В університеті Ялти нас називали зрадниками, — вчителька історії з Криму

Гостем програми «Хроніки Криму» стала Марина Будзар, переселенка з Ялти, кандидат історичних наук, доцент. Її разом з деякими колегами по університету, в якому вона викладала, звинуватили в зраді й просили не підбурювати молодь. Історик відповіла, чий має бути Крим, так як правильно боротися із зомбуванням молодого покоління. 

Чим Ви займалися? Чому Ви присвятили своє життя?

В Криму я опинилася з 2005-го року, до цього я жила і працювала в Прилуках. Я почала працювати на кафедрі історії й правознавства в невеличкому університеті, це так званий Республіканський вищий навчальний заклад, Кримский гуманітарний Університет?

Ви ще працювали в громадській організації “Альменда”?

Так, разом зі своїми колегами, які працювали на кафедрі, ми вели клуб політичного і соціального кіно. Цей клуб фактично став формою спілкування з молоддю через перегляд стрічок. Після окупації організація перереєстрована в Києві, одна з керівників Ольга Скрипник є членом Кримської польової місії, декілька активістів з Ялти теж переїхали до Києва, вступили до київських вузів і працюють в організації. Зараз організація займається правовою допомогою, питаннями освіти, роботи з молоддю. Ось днями молоді, яка навчається в Криму була дана можливість продовжити освіту в українських вузах. Учні можуть екстернатом закінчити або 11-ий або 9-ий клас і отримати свідоцтво українського зразка, вступати до українських вузів. Це та кримська молодь, яка зараз навчається на півострові.

Що змусило Вас переїхати на материкову частину України?

Для мене це було важке рішення. Я вирішила, що я не буду працювати в таких умовах, в яких я не маю особистої свободи. Я в такому віці, що я маю бажання і можливість робити вільний вибір, я не хочу, щоб наді мною тяжіло щось. Я викладач, я не можу працювати в умовах, коли я обмежена у висловленні власної думки.

По-друге, в університеті склалася така ситуація, особливо з 28-го листопада, коли готувалася акція студентів і молоді університету, так званий ялтинський майдан. Десь 28 дітей вийшли до Ялтинського виконкому з прапорами України і Євросоюзу. Це викликало в місті величезний розголос, ректор нашого вузу Олександр Володимирович Глузман попереджав, щоб не було цієї акції. І цей ялтинський Майдан стався за добу до подій в Києві.

Потім почалися переслідування з боку адміністрації тих людей, які вийшли, вони говорили, що “ви громадяни тільки після 17.00, коли закінчується навчання, а до цього періоду ви не громадяни України, а студенти цього навчального закладу. Ситуація вже ставала історично праноїдальною.

Студенти, в тому числі і ялтинські, почали забирати документи і переводитися, з березня до травня забрали документи близько 300 осіб. Ректор фактично звинуватив у цьому викладачів двох кафедр: української мови та літератури та історії. Говорили, що ми підбурювачі, просили, щоб не агітували за те, щоб діти їхали, на кожному ректораті казали, що ми зрадники, не розуміємо свого обов’язку.

Коли для Вас почалась окупація Криму?

В Ялті є санаторій Чорноморського флоту Росії, навколо нього корпуси. В той момент, коли почались розмови, що в санаторії оселилися російські військові, які приїхали на кількох транспортерах, і з того моменту, коли молодь за кілька днів до референдуму вийшли на демонстрацію в абсолютно аполітичній Ялті, потім до цього мітингу підходили люди військової статури 40-45 років підходили до активістів з плакатами і говорили дуже чистою російською мовою: “Не надо этого делать, молодые люди”. З цих моментів для мене почалася окупація.

Історія Криму – це історія поліетнічна. Я б сказала, що він має бути кримсько-татарський. Фактично до 14 століття, чатина Золотої Орди осіла та асимілювалась, утворилося Кримське ханство. До цього періоду ця територія була багатоетнічною: там були генуезці, скіфи, греки, грецькі колонії, які стали римськими. З 14 століття до кінця 18-го кримські татари освоювали цей півострів і вони в цю поліетнічну спільноту легко увійти, вони не протиставляли себе тій же самій християнській спільноті, а це питання протистояння імперська влада намагалась використовувати в 70-ті рр.

18 століття, коли хотіли ще до моменту активного приєднання цю територію залучити. Щодо питання 19-20 століття, то ми все ж таки маємо шанувати закони та юридичні права. Якщо кримський півострів з 1954 року Кримський півострів на законних засадах входив до складу Українського СРСР, правонаступником якої є сучасна Україна. А всі ті розмови російських лідерів про сакральне місце – це просто параноя.

Чи моніторили Ви колись, як викладалась історія в Криму? І до чого може призвести переписування історичних фактів?

Це залежало від навчального закладу. Наприклад, в Таврійському національному університеті так чи інакше історія викладалась у проросійському руслі, навіть за часів незалежної України, не говорячи вже про радянські часи.

Що зараз відбувається? Відбувається активна русифікація та ідеологізація молодих людей.

Можна знайти якісь аргументи, щоб позбавити молодь від такого ефекту зомбування? Тому книжки читати ніхто не хоче.

Звичайно, можна. Треба шукати інші важелі, інші підходи. Ми 4 роки вели клуб правового та соціального кіно і говорили не тільки про питання громадянської освіти, а й питання радянського минулого, сучасного в Україні і світі. Приходили студенти з різними думками, але, спілкуючись, дискутуючи, ми і формувати таку ситуацію, щоб молодих людей виводити з цього стану. Отримувати знання – це складно.

В студії була Марина Будзар, кандидат історичних наук, доцент, переселенка з Криму.

Ірина Сампан для Громадського радіо.

Програма «Хроніки Криму» на Громадському радіо підтримана Канадським фондом місцевих ініціатив.