Літня школа для юристок: протидія дискримінації та домашньому насильству

Чому люди бояться слова «фемінізм» і що це означає для них? Що важливо усвідомлювати для розуміння правозахисної діяльності та юридичної професії?

Ведучі

Лариса Денисенко

Літня школа для юристок: протидія дискримінації та домашньому насильству
https://static.hromadske.radio/2018/08/hr-gen-18-08-12_koval-farkosh.mp3
https://static.hromadske.radio/2018/08/hr-gen-18-08-12_koval-farkosh.mp3
Літня школа для юристок: протидія дискримінації та домашньому насильству
0:00
/
0:00

У вісімнадцятій програмі циклу Гену справедливості майбутні правниці Олександра Фаркош та Анна Коваль діляться думками щодо академічної та неформальної правничої освіти, розповідають, що змотивувало їх податися на першу Літню школу ЮрФем для студенток юридичних факультетів.

Лариса Денисенко: Нещодавно ви були учасницями правопросвітницького гендерно чутливого курсу Літньої школи Юрфем, яка відбулася вперше. Наскільки гендерно чутливим людьми ви були досі? І чому вас зацікавила ця тема?

Олександра Фаркуш: Я завжди була гендерно чутливою і з приходом у цю школу ще більше зрозуміла, наскільки важливою є ця тема. Важливо, що впродовж цих декількох днів занять ми багато говорили про проблему насильства.

Анна Коваль: Я, мабуть, стала гендерно чутливою після прочитання одного тексту в Cosmopolitаn. Зокрема, один з меседжів говорив про те, що, мовляв, якщо ви читаєте цю статтю, то ви вже феміністка. Тобто, ви вважаєте, що маєте рівні з чоловіками права, хочете бути самостійними та незалежними.

В університеті ми маємо спеціальний, вибірковий, додатковий курс про гендерні ролі та про дітей.

Лариса Денисенко: Багато слухачів та слухачок ходить на цей курс?

Анна Коваль: Настільки багато, що я навіть не могла на нього записатися.

Олександра Фаркуш: З подібного у нас був лише курс про права людини, мені пощастило його прослухати. Говорили там про гендер, ЛГБТ. З вересня я могла б стати також слухачкою гендерних студій, проте коли запитала викладачок та викладачів чи реально туди потрапити, то вони відповіли, що зазвичай недобір, студенти та студентки не цікавляться цими темами, тому потрапити туди неможливо.

Лариса Денисенко: Ваші викладачі та викладачки послуговуються гендерно збалансованою та врівноваженою лексикою у спілкуванні з вами? Цьому приділяється увага?

Анна Коваль: Я навчаюся у Києво-Могилянській академії. На юридичному факультеті у нас немає установки, що жінки меншовартісні. Фемінітиви не вживаються, але до цього йде. Наприклад, на факультеті соціології усі так розмовляють з першого курсу, чоловіки також. На курсі української мови за професійним спрямуванням нас також вчили послуговуватися у своїй мові фемінітивами.

Олександра Фаркуш: Я навчаюся в Національному університеті ім. Я.Мудрого. Про фемінітиви у нас не йдеться. Пояснюю собі це тим, що по-перше, це – Харків, місто, яке однозначно більше консервативне, ніж Київ. Щодо випадків домагань та тонких натяків на щось подібне, переконана, що вони були, просто не набули розголосу.

Лариса Денисенко: Чому емпатія, сприйняття рівності та усвідомлення своєї правозахисної функції навіть у юристів та юристок перебуває в залежності від стереотипів?

Анна Коваль: У нас факультет правничий, не юридичний. І нам завжди казали, що маємо орієнтуватися конкретно на права людини. Гадаю, що немає чутливості, бо для цього потрібно займатися самоосвітою, отримувати додаткову освіту. Доки ми живемо у світі, де панують стереотипи, то маємо самостійно дізнаватися усі ці, вами перераховані, речі.

Олександра Фаркуш: Це, мабуть, через недостатню кількість інформації про гендерні питання у самих навчальних закладах. Тому люди не можуть критично дивитися та переосмислювати стереотипи.

Лариса Денисенко: Що таке фемінізм для вас?

Анна Коваль: Для мене це – жіночий рух за рівні права з чоловіками. Це про свободу, про право вибору.

Лариса Денисенко: Чомусь у нашій країні багато хто фемінізмом вважає правила поведінки, етику. Тобто, що фемінізм забороняє жінці допускати те, аби їй притримували двері, носили валізи. Говорять, що феміністки – переважно злі люди, які невідомо за що борються, що переважно вони гомосексуальної орієнтації і взагалі не дуже люб’язні. Звідки такі стереотипи в головах часто навіть молодих людей?

Анна Коваль: Що стосується визначення феміністок, як агресивних людей, то в мене було таке ж. З 2008 року фемінізм у нас почав асоціюватися з рухом Femen. Їхня провокативна і подекуди агресивна поведінка лише сприяла укоріненню стереотипів і люди стали думати, що фемінізм дорівнює Femen. І тому, коли я йшла на перші акції, то мене запитували «йдеш груди показувати?». Але я пояснювала своїм близьким чому і за що я туди йду, і вони ставали чутливішими до цієї теми.

На мою думку, не хочуть, аби їм притримували двері, не радикальні феміністки. Це просто адекватна реакція на те, що чоловіки вважають, що якщо ми не можемо притримати собі двері, то вони не будуть поважати наші права та наш вибір. То краще демонструвати те, що ми можемо самі це зробити і ми робимо це.

Лариса Денисенко: Етикет до фемінізму та рівноправ’я, на мій погляд, не має жодного стосунку.

Олександра Фаркуш: Цей традиційний етикет я пов’язую з існуванням конструкції про слабку жінку. Мовляв, жінка не може відкрити собі двері, вийти з ліфту не першою. Це ще одне підтвердження, що жінка ніби-то має бути слабшою, аби на кожному кроці вона розуміла, що вона слабша.

Якщо говорити про Femen, то, як на мене, це єдиний спосіб звернути увагу людей на цю проблему. Тому я їх підтримую. Але як пояснити людям, що це єдиний шлях до того, щоб щось зробити, я не знаю.

Лариса Денисенко: Їхня діяльність є певною мірою імпрезою, перфомансом. Люди часто плутають візуальне мистецтво з сутністю.

Багато хто зараз підіймає тему домашнього насильства. Тема ніби назовні, її підтримують медіа. На вашу думку, у чому проблема такого довгого замовчування цієї проблематики? Чи допоможе крик про цю проблему її вирішити?

Олександра Фаркуш: Людину, буває, складно вирвати з кола насилля. Вона вже має синдром жертви і не розуміє, що і як їй далі робити. Жінки часто думають, що у них немає вибору: квартира на чоловікові, більшість прибутку приносить чоловік, є діти.

Анна Коваль: Все починається з дитинства. Коли нас б‘ють портфелем по голові, хапають за коси, а люди на це говорять «ти йому подобаєшся». І з цього і виростає «б’є, значить любить». Перш за все потрібно прибирати ці стереотипи і розуміти, що коли людина б’є, то їй подобається бити, а не любити. Потрібно говорити про те, що коли жінка потерпає від насильства, то вона не повинна зберігати шлюб заради дітей. Бо їм це шкодить не менше, ніж самій жінці.

Лариса Денисенко: Буває, коли людина все ж заговорює про насильство, то це не сприймається навіть найближчих колом її людей. Кажуть «чого ж ти взагалі за нього пішла», «чого ти стільки жила і мовчала». Усі ці питання провокують, аби людина повернулася в ту ж саму мушлю. Як думаєте, яка соціальна роль юристів і юристок у вирішенні цієї проблеми?

Анна Коваль: Перш за все потрібна правильна правова регламентація. Щоб жінки не боялися, що факт насильства не доведуть.

Олександра Фаркуш: Прийняття Стамбульської конвенції я вважаю великим кроком для вирішення цієї проблеми. Саме вона найкраще регламентує правозахист. Також важливою є психологічна допомога. Якщо жінка точно знатиме куди і до кого звертатися, то це допоможе їй вирватися з подібних ситуацій.

Лариса Денисенко: Ратифікація Стамбульської конвенції вплине і на соціально-освітню проблематику. Також вона означає впровадження спеціальних навчальних програм і для педагогів, і для медиків, і для соціальних працівників та працівниць. Коли всі обізнані, то насильство простіше зупинити.

Щодо Літньої школи Юрфем: що видалося вам корисним? Чого б ви хотіли навчитися чи про що почути наступного разу?

Анна Коваль: Переосмислила деякі моменти, які, гадала, ніколи не зміню. Наступного разу хотіла б послухати про всі підняті теми детальніше. Багато важливих кейсів, але трохи замало часу.

За підтримки:
Ця радіопрограма створена за фінансової підтримки Уряду Канади у рамках проекту «Доступна та якісна правова допомога в Україні», який впроваджується Канадським бюро міжнародної освіти у партнерстві з Координаційним центром з надання правової допомоги. Погляди представлені у цій програмі є особистими думками учасників програми, і не обов’язково відповідають позиції проекту «Доступна та якісна правова допомога в Україні», Канадського бюро міжнародної освіти або Уряду Канади.