Валерія Суботіна — письменниця, захисниця «Азовсталі», звільнена військовополонена. Валерія стала на захист Маріуполя у лавах полку «Азов». 5 травня на «Азовсталі» одружилася зі своїм коханим — прикордонником Андрієм Суботіним. 7 травня Андрій загинув. Під час виходу українських військових з «Азовсталі» Валерія потрапила у полон. Була звільнена за обміном 10 квітня 2023 року.
Валерія Суботіна — гостя нашої студії. За її звільнення активно боролася свекруха, мати загиблого чоловіка Андрія.
Валерія Суботіна: Боротьба за мене є таким прикладом боротьби за наших військовополонених. Перебуваючи там, я не знала, що відбувається тут, чи за моє звільнення хтось бореться, але емоційно я відчувала, що батьки мого чоловіка і мої друзі мене не покинули.
Психологічно важливо усвідомлювати це і навіть потім, після звільнення, дізнаватися, наскільки за тебе боролися, тому що ти розумієш, що Україна тебе чекала. Так ти ще більш розумієш, чому ти взагалі став до цієї боротьби — не лише просто за Україну як землю, а за цей народ, який настільки сильний і могутній, що не припиняє боротьбу ні на фронті, ні в тилу.
Валерія Суботіна: Те, що ми чули в полоні від росіян — суцільна дезінформація. Нам говорили, що України майже немає і наша столиця зруйнована. Звичайно, ми не вірили, але кожен із нас переживав за своїх близьких.
Але я розуміла, що чим частіше мене починали викликати на допити, тим більше про мене говорять на волі. А якщо про мене говорять і якась інформація з’являється в медіа, значить боротьба триває.
Слухайте також: Ідеєю Романа Ратушного було зміцнити нашу ідентичність, бо саме за неї ця війна: Світлана Поваляєва про фестиваль «Протасів Яр»
Десь проскочила інформація, що з полону звільнили мого побратима, мого друга Ореста. Росіяни думали, що ця інформація мене якось надломить, мовляв, когось міняють, а тебе не міняють, але вони не розуміли, що це радувало, адже означає, що з полону людей таки звільняють. Вони думали, що звістка про те, що наше командування виїхало в Туреччину, нас пригнітить. Але це було зовсім не так. Хоча зараз нам би дуже хотілося, щоб наші командири — «Редис», «Калина» — були поруч із нами, адже Туреччина для них теж є своєрідним полоном. Бо ми знаємо, наскільки їм важливо допомагати в цій війні.
Валерія Суботіна: Сім місяців у Таганрозі я провела лише з однією людиною, до нас нікого не підселяли, тому ніяку інформацію ми отримати не могли. Це був інформаційний вакуум і нам було важко його пробити. Проте це для мене було не настільки важливо, адже в мені переважало моє особисте горе — я розуміла, що мене не чекатиме мій чоловік, мене не зустріне та людина, яку я хотіла би бачити після полону. У мене була настільки величезна ненависть до цих нелюдів, що на мене ніяк не діяв той вплив, який вони намагалися на мене справити. Вони мене намагалися зламати, залишити в Росії, адже розуміли, що я — людина публічна, і якщо залишуся з ними, це буде їм грати на руку. Вони навіть пропонували мені стати ректором Маріупольського державного університету. Забрати землю, забрати місто, вбити людей і пропонувати роботу… це повна абсурдність.
Валерія Суботіна: У росіян абсолютно викривлене сприйняття світу. Вони звикли жити в такому зігнутому положенні — працювати за невелику заробітну плату і не мати розуміння, що таке свобода. У них немає розуміння, навіщо за неї боротися. Для них це дивно і незрозуміло, як ми можемо боротися проти нашої влади, якщо вона нас не задовольняє. Фінанси для них — це їхнє головне щастя по життю, якого вони також не мають. Вони не розуміють, як це — про щось мріяти, чогось досягати, чогось хотіти, побачити світ, відстоювати.
Слухайте також: «Вы не должны жить»: спогади бучанки, яка втратила чоловіка, про звірства російських окупантів
Валерія Суботіна: Є декілька типів окупантів. Одні вважають, що Росія — сильна держава і можна робити, що завгодно. Другий тип людей — ті, які абсолютно не розуміють, що відбувається: «Ми були друзями, навіщо ми воюємо?», але водночас як їм скажуть, так вони і будуть робити, тому що вони бояться показати свою якусь думку. Вони наче і не проти тебе, але в такому становищі, що вони все одно будуть робити зло. І є третій тип росіян, яких більшість. Вони постійно говорять, що «ми — брати, але це наша територія» і абсолютно не сприймають нашу історію. У них дуже дивні трактування історії та літератури. Наприклад, вони вважають, що слово «москаль» придумали «азовці» і ображаються на нього. І коли їм зачитуєш Маяковського — «говорю себе: товарищ москаль, на Украину зубы не скаль», вони кажуть, що Маяковський не міг такого написати.
Валерія Суботіна: Взагалі «Азов» — це окрема тема. Їм у полоні найскладніше, і ми не маємо про них забувати. Росіяни їх ненавидять, але це ненависть від незнання. Вони не хочуть ні чути, ні сприймати правду про «Азов». Коли їм починаєш щось пояснювати, вони кажуть, що їм зовсім інакше описували «Азов». Вони не розуміють, що серед «азовців» більшість людей освічені, що вони залишили досить непогану роботу, кар’єру, щоб йти захищати Україну. Це від незнання, від якогось переляку, від того, що вони вірять своїм медіа і від страху, з яким народжуються громадяни цієї держави-агресора.
Але я у них питала: «Азов» у полоні — що далі? Якщо це найбільше зло нашої країни, то його вже немає, що далі?». Вони не можуть відповісти. Вони все ще продовжують вишукувати той самий «Азов». Вони бачать мене перед собою — «азовець», кандидат наук, колишній викладач. І відбувається розрив шаблонів. Проте вони все одно намагаються викрутити, що ми якісь ненормальні. Якщо любити свою країну, боротися за неї, то це ненормально?
До 2014-го року я жила звичайним, нормальним життям. Я ж не збиралася на війну, якби її не було. До 2014-го року у мене було прекрасне щасливе життя. Потім прийшов ворог і довелося. Це не від того, що хотілося, а від того, що довелося. Я була достатньо доброю, достатньо скромною, звичайною, спокійною людиною. Зараз я постійно сповнена злості, сповнена агресії по відношенню до них, абсолютно без якихось уявлень про майбутнє, лише про те, що треба з ними боротися. То хто мене створив, кому за це подякувати? «Азову»? Причому тут «Азов»? Вони мають дякувати собі.
Валерія Суботіна: Вони нас постійно примушували говорити у полоні фразу «Спасибо Российской Федерации». Щоб б нам не давали — їжу чи ще щось, постійно потрібно було це говорити. І ось за це, що я така людина, яка не зможе спинитися, певно, ніколи, вони можуть сказати собі — «Спасибо Российской Федерации».
Як на мене, це примушення говорити слова подяки Росії чи співати гімн — це приниження їх самих. Тому що я б не хотіла, щоб ворог своїм брудним ротом співав наш гімн. Це приниження гімну. Примушувати людину, яка тебе ненавидить, яка ненавидить твою мову, твій гімн, співати його, сповнює цю людину ще більшої ненависті.
Валерія Суботіна: Вони дають читати класику російської літератури, це для них як елемент перевиховання. Але мені дається, що вони самі ту класику не читали, перед тим як давати нам. Ну, перечитали ми «Тихий Дон», який ми читали в школі. І на допиті мене питають — що ти звідти для себе винесла? А там в одній із книжок, і я не пам’ятаю, в якій частині, бо у полоні було прочитано понад 100 книжок, було написано, що до українця прийшла в село Червона армія, і він просить у неї зброю. А вони йому кажуть: «Ти ж підеш проти нас, не тільки проти «білих». На що він відповідає: «Так, бо ви прийшли на мою землю». І через книжку, якщо описуються українці, то це люди, які боролися за себе. Коли ми читали це в школі, ми на цьому не акцентували увагу, а зараз ти перечитуєш це із зовсім інакшим підходом. Тому я б не сказала, що це тортури, навпаки вони змушенням читання російської класики тільки допомагають.
Валерія Суботіна: Я геть не розумію слів про нашу перемогу. Як її собі уявити? Постійно поруч із сусідом, який у будь-який момент може знову на тебе напасти? Чи жити поруч із тими, хто убив твоїх чоловіка, сина, друга? Кожному українцю є тепер до кого приходити на могилу. І як жити спокійно з ними? Про це мирне життя можна вже забути.
Мені здається, що боротьба буде тривати до останнього москаля. Мене колись на допиті спитали, чи є різниця між москалями і росіянами. Я відповіла, що є — росіяни воюють за Україну. Росіян зараз дуже мало, в основному вони — москалі. Але як зараз вони мають змогу обрати — чи є у них майбутнє, чи є майбутнє у їхніх дітей, чи світ продовжуватиме їх ненавидіти і нищити скрізь.
А поки вони будуть йти, ми будемо продовжувати їх вбивати, інакше ми чинити не можемо. І я ненавиджу їх всіх, а не тільки їхню владу, бо це не влада одна на нас йде. Росіяни думають, що у них немає вибору, але покажіть їм наші Майдани. Люди йшли і перемагали, а яка кількість людей у них! Кого більше — людей чи влади? Але все одно вони бояться.
Вони кажуть, що ми однакові. Так які ми однакові, якщо ми абсолютно різні! Як українську матір можна було б спинити, якби держава відправляла українців воювати на якусь територію і когось вбивати? А у них це нормально. Тому я дуже сумніваюся, що вони зміняться.
Повну версію розмови можна прослухати у доданому звуковому файлі
Ця програма виходить за фінансової підтримки Європейського Союзу. Її вміст є виключною відповідальністю Обʼєднання родичів політвʼязнів Кремля та Громадського радіо і не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.
При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS