Що спільного і відмінного у білоруського і українського громадянського суспільства — розмова двох правозахисниць

Говоримо про виклики для білоруського та українського правозахисного руху, його іміджі в очах населення і сприйняття з боку влади, а також про те, наскільки безпечно українцям сьогодні їздити в Білорусь і навіщо потрібна міжнародна солідарність. Ведуть програму Євгенія Андреюк і Паліна Бродик.

«Українським державним органам дуже подобалось громадське суспільство, коли воно займалося допомогою армії чи внутрішньо переміщеним особам, селило їх, купувало бронежилети чи надавало медикаменти, але дуже не подобаеться громадське суспільство, яке каже, що нам не потрібна корупція, потрібна медична реформа. На цьому моменті їм (громадському суспільству, –  ред.) кажуть: «Ой, це дуже погано, ви вже лізете в політику». І нам намагаються нав’язати, що політика — це погано, в політику грають погані хлопці, а громадський справжній активізм — це про те, щоб допомогати дітям і робити флешмоби за здоровий спосіб життя», — так описує сьогоднішні взаємовідносини між українськими правозахисниками та державою Олександра Дворецька.

Наста Лойко розповіла про обмін списками міждержавного розшуку між Росією та Білоруссю.

«Ситуація зараз, на відміну від, наприклад, кількох років назад, у відношенні до громадян України суттєво змінилася в тому плані, що тепер у нас оптимізувалися всі бази з РФ, тобто є одна база — це міждержавний розшук. Якщо у людини є підозра, що до неї можуть бути претензії і з боку російської влади може бути порушено кримінальну справу, то, коли вона приїде до Білорусі, є велика ймовірність, що ії там затримають і просто передадуть на підставі висилки до Росії. Це одна частина історії. А є і друга частина історії, яка мені дуже не подобається. У Білорусі з 2011 року ввели окремий список для осіб, перебування яких на території Білорусі небажано або заборонено. […] Недавні сигнали за останній рік свідчать, що аналогічний список є і в РФ. Білорусь з Росією обмінялися цими списками. Були історії з двома громадянами України, наприклад, з нашої колегою і правозахисницею Олександрою Романцовою і зі знаменитим Сергієм Жаданом, яких в якийсь момент просто ловили співробітники білоруської міліції і давали папірець про те, що вони небажані особи в Росії і на підставі цього зобов’язували їх залишити Білорусь. Але тоді оскільки з паном Жаданом підняли великий скандал, Білорусь раптом переглянула це рішення і зараз обмеження на його в’їзд до Білорусі немає, але очевидно претензії з боку Росії до нього є».

Ведуча: Перше питання стосуватиметься того, які виклики сьогодні є для правозахисників в Україні і Білорусі, я хотілося б їх порівняти і подивитися , наскільки складно в обох країнах сьогодні працювати у цій сфері.

Наста Лойко: Наразі ми проводимо в Білорусі вже четвертий правозахисний форму, який нажаль уже традиційно проходить за межами Білорусі, тому що правозахисники стикаються з певними проблемами.Перша проблема пов’язана з тим, що дуже складно зареєструвати правозахисну організацію. Наприклад правозахисний центр «Весна» позбавлений реєстрації з 2003 року за це впроваджено кримінальну відповідальність, за цю діяльність, яка зокрема передбачає до двух років позбавлення волі. Ми можемо опинитися за ґратами. Інша проблема — правозахисників саджають у в’язницю, переслідують, як це було із нашим шефом Олесем Біляцьким. Так само правозахисників висилають з країни, як от зараз з Аленой Тонкачовой, яка вже три роки перебуває за кордоном і за російським паспортом не може потрапити у Білорусь і займатися правозахисною діяльністю. Ну і третя проблема пов’язана із небажанням влади прислухатися до наших порад, розмовляти з нами, і нажаль дуже часто сприймають нас як ворогів, хоча наша головна задача це прямий вплив на них і нагадування їм про їх міжнародні зобов’язання у сфері прав людини.

Ведуча: Олександро, чи так само складно тут (в Україні, — ред.) працювати у сфері прав людини?

Олександра Дворецька: Я працювала у Білорусі якийсь час, і мені було приємно приєднатися та допомогти нашим колегам в 2011 році, одразу після Площі, коли були так політичні переслідування учасників і мирних зібрань, а також опозиціонерів, які брали у цьому участь, але нажаль після 2011 року я вже не мала можливості відвідувати Білорусь, спочатку через  ризики того, що перестали пускати українських правозахисників до Білорусі, а потім у нас були вже свої нові виклики, пов’язані з Євромайданом, потім з окупацією Криму, потім з конфліктом на Сході, але весь цей час ми підтримуємо зв’язок з білоруськими правозахисникам, і мені здається, що багато що пов’язано із тим, що правозахисники мають досить великий рівень підтримки у суспільстві, саме того суспільства, яке критично мислить або опозиційно налаштовано по відношенню до влади та вимагають якихось позитивних змін та дотримання прав людини. Тут вони значно популярнішими є, аніж кандидати опозиційні, мені здається у Білорусі в цьому плані правозахисне суспільство більщ успішно виглядає. Законодавство дійсно дуже сильно відрізняється. В Україні працювати людям в громадських організаціях, у волонтерських та правозахисних організаціях значно легше.

Ведуча: Наста, а як ти вважаєш, ці твердження співпадають з твоєю думку стосовно того, що правозахисні організації більш популярні в білоруському суспільстві, та мають кращий імідж серед населення, аніж опозиційні політики?

В Україні державним органам дуже подобалося громадське суспільство, коли воно займалося допомогою армії, чи внутрішньопереміщеним особам, але дуже не подобається громадське суспільство, яке каже, що йому не потрібна корупція, а потрібна медична реформа

Наста Лойко: У суспільстві існує певний інформаційний вакуум, і політики опозиційні як рух вельми складко виходять до широкої аудиторії, хоча б тому, що основні інфомаційні канали є провладними, а альтернативні не є настільки широковідомими серед населення. Загалом дуже дивно склалася ситуація, тому що ми дуже активно відстоюємо позицію, що правозахисники не є опозиційними політиками, а людьми громадського сектору, які вивчають суспільні проблеми і не претендують на владу, нажаль дуже часто звичайні люди і опозиційні політики не готові це прийняти, і частка організацій всеодно розцінює нас як прополітичні рухи, хоча ми послідовно намагаємося налагоджувати горизонтальну комунікацію не лише серед правозахисників, але і з іншими організаціями. Наприклад, я досить близько комунікую з організаціями, які займаються питаннями дискримінації, фемінізму, екологічними питаннями, які постійно додають до своїх рухів правозахисний елемент, і це дуже нас поєднує в суспільному секторі, нас дедалі більше пізнають і люди насамперед нам довіряють, але нажаль до нас переважно звертають у періоди серьйозних репресій і лише тоді певним чином звертають на нас увагу.

Ведуча: Сашо, що змінилося тут (в Україні, — ред.) після Майдану? Яка тут є комунікація з державними органами? І яка відмінність в аналогічній співпраці у Білорусі?

Олександра Дворецька: Співпраця з органами влади зазвичай є, але мені здається важливо сказати, чому саме правозахисну діяльність часто порівнюють з політичною, тому що у нас дуже часто безкомпромісні позиції. Правозахисники моніторять результати виборів, займаються захистом права на свободу зібрань, на свободу участі у громадських організаціях, свободу асоціацій, і все це це асоціюється з тим, що ставить під загрозу діючу політичну владу, її цілісність. Чим більш держава є репресивною, тим більше правозахисники зосереджені на цих темах. Я думаю, що в Україні державним органам дуже подобалося громадське суспільство, коли воно займалося допомогою армії, чи внутрішньопереміщеним особам, — селило їх, купувало бронежилети, чи надавало медикаменти, але дуже не подобається громадське суспільство, яке каже, що йому не потрібна корупція, потрібна медична реформа чи ще щось. І на цьому моменті їм кажуть, що це дуже погано, і що вони вже лізуть у політику.

Повну версію розмови можна прослухати у доданому звуковому файлі.