Говорили про становище дітей з інвалідністю в Україні з Маріанною Онуфрик, заступницею голови правління «Української мережі за права дитини», керівницею громадської організації «Соціальна Синергія», головою правління ГО «Родина для осіб з інвалідністю» та Романом Марабяном, директором Регіонального клінічного центру медичної реабілітації та паліативної допомоги дітям «Гіпократ» у Харкові.
Маріанна Онуфрик: Наша громадська організація створена батьками, які виховують дітей з інвалідністю, у 2000 році. Назва «Родина» — це в широкому розумінні. Це батьки, діти, громада, суспільство, держава. Все це ми вкладали в назву.
В Україні понад 2 млн людей з інвалідністю, якщо брати медичний контекст. Коли ми були в Радянському Союзі, цих людей ховали. Зараз ми також багатьох не бачимо з різних причин. Хтось не може вийти, хтось соромиться, хтось боїться цькування, а хтось боїться стигми.
Роман Марабян: 24 роки тому я прийшов працювати до Будинку дитини. Мені вистачило 2-3 місяці, щоб зрозуміти, що перебування там дітей є неприродним. Це агресивне, токсичне середовище. Я побачив, що діти в таких інституціях потерпають. Держава чесно казала, що інтернатську систему треба змінювати, робити більш відкритою до послуг. Перша стратегія по зміні була написана в 1998 році. Але нічого не відбувалося.
Нормальні команди мають відчиняти віртуальні вікна та дивитися, що робить цивілізований світ. У 2002-2003 році ми з командою почали шукати можливості. Нас почув дитячий фонд UNICEF. І ми взяли чіткий курс на перенавчання.
Читайте також: У будинках дитини — 2,5 тисячі дітей до 3 років: Держава не розуміє незворотних наслідків проблеми
Андрій Куликов: Наскільки важче знайти родину для дитини з інвалідністю?
Маріанна Онуфрик: Це набагато складніше. Основна причина — відсутність послуг. Родини бояться брати «особливих» дітей, бо бояться брати на себе таку відповідальність. Дуже багато українців хотіли б взяти на виховання малюка, але вони не впевнені, що впораються з цим, тому що підтримки від держави не мають.
Роман Марабян: На жаль, складнощів дуже багато. Це правда. Американці, наприклад, маючи стабільну ресурсну систему підтримки, не бояться брати дітей з особливими потребами зі всього світу. Вони чітко розуміють, що матимуть повну підтримку від держави. В Україні з цим все дуже складно.
Андрій Куликов: Чому, попри обіцянки президентів та урядів, в Україні досі не ліквідовані інтернати?
Маріанна Онуфрик: Можливо, це політичне питання. Зростання дитини в інтернаті накладає непоправний негативний відбиток на всю подальшу соціалізацію і розвиток в цілому. Є закордонні дослідження, які доводять, що тільки 10% дітей, який отримали догляд і виховання в інституції, можуть бути успішними у житті. Більшість із них, звикнувши до цієї системи, на жаль, не можуть знайти себе у звичному для нас середовищі та знову потрапляють в інституції, але вже в інші. Чому інтернати не ліквідовують? Це велике питання для мене.
Роман Марабян: Мені соромно, що ми ще й досі не можемо побороти цю систему. І справа не тільки в політиці або олігархах. Справа ще й в нас, у суспільстві. Суспільство мовчить. Ми, як громадяни України, винні, що діти нашої країни страждають.
Слухайте також: Ми не можемо зробити так, щоб в Україні не було дітей-сиріт, але можемо дійти до того, коли у нас не буде їх в інтернатах — Леонід Лебедєв
Повністю програму слухайте в аудіофайлі
При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS