Просто вивозив людей з окупації, потрапив у полон: історія Віктора Бондаренка

У новому випуску «Звільніть наших рідних» зять Віктора Олександр Сізьонов розповідає про викрадення Віктора, полон, катування, суд і умови його утримання. Говоримо також про стан здоров’я Віктора, зв’язок із родиною та чому досі немає офіційного підтвердження його перебування в російському полоні.

Анастасія Багаліка: Олександре, ви безпосередній учасник подій, які сталися у 2022 році. Проте, коли я читаю історію Віктора на різних ресурсах, то багато де зауважується його волонтерський шлях, його залученість у допомогу людям. Вона почалась значно раніше. Розкажіть, будь ласка, все від початку.

Олександр Сізьонов: Це почалося ще з 2014 року, коли був у Донецьку казали, що шахтарі вийшли на мітинг. Але ми були в Донецьку на той час по справах і бачили, як російські війська знаходилися в Донецьку. Коли почалися обстріли і людей почали викрадати, вбивати, то вирішили з моїм тестем Віктором вивозити людей. Тому що там було вже небезпечно, там ішли бої, особливо поблизу териконів, ближче до Луганського, напрямку, де ТЕС, там якраз були сильні бої і ми вивозили звідти людей до Бердянського, до Маріуполя, до більш безпечного місця.

І з цього наша праця почалася саме в контексті повномасштабної війни, яка сьогодні вже очевидна, тоді вона тільки починалася.

А потім — в 2022 році — історія повторилася. Але в історії є властивість повторюватися або в якихось гірших вимірах, або як фарс, там є ще низка просто епітетів до цієї фрази, як повторюється історія, що вона не ходить колами, не повторюється дослівно, а є якісь речі, які просто стають масштабнішими, особливо якщо звертати увагу на воєнні злочини, які коїла Росія із 2014 року.

Анастасія Багаліка: І от в 2022-му ви стикнулися вже з потребою вивозити людей із власного дому, з Бердянська, також з Маріуполя, в цілому з окупованих територій Півдня, Запорізької, Донецької, Херсонської області, я так розумію, що багатьом встигли допомогти.

Олександр Сізьонов: Так, ми вивозили людей з таких місць, як Мелекіне, Маріуполь, Мелітополь, Бердянськ. У Херсоні ми не були, тому що це друга сторона, але ті, хто траплялися на шляху до виїзду з Запоріжжя, ті, хто виїжджали з правого берега Херсона, ми, звісно, їх підбирали і вивозили до того місця, куди могли вивезти, тому що ми постійно їздили, у нас були повні машини людей.

Перш за все, ми є християнами. Ми ходимо до церкви, і те, що нас завжди бентежить, це життя людей, котрі навколо нас. І у нас є такі поняття, як написано в Біблії, що Бог дає нам землю ту, на якій ми проживаємо.
І якщо люди, що живуть на моїй землі, потребують допомоги, я не в праві від них відвертатися. Якщо навіть мені щось загрожує. Я не військовий, я не брав ні разу зброї до рук з 2014 року.

Ми проїхали багато місць, де люди і зі зброєю боялися ходити. Але ми вірили, що якщо ми робимо це, ми робимо це, по-перше, для Господа, і він обов’язково нас захистить для того, щоб ми вивезли цих людей.
І слава Богу, ми вивезли більше тисячі людей в 2022 році.

Це Маріуполь, Бердянськ, Мелітополь. Ми робили до Маріуполя у день дві поїзки. У наші машини влазили десь по 10-12 людей. Збиралися віряни з різних церков. І це не одна машина, не дві машини. Доходило до восьмі машин. І були такі випадки, що машини розстрілювали, наприклад, у мого тестя.

Незважаючи на те, що там християнські надписи, і не було ніякої української символіки, крім червоного хреста наклеєного, який нам видав сам «Червоний хрест» для того, щоб ми як представники, як захист якийсь там, могли їздити.

І вони розстріляли в Маріуполі цю машину з людьми. І слава Господу, ніхто не постраждав. Постраждав один 80-річний дідусь. Він сидів на тому місці, де дуже часто сидів я. Але на цей раз я був у другому місці, і там сидів дідусь. Але його привезли все-таки до лікарні, до Бердянського. Але після того, як йому зробили операцію, він через пару годин помер.

І лікарі сказали, — вік. Йому селезінку, легені прострелили. Оргназім не впорався через вік. Із Маріуполя їхали 5 годин, він втратив багато крові.

***

Виїжджали з усіх напрямків. І Херсон, і Мелітополь, і Бердянськ. І хто міг добратися, — з Маріуполя.
І там були великі черги. І люди ночували на заправці. Там була розбита заправка, і там всі ночували в відкритому полі. Кожного дня випускали, може, по 50 машин. А всі інші чекали своєї черги. Тому це дуже такий довгий шлях. І діти всі там ночували на цій заправці розбитій.

І вже хто з Маріуполя, це ускладнювало вивози. І якщо це чоловік, це взагалі ускладнювало. Тому що вони не просто до документів, вони до наколок придиралися. У мого тестя Віктора татуювання є. Колись в молодості він відбував покарання до того, як прийняв Христа. І вони його побачили і сказали, що він із «азовців».
І вивели його на розстріл. І той момент такий був тяжкий. Але там хтось із Донецка, звідкілясь з’явився п’яний якийсь хлопець.

Говорить, «та це тюремна наколка, відпустіть». І вони його відпустили. А так вони придиралися до всього, чого могли. Це при тому, що Віктор вже не вперше перетинав. А ми їздили, ми ж їздили не просто так.

Ми їхали з Бердянська, наприклад, і пенсіонери, котрим потрібні були гроші, а там тільки налічка на той час ходила, тому що нічого не працює, а у них усіх на карточках. Грошей у них немає, ліків немає. І вони давали нам свої карточки, щоб ми їм привезли. І довелося везти там великі суми грошей. І Господь беріг, ні разу у нас нічого не забрали. Один раз у нас забрали, з гаманця вкрали 2000 гривень.

Тому  довелося прятати, розбирати машини для того, щоб привезти гроші пенсіонеру.

І одного дня ми спали вдома вранці, у Бердянську, після такої поїздки чергової. І десь о шостій ранку — стук у двері. Батько подивився у вікно, мене розбудив, там у нас взагалі п’ять сімей було, будинок у батька великий. І розбудив, говорить, скоріше всього, що за нами прийшли.

Я визирнув у вікно і там багато військових було. Ми побачили в першу чергу, що мама мого батька, вона стоїть перед ними. Вона не жила разом із нами, вона жила окремо за іншою адресою. За нею приїхали, взяли її і привезли її до батька і поставили її перед собою. Щоб у випадку чого, — правду казали, що вони захищаються цивільними, всі жінки. Тому ми відкрили двері, повбігали ось ці буряти. Було два дагестанці ще з ними.

Дагестанці у них були як старші, а буряти, вони одразу там покрали телефони у нас, годинник вкрали.
А так як нас приїхали заарештовувати, дагестанці ці шукали наші телефони. Тому ми дізналися, що вони вкрали, тому що вони знайшли у них. І вони у них відібрали.

Наділи мішки на голову, зачепили стяжки на руки і вивели у двір. Потім нас посадили в різні машини і відвезли. І відвезли нас на 77 колонію. І там ми вже проходили допит. І допит такий. Я думав, що вже багато спробував, а виявилось, що ще нічого не чув…

Я завжди порівнюю, коли кажуть, може є такі люди, які терпять до кінця, як в фільмах раніше показували, то комуністи, що руку ріжуть, пилять, а він мовчить. Я зрозумів, що це брехня. Так, чудові радянські фільми. Я зрозумів, що це брехня, тому що коли мене вивели на допит, ну якби, коли тебе б’ють, це терпимо, привикаєш. А от коли вони почали допитувати струмом…

Ось вони, ось така кімната, стіл стоїть, і лавочки стоять із того боку, підлога з плитки зроблена, так, під стінкою стояли дві бочки з водою, молоток дерев’яний, протигаз, і от це їхнє динамо. От вони роздягали до трусів, лагали на підлог, застібали руки назад, одну прищепку металічну вони до великого пальця ноги, і одну до вуха. Чіпляли, і вмикали, і поливали зверху потихеньку водичкою.

На третю добу я зрозумів, що, ну, це все фантастика. І я вже казав, ви просто скажіть мені, що треба розказати і що підписати. Я просто підпишу, і ми закриємо всю цю тему, і все.

Щоб просто це припинилось. Бо ми розуміємо, що за нами нічого нема, але у них від когось є «інформація». Я вже потім розумів, що хтось там собі медалі заробив, щоб показати, що ми «вивозили з Маріуполя азовців».
І давали їм можливість евакуюватися до Запоріжжя. Вони сказали, що ми це робили, що ми є диверсіонною групою…

І ми їм розповідали, що ми священики, ми допомагаємо людям, це наше місто, ми тут живемо. І для них це не було нічим. У них була «інформація», що ми стояли в самообороні. Не в теробороні, а в самообороні. Ми дійсно були в теробороні. Але наше завдання було, як священиків, — зібрати людей на випадок нападу, і вивезти їх у безпечне місце. В принципі, чим ми і займалися, коли все почалося…

Слухайте подкаст повністю у доданому аудіофайлі або дивіться на Youtube 

Програма реалізується у партнерстві Громадського радіо та ГО «Об’єднання родичів політв’язнів Кремля» в межах проєкту, спрямованого на документування досвіду постраждалих, збереження пам’яті та поширення історій незаконно ув’язнених цивільних.

Проєкт здійснений за підтримки Програми «Партнерство за сильну Україну», яку фінансують уряди Великої Британії, Естонії, Канади, Норвегії, Фінляндії, Швейцарії та Швеції