Анастасія Багаліка
Ігор Котелянець
Дуже великий недолік нашої армії у тому, що бійців не готують до можливого полону — звільнений військовополонений
«Дайте мені два тижні і я напишу дводенний тренінг для військових про полон. Перший день – теорія, другий день – практика». У черговому випуску програми «Звільніть наших рідних» історія військовополоненого Ореста Грицюка, який пробув у російському полоні 9 місяців.
Гості1
Орест Грицюк — звільнений військовополонений. До повномасштабного російського вторгнення працював у поліції, потім звільнився і був бізнес-тренером. За фахом психолог. На фронт пішов добровольцем. Потрапив у полон в ході бойових дій. Пробув в руках росіян 9 місяців. Ореста утримували в колонії окупованої Горлівки.
Мотивація добровільної мобілізації?
Орест Грицюк: Перед тим, як я пішов на фронт, тато спитав мене: «Чому ти йдеш добровільно?». Я йому відповів: «Ти питай себе, а не мене. Ти сам мене так виховав». Я виріс у такій родині, де багато говорили про рідну землю. Історія моєї родини пов’язана з репресіями радянської машини, багато рідних було перемелено в цій машині. І чув всі ці історії й розумів, що потрапив у ту саму петлю, і буде дивно, знаючи ці всі історії, чекати, коли прийдуть до мене додому і заберуть з теплого ліжка.
- Потрібно зустріти ворога до того, як він почне робити те, що він робив.
Чому бійців не готують до можливого полону?
Орест Грицюк: Армія більш забобонна, ніж найзабобонніша бабуся на ринку, там не заведено говорити про полон. Але я вважаю, що це дуже великий недолік. Я не кажу про якісь тренінги чи про якісь тренування симуляції допитів, хоча і це також потрібно проводити. Наскільки я знаю, у спецпідрозділах щось подібне проводиться.
Моє виховання мене навіть не наштовхувало на думку, що я можу потрапити у полон. І коли ситуація дійшла до того, що боєкомплект закінчився, а хлопці поранені й треба йти до них, щоб їх «підлатати», я засумнівався у тому, що мені робити. Ідея про самогубство виникла одразу, але переміг не страх, а надія. Надія – це як раз та річ, яка у полоні й рятує. Я так у полоні й казав: «Хто ми без надії?». Нас без надії просто немає. Якщо у людини забрати надію, чим і займаються у полоні окупанти, вона перестає бути самою собою. Можна забрати все — теплий одяг, харчування, можливість спілкуватися українською мовою, але якщо забрати надію, ти скочуєшся, ти вже ладен на все. Але якщо у тебе є надія, що ти повернешся додому, ти ніколи не будеш робити якісь неприпустимі речі для себе старого — чи то співпрацювати з адміністрацією, чи то «вкидати» своїх за пачку чаю.
«При мені хотіли вбити людей…»
Орест Грицюк: На щастя, цього не трапилося. Я на своїй позиції відбув ніч. Коли позиція перейшла до рук окупантів, туди привели двох поранених військовослужбовців, при яких із собою були військові квитки, де було написано, що вони – артилеристи. Ми, до речі, теж не любимо артилеристів. Також танкістів та снайперів — усіх, хто може робити найбільшу шкоду. Так ось, наших хлопців хотіли вбити за те, що вони артилеристи. Але я трішечки знахабнів, попросив хлопців не вбивати, навпаки – надати їм медичну допомогу, яку надати міг я. У одного була контузія, в іншого — велика крововтрата. І мені дозволили їх врятувати. Нам пощастило, що ми потрапили у полон до контрактної армії, а там були свої плюси – вони збирали полонених.
Читайте також: «Усі, хто його бачив у тюрмі, кажуть, що він боєць і воїн» — історія військовополоненого «айдарівця» Ігоря Гайохи
Здатність налагоджувати відносини у будь-яких умовах мене не раз виручала. І я поспілкувався з командиром піхотного підрозділу, командиром роти (Сергій, позивний «Волк»), і він розказував, що за 10 військовополонених йому дадуть «мужика» — орден мужності. За цей орден він отримає доплату до зарплати, можливість трішки піднятися по черзі на отримання квартири та підвищити собі розмір пенсії.
- Він розповідав, що вони люблять заходити у населені пункти, де багато вулиць, тому що за кожну вулицю, зайняту підрозділом, вони також отримують гроші. Якщо село з однією вулицею, вони втрачають багато людей і багато часу, щоб взяти цілий населений пункт, а грошей мало.
У чому різниця між Горлівською колонією та Оленівкою?
Орест Грицюк: Оленівка – це постапокаліпсис. Видно, що колонія була закрита Там немає вікон, води. Воду привозили пожежними машинами, ходили чутки, що з якогось ставка. Я її пив, звичайно.
- 60% людей там мали постійну діарею і критично втрачали вагу. Мало того, що готували погано, та ще й постійна діарея.
Горілку охороняють наші громадяни — колишні українські громадяни, а Оленівку охороняли російські ФСІНівці (йдеться про Федеральну службу виконання покарань — ред.)
На Оленівці не було «прийомки» — це приміщення, куди привозять з етапу. Там не били. Просто покричали, роздягнули догола, позазирали скрізь, забрали устілки, шнурки тощо. А от коли я приїхав вже у Горлівку, я дуже пошкодував, що я раніше не чув, що таке «прийомка». Вас привозять в автозаку, вивантажують по п’ять людей, б’ють спочатку біля машини, а потім через метрів десять тебе зупиняють і фотографують на карточку, яка у тебе потім буде на грудях. Уявляєте, які обличчя у людей, яких щойно побили?
Читайте також: Керівники Оленівки стояли в кінці алеї, на якій падали і помирали «азовці», і просто пили каву — Тетяна Катриченко
Потім тебе зустрічають охоронців колонії. І от вони били так, що я думав, що це страта. Били гумовими кийками, металопластиковими трубами, руками, ногами – всім. Під час побиття ще й допитують. До цього я був не готовий. А до цього в армії мають людей готувати, солдати мають про це хоча б знати. Бо я не знав і не був готовий. Все всередині впало, я думав, що я помру. Виявляється – ні, виявляється, що людина може витримати побиття довгий час. Я знаю, що людей, яких привозили до нашого етапу, били годинами.
Зараз у горлівській колонії ситуація змінилася. Під кінець мого утримання і годувати стали набагато краще, і без причини силу не застосовували.
«Дайте мені два тижні і я напишу тренінг для військових про полон»
Орест Грицюк: Дайте мені два тижні і я напишу дводенний тренінг для військових про полон. Перший день – теорія, другий день – практика. Ми можемо навчати цього інших психологів в лавах ЗСУ. Ми не будемо готувати людей до полону, щоб вони здавалися, але це питання виживання. Жити потрібно скрізь, і у полоні також. Дружина на мене свариться, коли я кажу, що це була цікава за досвідом пригода. Вона каже: «Не називай це пригодою». Але якщо я буду ставиться до цього як до трагедії, то я і буду жити у якихось трагічних переживаннях. А так я виніс з цього певний досвід — спілкування з людьми й духовний досвід, оскільки я став релігійною людиною. У мене було дуже багато часу розібратися в собі, примиритися із собою. Повірте, в середині себе – цілий світ. Не потрібні ні книжки, ні телевізор.
Росіяни завжди брешуть
Орест Грицюк: Якщо росіяни щось говорять, треба сприймати це з точністю до навпаки. Коли я сидів у Горлівській колонії, вертухай казав, що окупанти дійшли до Полтави, взяли в оточення Київ, а ми чуємо канонаду під Горлівкою. Тобто я розумію, що бої йдуть під Горлівкою, а він мені розповідає про Київ.
Коли мені сказали, що я їду на обмін, я дуже сильно боявся, що мене етапують у Росію. Я повірив, що я їду на обмін, коли мені російський солдат чеченець, який випустив нас в туалет на трасі, сказав, щоб ми розслабилися, бо вже їдемо додому.
Нагадаємо, що Ореста Грицюка звільнили з полону 26 квітня 2023 року у результаті обміну. Тоді додому повернулися 44 українці. Серед них і 31-річний воїн-парамедик Орест Грицюк із Нетішина Шепетівського району.
Серед своїх численних інтерв’ю Орест Грицюк зазначав і те, що представники Міжнародного Червоного Хреста у Росії знущаються з українських військовополонених.
«До речі, щодо Міжнародного Червоного Хреста. Виродки страшні. Їхні російські представники приїжджали до нас, ми крокували співали пісні, вони знімали все це на відео, реготали, по плечу нас плескали, обзивали нас всякими нехорошими словами. Це представники Міжнародного червоного хреста», — сказав Орест Грицюк в інтерв’ю «Бутусов Плюс».
Варто зазначити, що в України є проблеми з обмінним фондом, у нас недостатньо російських військовополонених для обміну на українських. Про це заявив уповноважений із прав людини Верховної Ради Дмитро Лубінець в інтервʼю «Радіо Свобода».
«Що з обмінним фондом? Це питання я постійно чую від родичів. У нас є проблеми з обмінним фондом. Це означає, що у нас недостатньо російських військовополонених, яких ми хочемо міняти на українських військовополонених. Вони є. Але кількість недостатня. І в цьому є теж проблема», — пояснив Лубінець.
Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі
При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS
