Бандeра чи Довжeнко? Кого пeрeпоховати у Пантeоні національних Гeроїв України

Рештки письменника Олександра Олеся і його дружини Віри Кандиби 3 січня ексгумували у Празі та направили до депозитарію. Така новина знову підняла питання щодо створення Національного пантеону Героїв, де б могли зберігатись рештки видатних українців. Чому досі Україна не має пантеону і хто повинен там знаходитись розповідає Голова Української всесвітньої координаційної ради Михайло Ратушний.

Наталя Соколенко: Інститут національної пам’яті подає статистику: «Понад 250 тисяч поховань української військово-політичної еліти, еміграції діячів науки і культури зараз є за межами країни». Є постанова Верховної Ради і ще торішній Указ Президента про створення Національного пантеону Героїв. Чому не створено?

Михайло Ратушний: Є таке прислів’я: «Не було щастя, так нещастя помогло». Тут велика заслуга представників української громади в Празі, яким подзвонили працівники кладовища і неформально повідомили про ситуацію. Фактично спадкоємець власника могили викопав рештки і мав відправити їх на утилізацію, а на це місце поховав людину, яка оплачувала утримання могили. Це був жах, і громада спробувала якось зв’язатися із цим сином. Таким чином рештки Олександра Олеся і його дружини Віри Кандиби зберегли.

Питання пантеону стоїть глибоко. Це має бути чи Аскольдова Могила, чи Володимирська гірка, чи якесь інше місце, де достойні люди, які внесли особливий вклад у прагненні до незалежності України, мають заслуги перед країною і народом, – вони мають бути покладені у Національний пантеон. Ми розуміємо, що це символічні могили і є певний суб’єктивізм. Але такий пантеон повинен бути створений.

Чи їх є 250 тисяч? Напевно, є стільки поховань, а може й більше. Мільйони українців розкидані по усьому світу і зрозуміло, що держава Україна ні у найближчому майбутньому, ні зараз, коли ми хоронимо людей з війни на сході, не зможе зібрати ці рештки. І немає доцільності. Але великою мірою ставлення до своїх поховань характеризує загальну культуру суспільства.

Потрібно поставити на інветаризацію усі ці поховання. Мене постійно переслідує цвинтар у містечку Полтавське у Киргизстані, де мене киргизи завели на слов’янське кладовище. Там погнилі хрести, зігнуті, а то й взагалі відсутні. І на цьому кладовищі усі українські прізвища. Адже раніше проводилася колонізація Чуйської долини Киргизстану 110 років тому. І таких поховань є дуже багато.

У 2016 році закінчилася оплата місця поховання Євгена Коновальця у Роттердамі. Сьогодні зв’язалась наша громада із Нідерландів із Ветеранським клубом українців у Канаді, які всі роки продовжували цю оплату. Вони домовилися, що оплата буде продовжена на 2017 рік і взагалі до часу, поки Україна прийме рішення, що Коновалець буде перепохований у Києві.

Наталка Соколенко: Від кого залежало те, що Коновальця досі не перепоховали в Україні?

Михайло Ратушний: Я думаю, що була певна суспільна неготовність. В часи Ющенка була відзнака Героїв України Бандери і Шухевича. А потім прийшов Янукович і все це забрав. Тобто, є певна невизначеність.

З іншого боку, було містечкове питання стосовно того, чи перепоховати його у Калуші, чи у Франківську. При повазі до цих міст, але, на мою думку, місце таких людей у пантеоні.

Зрозуміло, що багато тіл немає, ми не поховаємо Хмельницького, чи Мазепу. Але такий пантеон треба створити. Там повинні ходити школярі, там повинні приходити люди і вклонятися пам’яті, бо Україна століттями була бездержавна, але століттями її чинні діячі, а це сотні, якщо не тисячі, прагнули, щоб цей народ жив вільно, заможно і у своїй вільній державі.

Такий пантеон може бути певним елементом виховання і культури. Там, напевно, повинні лежати і ті люди, які зараз гинуть на сході, захищаючи українську незалежність. Але має відбутися громадська дискусія, щоб це не було схоже на щось совкове та формалізоване.

Напевно, будуть дискусії хто має там знаходитись. Я думаю, що там Довженко має бути, який хотів бути похоронений в Україні і якого навіть мертвим Сталін не відпустив в Україну. Але це треба підняти і зробити список цих людей.

Найголовніше, що справа зрушилася із мертвого місця, і я думаю, що найближчим часом прах Олександра Олеся буде перевезений в Україну. І це започаткує цю процедуру.

Андрій Куликов: Як у випадку із Коновальцем, так і з Олесем усе вирішувала українська громада. А де українське дипломатичне представництво?

Михайло Ратушний: Я не можу коментувати це.

Андрій Куликов: Можливо, я утрирую, але якби не передзвонили ці люди із цвинтаря до української громади, то могло статися щось жахливе.

Михайло Ратушний: Ми б зараз уже не мали останків Олександра Олеся. Але Бог усе бачить.

Андрій Куликов: Ви говорили про те, що спершу було присвоєно звання Героїв України Бандері і Шухевичу, а потім було знято. До цього є різне ставлення. І коли ми говоримо, що на Хломщині, чи на Перемишлянщині є наруга над українськими похованнями, то ми не гарантовані від того, що це відбуватиметься і в Україні.

Михайло Ратушний: Я думаю, що війна з кістками – це те, що відрізняє варварство від цивілізації. Кажуть, що поляки зірвали підлогу і викинули рештки Хмельницького. Але зараз уже 21 століття. І це не має значення. Я думаю, що вандали є всюди. Але у Києві є безпечно,бо то рідна земля.

Усім своїм трибом життя ці люди прагнули повернутися в Україну. Тому, думаю, що їм би хотілося бути тут похованими.

Наприклад, жінка Ярослава Стецька розповідала про його останні дні. Тоді гестапо вмовляли Бандеру і Стецька відмовитися від проголошення Української держави у Львові, але вони не зламалися. І коли Стецько помирав, то останнє, що просив свою жінку – це води із Карпат.