовців. Нам потрібно показувати приклади, де маленькі ініціативи переростають у великі національні системи і впроваджуються на державному рівні. Саме це, насправді, ми хочемо робити: посилювати та підтримувати ініціативи тих організацій, які вже напрацювали рішення, їм просто потрібен масштаб.

Цього року було започатковано BRIDGE Fund — це 2 мільйони доларів, які ми спрямували на підтримку таких ініціатив. Перший пріоритет — це гуманітарна допомога, порятунок життів, евакуація та допомога після обстрілів.

Уся ця діяльність була самоініційована або представниками громади, які мешкають там, або волонтерськими групами та невеличкими організаціями, які нещодавно утворилися та хочуть реалізувати певні проєкти.

У подібних дослідженнях дуже важливо розуміти, хто пройшов це опитування, яка була вибірка, і чи ці молоді люди знали про такі приклади. Усе одно у нас є своя бульбашка, у якій кожен спілкується один з одним і розуміє, хто яких результатів досяг. Якщо ми будемо розказувати про це більше, то молоді люди будуть вірити, що це можливо, і лишатимуться в Україні. Я впевнена, що після війни ми не просто відбудуємося, а побудуємо сильнішу державу, яка зможе пропонувати міжнародним партнерам свою експертизу, знання та досвід.