«Важко було чути, що «русcкий мир» несе добро, а у війні винна Україна» — історія підлітка, який утік з Маріуполя

Своїм досвідом у черговому випуску програми «Звільніть наших рідних» поділився директор Маріупольського будівельного коледжу, якому вдалося повернути додому трьох підлітків.

Антон Білай — директор Маріупольського будівельного коледжу. Після окупації міста Антон намагався врятувати своїх учнів. Втім, діти лишилися в окупації. Директору коледжу разом з родиною вдалося виїхати на неокуповану територію і налагодити роботу навчального закладу у Хмельницькому. Тоді ж у 2022 році директору коледжу вдалося повернути з окупованої території двох учнів — підлітків Івана Матковського і Максима Бойка. Він став їхнім опікуном. У грудні 2023 року Антон Білай повернув ще одну дитину. Це Михайло, йому 17, дитина-сирота, і він сам попросив про порятунок.

З того часу минув місяць, Михайло навчається у будівельному коледжі на першому курсі.

Як вдалося повернути Михайла?

Антон Білай: Рідна сестра Михайла, також дитина-сирота на повному державному забезпеченні, навчається у нашому коледжі із 2021-го року. Вона розповіла, що Михайло перебуває у Маріуполі у дитячому будинку сімейного типу, вступив там до коледжу, але бажає повернутися до своїх рідних — до сестер. Цю інформацію надали Міністерству з питань реінтеграції окупованих територій, Офісу президента України, Офісу омбудсмена України, ГО «SOS Дитячі Містечка». Й ось так спільними зусиллями нам удалося вивезти Михайла з окупованої території.

Ми так розуміємо, що опікунка у будинку сімейного типу бачила ставлення Михайла до всього, що відбувається навколо, і відправила його до гуртожитку коледжу. Після цього особливо його долею не цікавилася. Педагогічний колектив теж не звернув увагу на те, що Михайла чотири дні не було на заняттях, тому ніхто не кинувся. І тільки коли він вже приїхав у Хмельницький, ми повідомили опікуну, що Михайло з нами. Вони почали нервуватися, але було пізно.

Лекції про «русский мир»

Михайло: Дуже важко перебувати у місці, де тобі розповідають про «русский мир», про те, що Росію всі чекали. Також неможливо було у коледжі слухати лекції про «жорстких українців», про те, що «України скоро не буде», що «Росія – це чудова країна, яка прийшла звільнити нас від України».

Щопонеділка вчителі розповідали про війну, яка зараз відбувається. Кадзали, що «Україна у цьому винна». Після 1 вересня дітям в одній зі шкіл сказали, що потрібно принести цукерки та малюнки, щоб ми відправили російським солдатам.

Як після окупації змінилося життя?

Михайло: Коли почалося повномасштабне вторгнення, наша «мама» (опікунка у будинку дитячого типу – ред.) розповідала про те, що відбувається і що, «на її щастя, прийшла Росія, яку вона довго чекала». Вона про це розповідала і дорослим дітям, і маленьким. Я тоді не втрачав надії, спілкувався зі своєю сестрою, тому не звертав уваги на те, що вихователька розповідала, що України скоро не буде.

Читайте також: «Або ви надсилаєте 5000 євро, або ми — відео зі стратою вашого сина»: історія полоненого студента з Маріуполя

Коли вирішив виїжджати з окупації?

Михайло: Це було у вересні. Я сказав сестрі, що хочу виїхати до вільної України, і у мене вже є більше можливостей для цього, бо я проживаю у гуртожитку.

Як живуть діти, які залишилися у Маріуполі?

Михайло: Я знаю, що деякі родини живуть погано, а деякі  — нормально. Я знаю, що важко дітям, у яких батьки не можуть влаштуватися, бо не за всі роботи у Маріуполі платять гроші. Наприклад, були випадки, коли водіям маршруток не  виплачували гроші.

Діти, яких я знав, жили одним днем. Вони не будували плани на майбутнє, жили лише сьогоденням. Мені хотілося залишитися в Маріуполі. Але тільки у мирний час. Коли ти бачиш, що місто вже розбомблене, будинки пошкоджені, де-не-де стирчать снаряди, бажання жити там зникає.

Маріуполь ніколи не буде таким, як до війни, якщо там буде РФ.

Українська мова в окупації

Михайло: У деяких школах Маріуполя була певна кількість батьків, які хотіли, щоб діти вчили українську мову, і діти хотіли, але це переважно були учні старших класів. Батьки маленьких школярів не хотіли відновлювати українську для навчання.

Плани на майбутнє

Михайло: Після закінчення коледжу планую працювати за своєю спеціальністю — будівельник. Роботи з відбудови України вистачатиме.

Чи потребують діти, що виїхали, психологічної реабілітації?

Антон Білай: Таких програм по реабілітації дуже багато, і я думаю, ми найближчим часом із Михайлом пройдемо таку реабілітацію. Але, мені здається, головне, що він зараз перебуває серед своїх та серед рідних. Він бачив, яку допомогу в перші ж дні йому надали місцеві організації. На сьогодні у нього вже і ноутбук, і одежа, і сертифікат йому видали, щоб він купив собі одяг у спортивному магазині. Тобто він бачить відношення людей до себе, і оце, мені здається, найбільша психологічна підтримка.

Крім того, коли Михайло приїхав, приймальна кампанія була завершена, але ми написали листа за особистої підтримки директора департаменту освіти і науки Донецької обласної державної адміністрації про те, щоб зарахувати Михайла для продовження навчання, хоча він пропустив перший семестр. Тобто до нього добре ставляться не тільки сестри, не тільки я як державний опікун, але й всі навкруги, зокрема студенти та викладачі.

Чи є можливість допомогти з вільної частини України дітям, що залишилися в окупації?

Антон Білай: Якщо у цих дітей батьки проросійськи налаштовані, то дуже складно допомогти цим дітям. Також ми зустрічали випадки, коли люди, які змушені були отримати російські паспорти на окупованій території, хочуть виїхати через Європу в Україну, зустрічають супротив з боку окупантів, які їх не хочуть випускати. Тому, думаю, що далі ця ситуація буде тільки погіршуватися.

Нагадаємо, що 11 лютого стало відомо, що на підконтрольну територію України повернули ще одну дитину — із тимчасово захопленої росіянами території Херсонської області повернули бабусю і її 16-річну онуку. Про це повідомив голова Херсонської обласної військової адміністрації Олександр Прокудін.

За його словами, «життя в окупації сповнене страху і жахів. У цьому переконує історія родини, якій вдалося повернутися на підконтрольну Україні територію». Як зазначив очільник ОВА, бабуся-опікунка та її 16-річна онука не могли виїхати, бо боялися проходження ворожих блокпостів. Відповідні служби тривалий час працювали з родиною і допомогли подолати всі перешкоди, повідомив Прокудін.

Раніше вдалося повернути дитину із захопленої частини Запорізької області.

У грудні 2023 року до Мінреінтеграції звернулася жінка, на ім’я Марія. Вона просила допомогти повернути з тимчасово захопленої території Запорізької області її малолітню доньку.

На момент початку повномасштабної війни дівчинка гостювала там у своїх бабусі та дідуся. Виїхати одразу вони не могли, оскільки бабуся була тяжкохворою. Перевозити її не було можливості. Забирати дівчинку самотужки батькам теж було ризиковано.

Коли бабусі не стало, Марія звернулася по допомогу. Після майже двох років, які вони провели нарізно, родина об’єдналася. Повернення відбувалося в межах проєкту «Шлях додому».

Мінреінтеграції подякувало всім, хто долучався до цієї справи, зокрема «Українській мережі за права дитини».

Завдяки спільним зусиллям в межах цього проєкту вже вдалося повернути 56 дітей.

Як нагадали у міністерстві, ті, хто стали свідком депортації дітей, можуть повідомити про це профільному фахівцю Мінреінтеграції Наталії Ємець за телефоном: (050) 562-03-13. Також можна звернутися на гарячу лінію Національного інформаційного бюро: 16-48.

Висвітлення воєнних злочинів унаслідок війни Росії проти України стало можливим за підтримки Програми Агентства США з міжнародного розвитку #USAID «Права людини в дії», яка виконується Українською Гельсінською спілкою з прав людини.

Погляди та інтерпретації, представлені у цьому ефірі, не обов’язково відображають погляди USAID або Уряду США. Відповідальність за вміст публікації несуть виключно автори та #УГСПЛ.

Повністю розмову можна прослухати у доданому звуковому файлі