Це книжка про пошук ідентичності чи то її повернення, — Вікторія Амеліна про свій роман

Письменниця зі Львова Вікторія Амеліна представляє в Києві свій новий роман «Дім для Дома», в якому описане життя трьох поколінь львів’ян

Ведучі

Ірина Славінська

Гостi

Вікторія Амеліна

Це книжка про пошук ідентичності чи то її повернення, — Вікторія Амеліна про свій роман
https://static.hromadske.radio/2017/10/hr_hh_2017-10-07_amelina.mp3
https://static.hromadske.radio/2017/10/hr_hh_2017-10-07_amelina.mp3
Це книжка про пошук ідентичності чи то її повернення, — Вікторія Амеліна про свій роман
0:00
/
0:00

Але за сімейною сагою у романі «Дім для Дома» проступає нагода поговорити про пам’ять і те, що ми забули про історію міста. 

«Нібито йдеться про пса, якого звуть Домінік (скорочено — Дом). Спочатку я не знала, що можна буде так вдало скоротити, а пса я назвала, як мені здається, доволі випадково, можливо, маючи асоціацію: домініканці —  «Пси господні». Але в результаті я зрозуміла, що можна назвати «Дім для Дома», і цей «дом» — російською та польською —  «дім». Оскільки роман про Львів та про русифіковану родину у Львові, виникає цікава гра».

 

Ірина Славінська: Коли я читала роман, думала, що цей образ пса, який розповідає історію, — привід поговорити про зовсім інше. Русифікована родина, яка живе у Львові, — не найтиповіший львівський образ.

Вікторія Амеліна: Так, але це саме те, про що я хотіла поговорити. Для мене тут все ясно, бо я сама з такої русифікованої львівської родини. Я — третє покоління у Львові, мої бабусі і дідусі колись приїхали до міста.

Це книжка про родину, яка живе в серці старого Львова, ще й в квартирі, яка до того комусь належала. І важливою темою є: кому належала ця квартира і чому цю родину це аж ніяк не обходить? Для мене в цьому і полягає мотив написання книжки: зрозуміти для себе, як жити у Львові після тих, хто зі Львова зник. 

Справжній Львів, можливо, ще цікавіший, ніж той міфічний, який нам продають в цукерковій обгортці

Ірина Славінська: Цю частину історії у Львові не так легко побачити. Особливо, поглядом туриста.

Вікторія Амеліна: Якось зі мною сумно пожартували. Я прийшла на зустріч з читачами в «Тюрму на Лонцького» і охоронець в мене питає: «А звідки ви?». Кажу, що зі Львова. А він мені: «Зі Львова тут нікого нема, ми це тут точно знаємо». Насправді, у Львові до 1939 року було всього лише 16% українців. Зрозуміло, що населення змінилося.

Мої герої живуть у квартирі Станіслава Лема. Тут мені йшлося навіть не про те, що це квартира відомої людини, якою не цікавляться, а про впізнавану біографію. Це польський письменник єврейського походження. Тут переплетені дві історії тих, хто зник зі Львова. Це людина, яка пережила першу радянську окупацію, коли до них у помешкання вселився чекіст. Але вони тоді не знали, що це найлегше, що вони переживуть. Ясно, це й німецька окупація, Голокост. І Лем вижив випадково завдяки фальшивим документам. Зрозуміло, що потім друга радянська окупація — Леми покидають Львів.

Звісно, я не тільки не жила на вулиці, де виростав Лем, але й взагалі більшу частину дитинства провела в звичайній дев’ятиповерхівці. Але перший мій дім був біля парку Івана Франка, на який Лем також посилається у своїй прозі.

В цій книзі дуже йдеться про наслідки туги за минулим. Про наслідки туги за радянським минулим. Насправді, на мій погляд, головний герой не пес, а полковник радянської армії, льотчик, у якого на городі навіть захований винищувач. Ну і також про тугу за іншим минулим —  такий австро-угорський міф. Друга героїня —  маленька дівчинка, яка вірить, що досі існує Високий замок, що Львів красивіший та ідеальніший, ніж він є насправді. 

Повну версію розмови слухайте в доданому звуковому файлі.