Жіночі печатки, княжі бороди і міфи про прізвища: інтерв’ю з істориком Олександром Алфьоровим
Про що нам розповідають печатки Київської Русі? Чи мали українські жінки власні печатки? Чому звичайні люди в той час не могли називати своїх дітей Ярославами і Святославами? Говоримо з істориком Олександром Алфьоровим.
У студії — кандидат історичних наук, науковий співробітник Інституту історії України НАН України, дослідник української сфрагістики Олександр Алфьоров.
Олександр Алфьоров: Російська історія зіпсувала нам бачення жінки. Українські жінки, починаючи з Русі…Ольга, Анна Ярославна — це були теж гравці тої політики. Вони мали свої печатки, писали листи, мали свою канцелярію, дарували землі, перезатверджували. Ми з цього бачимо, що є жіночі печатки з княжими знаками. Це означає, що вона володіла майном. Жіночі печатки — абсолютно звичайне явище в XV– XVI сторіччях. За російською концепцією, жінка з посагом прийшла до чоловіка, і все. У нас — ні. У нас жінка приходить до сім’ї чоловіка, вона має своє майно (від скрині бабиної з подушками до сіл, міст), і цей посаг залишається за жінкою, він не стає власністю чоловіка.
Серед всіх імен того часу (X-XIII сторіччя) ми не зустрінемо людину просту, яка б назвалась Ярославом, Всеволодом, Мстиславом. Це імена суто князів, роду. Якщо ти маєш ім’я Мстислав, Всеволод, Володимир, Святополк — ти належиш до цієї сім’ї. Ніхто не міг назвати свою дитину іменем князя. Були, наприклад, Мирослави, але серед князів не було Мирославів. Людина звичайна могла бути Добринею, Ратибором, але ім’я княже було суто в князівській династії. Тому, коли казали: «Я від Ізяслава», всі розуміли, що треба голову схилити. Ще не знаємо, від якого Ізяслава, але, можливо, від князя.
Повну розмову слухайте в аудіофайлі