Вашу землю чи будинок незаконно приватизували — що робити?

У двадцять четвертій історії третього циклу «Гена Справедливості» ми розбираємося з тим, що робити, коли твоє право землекористувача порушено. Що робити, коли рада будь-якого рівня ухвалює рішення про приватизацію, що порушує ваші права? Які документи потрібно віднайти задля вирішення питання в судовому порядку? Чи потрібні свідки? Чи можна віднайти документи, що є важливими для справи, датовані 1950-80-ми роками? Що може слугувати належними обставинами для поновлення строків позовної давності?

Розповідають адвокат Дмитро Матюшенков та його клієнт Володимир Рибченко.

У 2002 році Ржищівська міська рада видає незаконне рішення про приватизацію земельної ділянки, обмежуючи права суміжних землекористувачів. Справа неодноразово розглядалася з 2009 року, Володимир Рибченко звертався до Уповноваженого з прав людини, органів прокуратури, інспекції сільського господарства. Тривалий час проводились перевірки та вживались відповідні заходи, незважаючи на це його майнові і земельні права поновлені не були.

23 листопада 2016 року рішенням суду були поновлені строки позовної давності та скасовані державні акти на право приватної власності, видані третім особам у відношенні землі Володимира Рибченко.

Лариса Денисенко: З чого почалася ваша історія? Чому виникла потреба звертатися по правову допомогу?

Володимир Рибченко: Близько п’ятнадцяти років тому назад сусідка по двору загального користування вирішила приватизувати частину земельної ділянки, на якій знаходиться наша будівля і допоміжна будівля — це було у 2002 році. Вона звернулась до міської ради Ржищева, яка прийняла рішення на користь сусідки. Незалежно від нас, без повідомлення нас міська рада прийняла таке рішення, і у нас відібрали землю. Виявилось, що у нас півбудинку, у якому ми жили, залишились, а земельна ділянка разом з допоміжною будівлею (сараєм) від нас відійшла.

Три роки справа не була нами порушена, ми про це не знали

Три роки справа не була нами порушена, ми про це не знали, а коли вже три роки пройшли, вона сказала: «Володимире Васильовичу, будьте добрі, забирайте свій сарай, тому що він знаходиться на моїй земельній ділянці. От мій державний акт — це моя власність, я на цьому місці побудую собі гараж для автопричепу».

Лариса Денисенко: А у вас не питали документи, загалом рада якось комунікувала з вами?

Володимир Рибченко: По всім законам повинні були це зробити, але не робили. Це робилось тихо, таким рекетирським способом. Схема така відома — спочатку приватизувати цю землю, а тоді звернутися до суду — другий етап — що мій сарай заважає їй використовувати земельну ділянку.

Лариса Денисенко: А у вас при цьому якісь документи, які підтверджували ваші права, були?

Володимир Рибченко: У нас були не всі документи, тому що багато знаходились в архіві. Ми навіть про деякі документи самі не знали, що вони є. А в результаті у нас були всі документи, і вона мені каже: «покажіть документи на ваш сарай», я їй відповідаю: «Ларисо Олексіївно, будьте добрі — покажіть свої документи, ми покажемо свої, сядемо і розберемося». А оскільки у неї ніяких документів не було на наш сарай — це наша власність — вона ті документи не показала. А я їй свої не показав. Тобто мирним шляхом ми не вирішили це питання.

Лариса Денисенко: І от вона три роки чекала, щоб вступити у власність?

Ми користувались сараєм з 1959 року, більше 50 років. І вона про це знала

Володимир Рибченко: Три роки чекала, ми не знали нічого, вона мовчала, ми користувались сараєм — ми ним користувались з 1959 року, більше 50 років. І вона мовчала, і батьки її нічого не казали. А тоді вже, коли вона сказала про це, я почав думати, звернувся у міськраду, там мені сказали: «Володимире Васильовичу, якщо ви вважаєте, що міська рада неправа, то зверніться до суду». Я кажу: «Як же ви приватизували тихо, не повідомили нічого? Як же ми тепер будемо користуватися сараєм?» — «А це суд вирішить». А суд опинився у такому важкому положенні — тільки один суддя був на місто Ржищів, один суд і мер — а мер уже приймав якесь рішення. І він ніяк не міг від свого рішення відмовитись.

Лариса Денисенко: Як з юридичної точки зору розгорталася вся ця історія? На якому етапі громадянам треба бути уважними і обережними — приватизація відбувається на рівні рад, і люди дійсно бувають не в курсі, а потім хтось приходить до них з рішенням чи актом. І людина абсолютно не розуміє, що відбулося тоді, що вона має робити зараз.

Дмитро Матюшенков: По-перше, хочу зазначити, що справа дуже важка, тому що правові відносини, які виникли на момент побудови сараю стосувались ще 1959 року, тому частини документів фактично не було — тогочасне чинне законодавство їх не передбачало, бо сарай — це допоміжна будівля.

Лариса Денисенко: А як тоді вирішувались ці питання? Я знаю, у багатьох людей з тих часів є майно — і хати, і гаражі. І ми починаємо вирішувати проблеми, коли вони виникають, а так не думаємо про це — це майно мого діда, воно перейшло до мене, воно моє.

Дмитро Матюшенков: До цього судового засідання, у яке вже вступив я, було безліч всіляких дій на рівні досудового врегулювання спору. Зокрема Володимир Васильович неодноразово звертався і в органи прокуратури, і в інспекцію сільського господарства, і до уповноваженої з прав людини. Що цікаво — всі ці інстанції йшли на зустріч, казали, що бачать, що приватизація відбулась незаконно. У 2012 році інспекція сільського господарства Київської області виносить клопотання, яке направляє на міську раду, в якому вказує: «Рішення незаконне. Скасуйте його». Такі ж ідентичні клопотання були і від органів прокуратури на ім’я міського голови.

«Рішення незаконне. Скасуйте його». Але міський голова не реагував на клопотання інспекції

Але, незважаючи на це, міський голова не реагував на ці клопотання, допускав подальшу бездіяльність.

Лариса Денисенко: А на це можна у якийсь спосіб реагувати? Є контролюючий орган, який надсилає прямі вказівки, що треба виправити ситуацію. Ситуація не виправляється, отже, що можна порадити, окрім звернення до суду? Або навіть звернення до суду, то саме якого і яке?

Дмитро Матюшенков: Коли органи, які здійснюють нагляд, винесли відповідні клопотання, а в подальшому є бездія щодо їхньої реалізації, то не залишається іншого виходу як іти до суду. І є два шляхи: або оскаржувати дії цих органів, які у даному випадку бездіють, або ж іти самотужки і самому добиватись правди. У нашому випадку другий варіант був оптимальнішим, тому що не хотілося витрачати ще час на судові рішення з цими органами, зобов’язувати їх звертатися до суду на скасування цих рішень.

Лариса Денисенко: Ми вже виходимо на те, як відбувалося судове засідання. Справа, як ви зазначили складна, як розгорталася ситуація, які аргументи вислуховував суд? Що говорила інша сторона?

Дмитро Матюшенков: Об’єктом даного спору була спірна ділянка, на якій знаходився сарай. Основна мотивація доказів як однієї сторони, так і другої — це було доведення належності сараю чи стороні позивача чи відповідача. На наші клопотання була витребувана технічна документація обох сторін, тобто на це домоволодіння, одна земельна ділянка, на якій розташовані декілька об’єктів, житлових приміщень. По цій документації ми вже фактично встановлювали, до якого будинку був примкнутий цей сарай. Оскільки в ті роки у тому подвір’ї взагалі була одна сім’я. Було безліч перебудов, тому кожна відслідковувалась.

Також витребувалися з архіву нотаріальні справи, з яких ми також по крупинці все ж таки доводили суду ту обставину, що сарай належав саме батькам Володимира Рибченка. Також викликалися свідки даних подій, які зазначали, що цим сараєм користувалась саме родина Рибченків, вони зберігали там свої інструменти, вугілля, мотоцикл. У свою чергу, інша сторона також приводила своїх свідків, які казали, що вони користувались цим сараєм.

Але хочеться подякувати судді, Потапенку Андрію Вікторовичу, який все ж таки розглянув справу об’єктивно, повністю вивчив всі матеріали. Суд сприяв усім клопотанням обох сторін, не було такого, що він був на якійсь стороні, була очевидна змагальність, дотримана у повній мірі. Внаслідок чого і винесено таке законне і обґрунтоване рішення.

Також хочеться звернути увагу, що рішення Ржищевської міської ради виносилося у 2002 році, а до суду фактично звернулися у 2016 році, тобто майже 15 років різниці — пройшли всі терміни позовної давності. Але, враховуючи те, що Володимир Рибченко шукав захисту в інших інстанціях, враховуючи, що він хворий (рак), була поновлена позовна давність і вирішено спір.

Лариса Денисенко: Яке місце у цій історії займає сама Ржищівська міська рада? Тобто є люди. Які заявляють своє право, претензію на сарай, а є ще особи, котрі власне проголосували за незаконне рішення?

Дмитро Матюшенков: У 2016 році Ржищівська міська рада винесла рішення про дострокове припинення повноважень міського голови Спічака Миколи Антоновича. Того самого, який у 2002 приймав це рішення. І от причина, яка там зазначена: «у зв’язку з тим, що ржищівський міський голова не забезпечив здійснення наданих йому повноважень, порушуючи закони». Це ще раз підкреслює те, що дане рішення незаконне.

Наскільки мені відомо зі слів Володимира Васильовича, відповідач по справі також мала певні робочі стосунки з цим колишнім головою, що також, можливо, вплинути на це рішення.

Володимир Рибченко: Чоловік відповідачки працював разом з головою міської ради.

Лариса Денисенко: Тобто тут був певний конфлікт інтересів?

Володимир Рибченко: Конфлікт інтересів був. Тим паче, що відповідачка працює підприємцем у Ржищеві і фактично має зв’язки з керівництвом міста. Всі ці державні установи прийняли сторону якраз відповідачки.

Лариса Денисенко: Ви ставили перед судом питання можливого конфлікту інтересів, який може існувати у відповідачки і колегіального органу?

Дмитро Матюшенков: Про це йшлося, але в суді у нас було ніяких відповідних письмових доказів.

Лариса Денисенко: А скільки становить судовий збір для такої категорії справ? Звісно, можуть бути пільги, але якщо їх немає?

Дмитро Матюшенков: У нашому випадку, оскільки Володимир Васильович має інвалідність, він звільнений від сплати судового збору. А станом на 2017 рік це вважається спір немайнового характеру, нами заявлялись дві вимоги — скасування рішення і акту, то кожна вимога зараз складає 640 гривень.

Лариса Денисенко: А була апеляція?

Дмитро Матюшенков: 15 числа чекаємо апеляцію.

Лариса Денисенко: Як ви вважаєте, які аргументи будуть використані протилежною стороною?

Є рішення суду 80-х років, що Володимир Рибченко прийняв спадщину

Дмитро Матюшенков: Я вважаю, що ті самі, які були в ході судового розгляду — що сарай належить все-таки відповідачці, також посилатимуться на рішення Ржищівського суду 2010 року, який зобов’язав Володимира Рибченка винести його речі з цього сараю, мотивуючи це тим, що сарай все ж таки належить їй.  Але є й інше рішення суду 80-х років, де зазначено, що Володимир Рибченко фактично прийняв спадщину, прийняв цей сарай, і у тому числі мотоцикл, який знаходився у тому сараї. І свідки підтвердили, що мотоцикл зберігався саме у цьому сараї.

Лариса Денисенко: Коли трапляється така ситуація, які документи потрібно збирати, де їх можна взяти? Наприклад, рішення суду 80-х років має бути десь в архівах?

Дмитро Матюшенков: Кожна справа індивідуальна. Якщо це справа затяжна, то успіх буде лише у тому випадку, коли кожна зі сторін надасть максимально доказів. Якщо ситуація стосується 50-60-х років чи більш ранніх і на руках немає документів, то треба звертатися в архівні установи, БТІ — щодо земельних ділянок, нерухомого майна.

Лариса Денисенко: Це реальна історія — можна отримати документи, датовані, скажімо, 80-ми роками 20 століття?

Дмитро Матюшенков: Так, це на нашому прикладі. Домоволодіння датоване 1959 роком і тому вся технічна документація була витребувана і оглянута. Так само і документація протилежної сторони, тих самих років. Нотаріальні архіви 80-х років також були витребувані.