Громадське радіо
Чи порушується конституційна свобода вільного пересування? Які дискримінаційні норми містить Закон про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб?
Як виконується положення цього закону? Які нормативні акти дискримінаційного характеру щодо ВПО існують, що вдалося вирішити внесеннями змін, судовою практикою? Які є приклади позитивних дій держави?
Відповіді на ці та інші питання в першому випуску третього сезону Гена Справедливості.
Лариса Денисенко: Звідки взявся термін «внутрішньо переміщена особа»? В побуті ми дуже часто називаємо наших співгромадян переселенцями, а, навіть, журналісти ототожнюють внутрішньо переміщених осіб з біженцями? На чому ґрунтується ця різниця? Що надає цей статус?
Роман Мартиновський: Я думаю, що люди старшого покоління пам’ятають цей термін «переселенці» — перш за все, він стосувався осіб, які свого часу виявили бажання або скористатись державною підтримкою щодо переселення в іншу місцевість або, власне, особисто прийняли таке рішення переселитись з однієї місцевості в іншу. Тоді виникали цілі поселення переселенців. Це, до речі, було дуже характерно для Криму після того, як він став частиною України, після 1954 року. Там і досі є такі сели, де прийшла більшість переселенців з Хмельницької чи Вінницької областей.
Тобто термін «переселенець» більше підходить для тих осіб, які змінили місце свого перебування за власним бажанням. А що стосується терміну «біженці» і ми, і міжнародна практика, застосовуємо його тоді, коли йдеться про осіб, які вимушено покинули територію, на якій вони проживали, і перемістились на територію іншої держави, перетнули державний кордон.
Коли немає перетинання державного кордону, як це є у ситуації з Кримом і Донбасом, то ми говоримо про вимушених переміщених осіб.
Лариса Денисенко: Якщо повернутися до не такої давньої історії — катастрофи на ЧАЕС, є люди, які були вимушені через підвищений фон радіації виїхати з тих місць, які і досі перебувають в тій чи іншій зоні відчуження. Чи можна говорити про тотожні статуси, враховуючи нашу сучасну ситуацію і згадуючи ситуацію Чорнобильської катастрофи?
Роман Мартиновський: Коли ми з колегами вперше звернули на це увагу, то, дійсно, почали задавати собі це саме питання — чим жертви катастрофи на ЧАЕС відрізняються від тих, хто переїхав з території Криму чи Донбасу. І, якщо подивитись на Закон про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб, то Стаття 1 визначає їхній статус таким самим, як і тих осіб, які перемістились з Криму і Донбасу, з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, проявів насильства.
Особи, які були переміщені з території забруднення, переміщались з підстави, передбаченої у Статті 1 цього Закону — надзвичайна ситуація природного чи техногенного характеру. Тобто фактично можна говорити про те, що ці особи також є внутрішньо переміщеними особами, в розумінні цього закону.
Лариса Денисенко: Право на вільне пересування, яке гарантоване Конституцією України і протоколом до Європейської конвенції з прав людини — наскільки цей принцип загалом порушується, з огляду на цю ситуацію?
В першу чергу, порушення відбуваються з боку Російської Федерації
Роман Мартиновський: Тут можна говорити про те, що порушення відбуваються не лише з боку України, а, в першу чергу, порушення відбуваються з боку Російської Федерації. Саме вона створює такі умови, при яких особа тимчасово або взагалі не може повернутись на територію, з якої вона перемістилася. Це, власне, якраз і є порушенням права на свободу пересування. Це перше.
Друге, якщо ми говоримо про порушення цих вимог щодо свободи пересування внутрішньо переміщених осіб, то тут виникає декілька запитань. Є проблема, що внутрішньо переміщена особа нібито має бути зареєстрована. Це не стосується, наприклад, тих осіб, які виявили бажання з Івано-Франківської області переїхати і працювати у Сумах чи у Полтаві, і, тим не менш, це стосується внутрішньо переміщених осіб. Якщо ВПО в цій ситуації не буде зареєстрована в установленому законом порядку, то навіть цей Закон передбачає, що вона не може розраховувати на отримання соціальних допомоги, пільг і так далі.
Тобто це не що інше, як порушення прав на свободу пересування.
Лариса Денисенко: Реєстрація внутрішньо переміщених осіб — чи можна говорити, що це дискримінаційна позиція, чи, власне, це невідворотна позиція, яка носить дискримінаційний характер, але уникнути якої неможливо?
Роман Мартиновський: Коли ми говоримо про дискримінацію, насправді, ми маємо на увазі відмінність у поводженні, яке немає обґрунтування. Якщо ми говоримо про те, що щодо внутрішньо переміщених осіб можуть бути прояви іншого поводження і вони мають таке обґрунтування, то тоді не йдеться про дискримінацію, а лише про інше поводження, яке має таке обґрунтування.
Що стосується реєстрації, ми від самого початку говорили, і наша позиція була підтримана представниками Ради Європи, що все ж таки складний процес реєстрації у якості внутрішньо переміщеної особи. Просто потрібно ще уявити собі людину, яка щойно приїхала з цієї території, яка щойно залишила своє майно, своїх близьких, рідних, і вона у цей час має приймати рішення, ще кудись ходити, реєструватись і так далі. Ми говорили про те, що реєстрація має бути надзвичайно спрощеною. По-перше, це має бути правом людини — зареєструватись чи ні, по-друге, потрібно, щоб реєстрація була доступна навіть у режимі онлайн.
Що стосується питання перевірки того, чи дійсно людина перемістилася, чи дійсно вона перебуває на підконтрольній Україні території, то тут є дуже багато механізмів такої перевірки. Мені досі незрозуміло, чому людина має ходити кудись і доводити, що вона тут. Чому не можна зробити електронну реєстрацію, і чому після цього орган, який відповідає за цю реєстрацію, не може скористатись допомогою тих же волонтерів або інших осіб, які у зручний для людини час прийдуть у зручне для неї місце і переконаються, що ця людина дійсно тут, що вона перемістилась. Це може відбуватись де завгодно — в парку, в кафе, на новому місці роботи.
Лариса Денисенко: Якщо говорити про дискримінацію кримчан і людей, які перебувають на непідконтрольних Україні територіях, на що треба звернути увагу? З чим люди стикнулися? Що, можливо, вже виправлено? Що потрібно виправити?
Роман Мартиновський: Я би хотів почати з того, що, на мою думку, відповідальність за ситуацію з Кримом і Донбасом лежить не тільки на Росії, скільки б ми про це не говорили, але і на Україні, яка не змогла захистити своїх громадян, не змогла захистити свою територію. І це, на мою думку, вимагає від держави досить такого виваженого і розумного підходу.
Хочу нагадати, що ще у березні-квітні 2014 року місія Демократичних ініціатив ОБСЄ давала рекомендації Україні, і чітко написала у своєму звіті, що Україна має утриматись від того, щоб ставитись до внутрішньо переміщених осіб інакше, ніж до інших громадян. Вона чітко казала, що це має стосуватись, в тому числі, і статусу резидентства.
Буквально через кілька місяців після публікації цих рекомендацій відбулась масштабна дискримінація на підставі постанови №699 Національного банку України. Відповідно цієї постанови, кримчан визнали нерезидентами і це, фактично, створило для них дуже багато проблем. Людина, наприклад, не може офіційно працювати, якщо у неї є кримська прописка. Тому що вона не може відкрити рахунок у банку, а здійснення оплати її праці відбувається у безготівковому порядку.
Дещо державою таки виправлялось — під час дії постанови №699 була спроба виправити ситуацію, і було прийнято постанову №810 у грудні 2014 року. Відповідно до цієї постанови, особа, яка зареєструвалась як внутрішньо переміщена, мала право відновити свій статус резидента і користуватись в повному обсязі банківськими послугами.
Не держава виправила ситуацію щодо дискримінації, а сказала «якщо ти хочеш виправити цю ситуацію, то зроби це сам»
Досі ми ніяк не можемо зрозуміти у якому запаленому мозку народилась ця ідея — людей, яких уже дискримінували, після цього змусити виконувати певні дії для того аби уникнути дискримінації. Тобто не держава виправила ситуацію щодо дискримінації, а сказала «якщо ти хочеш виправити цю ситуацію, то зроби це сам». Фактично, право реєструватись як внутрішньо переміщена особа, перетворилось на обов’язок.
Як на мене, у Законі про внутрішньо переміщених осіб, найголовніша Стаття 9 — там є положення, що внутрішньо переміщена особа зобов’язана дотримуватися Конституції, законів України та інших актів законодавства. Для мене ця норма пояснює все. Тобто внутрішньо переміщена особа — це не така особа як всі, це не звичайний громадянин. Ми не говоримо про таке положення у законах про військовослужбовців, медичних працівників чи педагогів, там чому цього немає. Можна лише зробити висновок, що держава, на державному рівні, підкреслює, що у неї особливе ставлення до цих осіб. І це не особливе ставлення довіри, а особливе ставлення підозри. Від цього починаються всі питання, пов’язані з дискримінацією.
Лариса Денисенко: З якими ще дискримінаційними моментами стикаються внутрішньо переміщені особи?
Роман Мартиновський: Перш за все, питання отримання соціальної допомоги пов’язані з тим, чи підтвердила особа свій статус внутрішньо переміщеної, чи зареєструвалась. Якщо у тебе немає цього папірця, то у тебе проблеми.
Мене це обурює, бо держава підштовхує людину до брехні
Ще один момент — уявіть, що величезна кількість кримчан, коли відбувались події на півострові, знаходились на материковій частині, і просто не повернулись на територію Криму. Який їхній статус? Вони ж перемістились до подій лютого-березня 2014 року. Але вони повернутись не можуть, і вони не можуть отримати статус внутрішньо переміщеної особи. У нас була справа, коли особа не могла отримувати аліменти на дитину саме тому, що вона переїхала на територію материкової України за кілька місяців до того, як відбулись події у Криму. В такій ситуації державні службовці пошепки рекомендують «та ви напишіть, що ви перемістилися у квітні чи у травні 2014 року, ніхто перевіряти не буде, і ви отримаєте цей статус». І мене це обурює, бо держава підштовхує людину до брехні.
Те саме стосується і постанови №1035, яка регулює порядок перевезення особистих речей через адміністративний кордон. Якщо ти вже дуже обурюєшся, що тобі щось не дозволяють перевезти, то тобі, знову ж таки, пошепки рекомендують накрити курткою «як ніби ми і не бачили». Такий підхід мене обурює. Те, що для нашої держави досі є важливим наявність того чи іншого папірця, а не факт того, що людина перемістилася.
Треба зазначити, що проявили певну мудрість щодо осіб, які перебували тут на навчанні, щодо студентів. Дякувати Богу, внесли зміни до закону, і визначили, що ці студенти, які перебували тут на момент анексії і не повертаються на тимчасово окуповану територію, можуть звернутися і отримати статус внутрішньо переміщеної особи.
А всі інші? Чому тільки студенти? Чому ті, хто працював тут, не можуть так само вчинити, а мусять робити щось через суд або обманювати державні органи. Мені це абсолютно незрозуміло.
Лариса Денисенко: Чи є ще якісь моменти, які б вирізняли внутрішньо переміщених осіб між собою?
Роман Мартиновський: Були питання, пов’язані з безробітними. У нас була ситуація, коли сім’я внутрішньо переміщених осіб звернулась за допомогою по безробіттю. Вони, відповідно до всіх положень законодавства, якби не було анексії, могли б отримувати цю допомогу в максимальному на той час розмірі, близько п’яти тисяч гривень. Але, зважаючи на те, що вони перемістились у червні 2014 року, вони не змогли довести, що підприємство, де вони працювали, сплачувало єдиний соціальний внесок станом на лютий-травень 2014 року. І саме з цих підстав їм було відмовлено у наданні такої допомоги. Їм сказали, що вони можуть розраховувати на мінімальну допомогу, близько дев’ятисот гривень. Два роки судів і позов чоловіка відхилений, а позов дружини задоволений. Два роки на те, щоб люди підтвердили своє право на допомогу. І законодавством це досі не врегульовано.
Є ж прояви дискримінації і на побутовому рівні. Нам відомі приклади, коли вихідцям з Донбасу відмовляли у прийнятті на роботу, у наданні житла в оренду. Є прояви, які стосуються і вивезенню речей. Були проблеми і пов’язані з реєстрацією підприємців, організацій. Слава Богу, вони вже вирішені.
Взагалі, можна зрозуміти, що держава виявилась неготовою до того, що сталось, до такої кількості внутрішньо переміщених осіб. На сьогодні це вже більше одного мільйона восьмиста тисяч осіб. Але дуже важко зрозуміти те, що держава за два роки дуже мало зробила, щоб допомогти цим людям.
Лариса Денисенко: Чи були випадки якоїсь позитивної дії, позитивної дискримінації? Чи надавались якісь переваги внутрішньо переміщеним особам у порівнянні з іншими громадянами?
Роман Мартиновський: Якщо говорити про те, що було виправлено, держава таки відреагувала на численну критику щодо того, що спочатку внутрішньо переміщеними особами визнавали лише громадян України. Зрештою, ця ситуація була виправлена, статус внутрішньо переміщено особи змогли отримати і іноземці, і особи без громадянства, які постійно проживали на території України.
Держава також зрештою зрозуміла, що зазначення у довідці внутрішньо переміщеної особи терміну дії шість місяців є нерозумним. Держава не може планувати, що за шість місяців припиниться анексія. Це дії, які не можна запланувати, тому, з самого початку, було зрозумілим, що ця довідка не має мати обмеженого строку дії.
Дещо виправили ситуацію з безробітними — є деякі положення, згідно яких положення таких людей стало дещо кращим.
Щодо позитивної дискримінації — цьому присвячено декілька статей цього закону. Йдеться про те, які є обов’язки і права є у органів місцевого самоврядування, у державних районних адміністрацій аби полегшити становище внутрішньо переміщених осіб. Але мені, наприклад, невідомі випадки, коли державні органи на повну використали ці права. Наприклад, є положення, що особа, яка переміщується має право розраховувати на державну підтримку у питанні перевезення її речей. На жаль, на сьогодні у мене немає прикладів, коли держава відреагувала на це належним чином.
Я не впевнений, що співробітники органів місцевого самоврядування самі про це знають. Не проводиться як таке навчання, не роз’яснюється яким чином реалізовувати, немає механізмів на сьогодні як це робити. У багатьох випадках внутрішньо переміщеним особам навіть про дитячі садки кажуть, що є черга, у яку потрібно було записуватись ще три роки тому.
Ті права, які надані нашим державним органам і органам місцевого самоврядування щодо позитивної дискримінації внутрішньо переміщених осіб, фактично ними не реалізуються.
Лариса Денисенко: Надання переваг студентам з окупованих територій, окремі, виділені позиції на державні місця для внутрішньо переміщених осіб — наскільки ця норма залишилась декларативною?
Роман Мартиновський: Мені дуже важко сказати, тому що я не маю жодних цифр, на жаль. Я хочу сказати, що, знову ж таки, як тільки це сталося, позиція навчальних закладів і Міністерства освіти, насправді, була досить непоганою і виваженою. Дуже багато дітей, які у перші місяці виявили бажання перевестись на територію материкової України і продовжити навчання, таки отримали цю підтримку. Дуже багато хороших, позитивних прикладів, коли питання вирішувались протягом однієї доби.
Наша позиція в тому, що всім дітям, які знаходились на окупованій і анексованій територіях, потрібно було забезпечити такі умови, за яких вони всі б звідти виїхали. Бо, якби звідти виїхали діти, виїхало наше майбутнє, то у цієї території, яка перебуває під контролем ворожої держави, не було б майбутнього.
Лариса Денисенко: А як щодо вступної кампанії?
Роман Мартиновський: Ми звертались і говорили про те, що було б дуже добре, якби на це звернули увагу банкіри, люди, які дають величезні кошти на реалізацію різних правозахисних та інших проектів. Адже, насправді, ми можемо зробити величезну кількість місць для навчання і скажемо, що вони можуть починати навчання без конкурсу, але як цій дитині тут адаптуватись? В неї немає житла, немає коштів, вижити на стипендію фактично неможливо.
Ці діти фактично дискриміновані. Вони змушені кидати навчання і, або шукати собі якесь інше заняття, або йти працювати, або повертатись на ту територію. Держава забула про те, що її майбутнє частково залишилось там, на окупованих територіях.
Лариса Денисенко: Чи є, на ваш погляд, дискримінацією, прив’язування внутрішньо переміщених осіб, які хочуть отримувати пенсію, до відкриття рахунків в Ощадбанку?
Роман Мартиновський: Знаєте, я думаю, що держава буде виправдовувати це тим, що вона якраз піклується про людей. Що є підозри, якщо це буде в іншому банку, він може збанкрутувати і люди залишаться без коштів. Але всі ці дії свідчать лише про те, що держава не знає як зробити так, щоб людині було зручно. Держава робить так, як зручно їй. Сьогодні зручно це робити через Ощадбанк, який контролюється державою. І, до речі, ми не знаємо, яким чином відомості про виплату конкретній особі конкретних сум є закритими, чи держава має до них доступ, яким чином здійснюється цей доступ.
Концентрація цих даних в одному державному банку дає підстави говорити, що, можливо, держава це робить для того, аби здійснювати фактичний, реальний контроль над тим, яким чином людина отримує ці кошти і яким чином вона ними розпоряджається. Тобто держава, наприклад, може побачити, що ти отримуєш кошти тут, а розрахунки з твоєї банківської карти, зняття коштів іде на тимчасово окупованій території. Це підстава для того, щоб держава заявила, що ви надали неправдиві відомості і припинити ваш статус внутрішньо переміщеної особи. Але уявіть собі ситуацію, що дійсно внутрішньо переміщена особа поїхала вирішити свої питання там і їй там потрібні були кошти. Вона здійснила ці розрахунки, але виходить, що через це можна позбутися статусу внутрішньо переміщеної особи. Це абсолютно невиправдано.