Фото з Facebook Kyiv-Mohyla Business School
Гостя — докторка історичних наук, старша наукова співробітниця Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України, дослідниця історії України середніх віків та раннього нового часу Наталя Старченко.
Наталя Старченко: Про хронологію історики домовляються. В основу поділів на періоди кладуть якісь глобальні зміни. Середньовіччя для Європи закінчується з моменту відкриття Америки в 1492 році, для Польської корони існує дата 1505 рік — це прийняття відомої ухвали Радомського сейму, яку ми знаємо як Nihil novi («нічого на нас без нас»). Цей принцип ліг в основу політичної культури усієї Речі Посполитої, зокрема, і наших теренів. Українська шляхта охоче посилалася на цей принцип.
Для частини наших земель заведено вважати початком ранньомодерного часу 1569 рік (коли виникає нова держава Річ Посполита), а його завершенням — кінець XVIII століття, постання модерної держави, держави нового типу.
Ранньомодерну державу важко увібгати в сучасні визначення «держави». Бо це держава, яка не має монополії на насильство. Ані король, ані наближене до нього середовище, ані Сейм — не мають монополії на насильство. Кожне воєводство Речі Посполитої могло для себе формувати окремий пакет законів. Шляхта збиралася на сеймики, вирішувала, що є необхідність у певній правовій нормі, й виносила це питання на Сейм для затвердження.
Ми дивимось на історію очима істориків XIX століття, які, скажімо, говорять: «От, подивіться, Річ Посполита — анархічна держава, бо слабка центральна влада, бо немає чиновницького апарату як вертикалі, який би забезпечив ухвали центру». Для тих людей XIX століття, які живуть в Російській імперії, Річ Посполита, де немає сильної королівської влади і виконавчого апарату — це простір анархії. Вони не бачать, що там, де вони говорять про анархію, йдеться насправді про місцеве самоврядування.
Це й пов’язано з формуванням засадничих підходів до прав людини в минулому. Скажімо, фундаментальне право шляхти обирати собі короля пов’язувалося з уявленням про свободу — бути господарем свого життя.
Читайте і слухайте також: Від Батия до Богдана: куди зникло кілька століть нашої історії?
Більшість наших громадян у своєму погляді на минуле керується підручниковою історією. А це історія XIX століття, де світ чітко поділений на «своїх» і «чужих»: «Наші — це козаки. А оскільки вони повстали проти Речі Посполитої і шляхти, значить всі, хто по той бік — це не наші». А насправді якщо подивитися з точки зору тогочасних реалій, то виявиться, що наші — і шляхта, і козаки, і селяни, і міщани, і духовенство.
Ми мусимо говорити про симбіоз козаків і шляхти в Речі Посполитій. Бо хто такі козаки? Традиційно уявляється, що це селяни, які тікали від панів… Насправді ні. Якась частина селян поповнювала козацтво. Але це була передусім військова спільнота, подібна до шляхти, вона ж включала й шляхту. Якщо ми беремо XVI століття, ранню історію козацтва, то славні рицарі, які творять козацтво, виявляються князями та шляхтою.
Дуже багато елементів шляхетської культури потрапляє до козацької корпорації. Це особливо стає помітно з 20-х років XVII століття.
Відповідно, є велика потреба у зміні самої схеми української історії, а це тривалий процес.
Читайте і слухайте також: Для Путіна не існує іншої України, аніж та, яка його влаштовує, як «сало і горілка» — Лариса Якубова
Назва Русь поширювалася на багато різних теренів, але Руссю не була нинішня Росія. Важливе питання — ким уважали себе мешканці української Русі. Руська шляхта Речі Посполитої, себто шляхта, яка мешкала в межах українських воєводств, почувала себе спільнотою, об’єднаною правом, мовою, культурою, своїм минулим. Це була спроба ребрендингу Київської Русі.
Ця українська Русь мислить себе в територіальних межах приблизно нинішньої України. Вона має своїх потенційних володарів-князів, а в тогочасних політичних уявленнях наявність правителя означає суб’єктність спільноти на певній території, на яку простягається ця сакральна влада. Руські князівські родини починають конструювати свої давні генеалогії, скажімо, Острозькі виводять свій родовід від Володимира Великого.
Цікаво, що не лише руська шляхта говорить про себе як про певну спільноту «руський народ» у Речі Посполитій, про це говорять і їхні сусіди по спільній вітчизні. В текстах, написаних поляками, ми зустрічаємо уявлення про Русь як окремий регіон.
У правовому компендіумі Яна Янушовського 1600 року, наприклад, ми знаходимо окремий розділ про права Князівства Руського, або землі Руської (це територія 6 руських воєводств, велика частина нинішньої України).
Читайте і слухайте також: Єврейські громади на території України в XVI — XVII ст. Інтерв’ю з дослідницею Наталею Старченко
Зміна погляду на Річ Посполиту як свою державу міняє підходи до нашого минулого нібито всуціль бездержавного, адже українська шляхта пройшла там разом із іншими народами добру школу державного будівництва. Вона брала участь у творенні унікальної для тогочасної Європи політичної культури.
Ми говоримо про Конституцію Пилипа Орлика як першу українську конституцію, хоч вона ніколи не була втілена в життя, вона була радше ідеальним проєктом. Натомість варто звернути увагу на значно раніші Люблінські привілеї 1569 року для Волинського, Брацлавського і Київського воєводства. Це права, написані нашою руською шляхтою для себе. Вони окреслили ті цінності, які наші предки вважали важливими для себе. Руська шляхта зуміла забезпечити існування руської мови як мови суду й адміністрації, гарантувала збереження прав, своєї окремої території, свого урядницького апарату, забезпечила рівність католиків і православних. Були закладені ті основи, які забезпечували руській/українській спільноті існування в Речі Посполитій як окремого народу на тривале майбутнє.
Повністю програму слухайте в аудіофайлі
Читайте і слухайте також: «Дике Поле» української історії: погляд на Схід. Інтерв’ю з тюркологом Олександром Галенком