Громадське радіо
Говоримо з режисером фільму Володимиром Мулою та сценаристом і спортивним коментатором Миколою Васильковим.
Анастасія Багаліка: Скільки історій у фільмі?
Микола Васильков: Історій у фільмі 8, причому ми обирали нашими героями простих людей, але однією стала історія відомої співачки Міки Ньютон, яка емігрувала в США і дуже успішно там займається рекламою. Переважно нам потрібні були люди, які починають життя в еміграції з нуля, проживають колапс, і Міка Ньютон теж його пережила, тому вона потрапила до нашого фільму. Вона поїхала в США по контракту, який провалився, і замість того, щоб повернутися в Україну, вона там лишилася — сама і без оперативних грошей. Півтора-два роки вона намагалася знайти себе в новому середовищі, які ми називаємо токсичним: воно абсолютно хиже, там немає батьків чи друзів, там є лише голі правила життя, які ти не знаєш.
Вона з тим стикнулася, виборола собі місце під сонцем і стала в рівень з нашими стереотипними героями, які не були зірками, коли приїхали в Штати.
Наталя Соколенко: Про що кіно? Це заклик їхати до Америки та робити там кар’єру?
Володимир Мула: Ні, ми хочемо показати, що досягати успіху можна не лише в Сполучених Штатах. Там це зробити можливо, але надзвичайно складно. І виходить так, що люди, які не реалізовуються тут, досягають успіху там, в чому парадокс. Ми хочемо довести, що досягати успіху можливо і в Україні, в набагато комфортніших умовах, коли в тебе тут є все — друзі знайомі, знання мови.
Наші герої, які досягли успіху в Штатах, розповідають, чому в них вийшло стати успішними в Америці, але цього не вийшло зробити в Україні. І все зводиться до того, що в нас рівень громадянського суспільства не дозволяє людям розправляти крила і бути успішними в своїй країні.
Ми хочемо показати, що досягати успіху можна не лише в Сполучених Штатах
Наталя Соколенко: До чого тут громадянське суспільство щодо окремих особистостей типу співачки Міки Ньютон чи футболіста Дмитри Коваленко, які є героями вашого фільму?
Володимир Мула: Якщо взяти історію нашої героїні акторки Тетяни Родиної, то вона переїхала в Штати в 40 років, і почала кар’єру з нуля. Вона розповідає, що той світ її прийняв, і люди, які її оточували, її підбадьорювали та казали, що в неї все неодмінно вийде.
Микола Васильков: Вони там вважають, що розвиток громадянського суспільства призводить до повної довіри всім гілкам влади — до поліції, судоустрою, медицини тощо. І наші герої потрапили в розвинуте громадянське суспільство, в якому їм залишилось за принципом американської мрії лише досягти особистого успіху. А далі суспільство їх ставить на відповідні рейки.
Країна закликає до себе мігрантів, і каже їм, що є шанс, адже вона гарантує особисті свободи — покажіть роботу, що ви здатні допомогти суспільству, і суспільство піде вам на зустріч.
Анастасія Багаліка: Чи є у фільмі відповідь на запитання, чому це не можна зробити в Україні?
Микола Васильков: Це звичка радянської ментальності, що так не живуть. Тут не треба вже запитувати, чому, тут потрібно зрозуміти, що це можливо зробити, і тут це зробити легше. Наш фільм — не заклики їхати за кордон, а навпаки — заклик скористатися долями, як прикладами, цих людей, наших героїв, які скажуть: «Те, чого ми досягли в США, значно легше досягти в Україні, якби не наш менталітет — якби не крали, не брехали тощо».
Досягати успіху можливо і в Україні, в набагато комфортніших умовах, коли в тебе тут є все – друзі знайомі, знання мови
Наталя Соколенко: Їх успіх як раз і спростовую вигадки про якийсь особливий український менталітет, адже чомусь українці в Америці можуть досягти успіху, тобто питання не в менталітеті все ж.
Як вам вдалося пробитися з документальною стрічкою до кінотеатрів?
Микола Васильков: Тому що ми використали досвід американських героїв, ми не стали сидіти на табуретці на кухні і пити горілку.
Володимир Мула: Перед тим, як спілкуватися з кінотеатрами, я спілкувався з прокатниками, які мені сказали, що треба багато докласти зусиль, щоб зайти в український кінопрокат, і не факт, що все вийде. Але я зрозумів, що це не найскладніше, що нам доводилось зробити по цьому фільму, і взявся банально обдзвонювати кінотеатри. На даному етапі наш фільм погодились показати 30 кінотеатрів.
Микола Васильков: Спершу ми покажемо фільм 29 квітня в Лондоні, роблячи там краутфандінг — ми будемо збирати гроші на наступний фільм. Ми виходимо без бюджетів, тобто це гроші, які нам дають, допомагають або ми збираємо, і наступний фільм буде про емігрантів, але буде стосуватися вже британських островів.
Після Лондону в нас буде загально українська прем’єра 5 травня на Городецького, а перед тим — у Івано-Франківську, тому що Володя з Франківська.
Близько місяця 30 кінотеатрів по країні буде показувати це кіно, і я всіх закликаю подивитися у себе вдома, не обов’язково їхати в столицю. Влітку нас чекають на тихоокеанському і атлантичному узбережжі США, а може ми завітаємо і до канадців, які теж хочуть подивитися, і хочуть, щоб ми зробили кіно і про них.