У британському парламенті відбулися дебати щодо українських політв’язнів

Кампанія #LetMyPeopleGo виступає на захист українців, позбавлених волі з політичних мотивів на території Росії та окупованого нею Криму. Вона має на меті звільнити усіх заручників зі списку #LetMyPeopleGo та стежить за дотриманням їхніх фундаментальних прав, зокрема на незастосування тортур, на адвоката, на медичну допомогу тощо. Кампанію підтримує низка організацій та установ в Україні та за кордоном. Це Центр громадянських свобод, Харківська правозахисна група, People in Need (Чехія), Фундація «Відкритий діалог» (Польща), медійна платформа Euromaidan Press, Євромайдан — Варшава, Українська Гельсінська спілка з прав людини, МЗС України та Офіс уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

При мікрофоні брат політв’язня Євгена Панова Ігор Котелянець.

У нашій студії — головна редакторка Euromaidan Press Аля Шандра та журналіст та менеджер #LetMyPeopleGo Ігор Винокуров.

Ігор Котелянець: Алю, я пам’ятаю, як ми з вами познайомилися. Я у переддень Євробачення побачив у Фейсбуці оголошення про те, що ця подія — шанс розказати європейцям про проблему політв’язнів в Україні. Всіх охочих запрошували приходити і пороздавати листівки. Я тоді прийшов. Ми з вами так познайомилися.

Аля Шандра: Якщо пам’ять не зраджує, ми роздали 2500 листівок.

Ігор Котелянець: Тема політв’язнів така несвяткова, що було дуже складно людям щось про це розповідати. Яка ефективність таких акцій?

Україні зараз найбільше потрібна стратегія звільнення політв’язнів.

Аля Шандра: Мені здається, що зараз Україні найбільше потрібна стратегія звільнення політв’язнів. Ми робимо те, що можемо, інформуємо, доносимо відомості, хоча це важко. У людей святкова атмосфера, а ми зі своїми політв’язнями з чужої країни. Часто наші зусилля такі. Ми звертаємося від країни, про яку люди на Заході не дуже багато знають, зі своїм горем, яке триває уже чотири роки. Що можуть робити звичайні люди? Підтримувати кампанії, тиснути на своїх політиків, щоб вони щось робили для українських політв’язнів, але потрібно звертатися безпосередньо до цих закордонних політиків. Саме від цього міжнародного тиску на Росію і може залежати доля цих людей.

Ігор Котелянець: Як виглядає ваша інформаційна робота? Я знаю, що ви нещодавно були в Лондоні з інформаційно-просвітницькою місією.

Аля Шандра: Нещодавно ми повернулися з Лондона. Це був один з випадків офлайнової роботи. Були зустрічі з експертами, політиками, головне, що відбулися дебати в лондонському парламенті і дискусія з приводу українських політв’язнів, яких використовує Росія в рамках гібридної війни. Мені здається, дуже важливо, щоб тема політв’язнів звучала не просто як політв’язнів, тому що вони у нас не звичайні політв’язні, не зовсім стандартні. Вони є інструментами в російській гібридній війні, їх згодовують живцем в російську машину пропаганди, щоб надавати росіянам докази, що все, що розповідають про Україну, правда. Це фашисти, націоналісти, диверсанти, шпигуни. Є живі докази, вони навіть зізнаються прямо на телекамери ФСБ. Мені здається, що це найперша мета, через яку Росія ув’язнює наших співгромадян. Про них треба розказувати саме в таких рамках.

Ігор Котелянець: Як так сталося, що в парламенті Британії проводилися такі дебати. В українському парламенті таких дебатів, мені здається, не було.

 

 

Аля Шандра: Насамперед хотілося б відзначити роль нашого українського посольства та Українсько-британського товариства, які змогли організувати цю поїздку. Висловлюю вдячність співробітникам Chatham House, які організували дискусію.

Ігор Котелянець: Чи прониклися нашими проблемами?

Аля Шандра: Мені здається, що прониклися, було багато питань, що ж ми можемо зробити. Багато людей підходили з пропозиціями. Був інтерес навіть з боку британського МЗС. Мені здається, що ми побачили перші результати в їхній нещодавній підтримці резолюції щодо Криму, в якій вкотре засуджувалася окупація Криму. Резолюція містить деякі нововведення, які допоможуть боротися за права людини в Криму.

Британське МЗС було не дуже активне в напрямку українських політв’язнів, від них важко було добитися реакції, вони більше йшли за всіма, а цього разу вони почали дуже активно закликати інші країни голосувати за резолюцію через кримських політв’язнів.

Ми багато говорили про кримських мусульман. На мій погляд, це одна із найнеосвітленіших категорій українських політв’язнів. Про неї важко говорити на міжнародній арені, тому що вони мусульмани. Як тільки люди чують про мусульман і про Хізб ут-Тахрір, вони воліють більше нічого не знати.

Ігор Котелянець: Можливо, плануєте ще якісь поїздки. Я так розумію, дуже плідно спілкуєтеся з євродепутатами?

Аля Шандра: Це був виняток. Ми більше працюємо як медіа.

Ігор Котелянець: Я знаю, що ви розпочали велике дослідження історичного досвіду політв’язнів.

Ігор Винокуров: Так, в рамках дослідження, яке ми проводимо з колегами з Медійної ініціативи з прав людини, Українською Гельсінською спілкою, ми досліджуємо, як в минулому працювали успішні стратегії звільнення. Ми досліджували різні країни, різні історичні періоди, опитували експертів, які самі вели переговори щодо звільнення і вивчали документи.

Ігор Котелянець: Ви брали радянський період?

Ігор Винокуров: Значною мірою ми досліджували, як звільняли радянських політв’язнів, але не тільки. Ми дивилися, як це відбувалося після російсько-грузинської війни 2008 року. Можна вважати, що Росія ще напередодні цієї війни і після неї переслідувала громадян Грузії, ув’язнювала їх за звинуваченнями, схожими на ті, які зараз висуваються українським громадянам. Тоді теж виникало питання, як визначити цю категорію людей.

Режими були готові відпустити політв’язнів, які виконали свою інформаційну роль, тільки тоді, коли бачили, що їхнє утримання веде до економічних втрат.

Ігор Котелянець: Чи докопалися ви до стратегії, яка була використана і могла би бути застосована в Україні?

Ігор Винокуров: Якщо дивитися на успішні результати, то можна побачити таку тенденцію: режими, які утримують заручників, схильні їх відпускати тоді, коли вони розуміють, що ресурс використання цих заручників вичерпаний.

Тут є цікавий випадок. Весь персонал посольства США у Тегерані був захоплений після революції в Ірані в 1979 році. Вони утримувалися в полоні протягом 444 днів. На початку абсолютно не було зрозуміло, як вирішити цю проблему. Для тієї влади, яка прийшла в Ірані після ісламської революції, було вигідно використати цих заручників як інструмент нагнітання істерії, ворожого ставлення до західних країн. Коли інформаційний ефект операцій було досягнуто, фактично ці заручники стали непотрібні. Це не єдиний випадок в американській історії. Режими були готові відпустити політв’язнів, які виконали свою інформаційну роль, тільки тоді, коли бачили, що їхнє утримання веде до економічних втрат.

Досвід звільнення українських громадян показує, що Путін готовий говорити про в’язнів з президентами. Історичний досвід Радянського Союзу підказує, що залучення релігійних авторитетів також може допомогти. Тут є цікава історія про звільнення греко-католицького митрополита Йосипа Сліпого в 1963 році. Він пробув в таборах і на засланнях 17 років і був звільнений після втручання Папи Римського.

Складно реконструювати мислення Путіна, але він свого часу сказав, що після смерті Магатми Ґанді нема з ким поговорити. Мабуть, йому потрібні такі переговорники, з якими йому буде приємно говорити, яким він хотітиме робити такі подарунки у вигляді звільнення людей.

Ігор Котелянець: Вас читають багато людей, від яких залежить навіть підтримка України. Я знаю, що були випадки, коли ваші статті використовували в Європейському парламенті.

Ігор Винокуров: У нас були випадки, коли матеріали, які ми готуємо, звучали в дебатах в Європейському парламенті.

Аля Шандра: Ми традиційно запускаємо новорічний марафон, де закликаємо писати листи. Запрошуємо слухачів Громадського Радіо взяти участь у марафоні написання листів до політв’язнів. Заходьте на сайт. Там є адреси та інформація про політв’язнів. Листи — це велика підтримка.

Ігор Винокуров: Коли Ахтем Чийгоз повернувся на материкову частину України, його спитали на прес-конференції про те, що йому допомагало вистояти. Він сказав, що йому прийшов лист від хлопчика зі Львова, який вибачався, що не може писати російською мовою (до російських тюрем листи треба писати російською, щоб їх пропустили). Ахтем Чийгоз говорив про те, що такі листи давали можливість йому триматися і захищали його. “Мені більше 2 років не приносили листів, але силовики їх читали. Це теж була моя безпека”, – сказав Ахтем Чийгоз. Ще один кримський в’язень Руслан Зейтуллаєв сказав, що, коли до нього стало приходити багато листів, тюремники запитали, не вже у нього стільки родичів по всьому світу. Мабуть, я хотів би закликати всіх слухачів Громадського Радіо, щоб ми всі стали великою родиною.

Повну версію розмови слухайте у доданому звуковому файлі.