Бій під Крутами: де межа між вигадками і реаліями у подіях січня 1918 року?

Про події сторічної давнини, зокрема, про одну з трагічних сторінок цього часу — бій під Крутами — говорить Григорій Стариков, кандидат історичних наук, науковий співробітник Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського НАН України.

Василь Шандро: Наскільки вам та вашим колегам легко віднайти межу між фактом і вигадкою.

Григорій Стариков: У вступному слові ви правильно сказали, що інколи пересічній людині може бути незрозуміла дискусія, яка відбувається у науковців. І це вада саме науковців, що комусь щось незрозуміло, особливо, якщо це стосується бою під Крутами. Вибачаюся одразу за порівняння, але той дискурс, який у нас на сьогоднішній день сформувався про Крути нагадує взуття, яке від довгого користування стає розношеним і занадто розпливчатим. Про це багато говорять, і нам здається, що все вже з’ясовано, але нам багато чого не відомо: коли відбувся бій, кількість учасників, кількість загиблих, місця перепоховання крутян. За реконструкцією, яку провів Ярослав Тинченко, виходить, що там, де бульвар Лесі Українки і є основне поховання крутян. Мова йде про новий братський цвинтар. Там був шпиталь, багато помирали і їх потрібно було десь ховати.

Ми вважаємо, що про Крути знаємо все, хоча цілісної картини ще ніхто не відтворив. Більше того, ми любимо вводити це в рамки прокрустового ложа: це зрада чи перемога. Але мало хто звужує увагу, що це трагедія. Ті цифри, про які сперечаються історики, мають перетворити на конкретних людей. Частково ця робота зроблена, але далеко не повно.

Вшанування пам’яті цих людей — це абсолютно формалізована річ. Можна сказати, що пам’ять про крутян, ніби є, але життя в ній немає. Цим займаються бюрократи, яким абсолютно байдуже. Вони дістаються звичайний шаблон, в якому прописано: проведення дискусій, ефірів, випуск монет, листівок, марок і т.д.

Той мурал, що був відкритий сьогодні в Харкові є більш вартісним, ніж всі ці помпезні заходи. Натомість, якщо би держава хотіла це вшанувати, то вона мала б віддати цю ініціативу, як  збиткові підприємства віддають приватному капіталу, щоб оживити. Держава могла би створити хороший меморіал. Можна його зробити під героїв Крут або загалом для борців за незалежність України. Тобто меморіал, який не просто включає в себе експозицію, а й науковий сектор і методичний.

Говорячи про створення такого меморіалу, ми підходимо до іншого питання — показу механізму терору. Пам’ять має включати не тільки героїв і жертв, а й тих, хто виконував накази. Але без нормальної люстрації, без такої співпраці, яка відбувалася в Німеччині, коли історики і правники досліджували, кого можна вважати нацистськими злочинцями.

То, як ми вшановуємо крутян — це така пострадянська модель. Коли суспільство не живе в пам’яті, коли вона не вплетена в ландшафт міст, а ми займаємося пригадуванням. Коли наступає дата, то одразу запускається механізм ось цих бюрократизованих заходів.

Тетяна Трощинська: Наскільки проекції минулих подій та сучасних є чіткими?

Григорій Стариков: Історія — це не тільки бути пророком минулого. Найголовніше завдання історика — це актуалізувати минуле для сучасності. Є така дуже розповсюджена фраза: «Вивчати минуле, щоб не допустити подібних трагедій в майбутньому». Але Крути нам показують зовсім інше. Урок Крут не в тому, щоб ця трагедія ніколи не повторилася знову,  а в тому, щоб хоч трошки бути готовими до побідної трагедії в майбутньому.

Василь Шандро: Працює парадигма, що розвалився Союз, і з’явилася якась країна. 

Григорій Стариков: Тут є кілька паралелей в різних напрямках. Якщо сказати в більш загальному, то треба визнати, що той наступ Муравйова, що відбувався, і в результаті якого ставалося захоплення Києва, мав великий вплив. Захолення сталося, не в останню чергу, і через саботаж залізничників, які заважали надіслати підкріплення Крутської залізниці.

Також той курінь імені Тараса Шевченка, який оголосив спочатку нейтралітет, а далі він просто відкрито перейшов на бік Радянських військ. Ті люди, які повстали на заводі «Арсенал». Але характерним є, те, що тут повинна звучати та форма, що й у Німеччині. Коли народилося покоління, яке не мало ніякого стосунку до злочинів нацизму, то переживали, як будуть сприймати в Німеччині політику пам’яті? Але вони виробили формулу, що «персонально я не винен, але це наша історія».

Серед нас є нащадки тих, хто повставав на «Арсеналі», хто бився під Крутами, хто захоплював Крим з полковником Балбачаном, хто підтримував Харківську республіку. Це частина нашої історії, вона є трагічна і суперечлива. І от як цю пам’ять адаптувати — це велике питання, яке не вирішується швидко декомунізаційними законами.

Василь Шандро: Те, що місто Дніпропетровськ ніяк не сприйняло повалення пам’ятникам Петровському — це добре чи погано?

Григорій Стариков: Я сам прихильник позбавлення комуністичної символіки, але в розумних межах. Ці пам’ятники не мають жодної культурної чи мистецької вартості. Їх знесення — це просто облагородження міського ландшафту. З іншого боку, в процесі декомунізації я хотів би бачити з боку держави деякі речі, які не прописані в цих чотирьох законах.

По-перше, має бути широке соціологічне опитування про те, який стан пам’яті у нас є на сьогодні. По-друге, ми маємо мати концепцію того, що хочемо отримати в кінцевому підсумку. По-третє, конкретні плани розвитку міст на наступні 10-20 років  з конкретними заходами, враховуючи специфіку регіонів. При чому це треба робити з широким залученням громадськості.

Сьогодні декомунізація у містах звелася до перейменування вулиць: з одних незнайомих дядьків на інших, тому що люди, які цим займалися, перейменовують самі для себе, а не для людей. Вони навіть не задумуються, що вулиці мають виконувати функцію логістики. В тому ж Дніпропетровську були проекти назвати вулиці іменами Багалія і Сумцова — це дійсно видатні вчені, але вони харків’яни, які до Дніпропетровська не мають жодного відношення.

Василь Шандро: Часто ми чуємо звинувачення Грушевського в трагедії під Крутами, або офіцерів, які пиячили по вагонах. Хто були ці люди, які пішли в бій?

Григорій Стариков: Грушевського тут згадують в сує. Тут є проблеми деяких дослідників, що вони розглядають деякі події 1917-1921 років у вакуумі. Ці події є прямим наслідком закінчення Першої світової війни. Тобто їх потрібно починати розглядати в ширшому контексті. І вони не закінчуються у 1921 році, селянські повстання по Україні тривали майже до кінця 20-х років. Цей період потрібно розглядати в єдиному блоці. Потрібно враховувати захоплення на той час лівими ідеями, більшовицьку пропаганду, те, яким був робітничий і селянський класи, міжнародну ситуацію.

На той час Грушевський був еквівалентом того, що зараз називають спікером парламенту. Виконавчу владу, яка контролювала формування армії, очолював Винниченко. Також великий плив мав Симон Петлюра. Власне, питання армії ще до певної має бути спрямоване не до Грушевського, а до цих людей. Грушевського можна було би назвати, як Байрона, «властителем дум». Він мав колосальний авторитет. Але проблема ще в тому, що імперське минуле так швидко не зникає з голів людей. І важко було одразу уявити Росію, як головного ворога.

Детальніше прочитати про бій під Крутами, переглянути фото- та відеоматеріали можна на сайт молодіжної кампанії «Пам’ятай про Крути».