Дехто мені говорив: «Може, ще не час так багато правди писати» — авторка «Щоденника нелегального солдата»

14 березня в Україні відзначають День українського добровольця.

Ведучі

Валентина Троян

Гостi

Олена Білозерська

Дехто мені говорив: «Може, ще не час так багато правди писати» — авторка «Щоденника нелегального солдата»
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2021/03/hr-hh-21-03-12_bilozerska.mp3
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2021/03/hr-hh-21-03-12_bilozerska.mp3
Дехто мені говорив: «Може, ще не час так багато правди писати» — авторка «Щоденника нелегального солдата»
0:00
/
0:00

Гостя — Олена Білозерська, доброволиця, ветеранка, журналістка, цьогорічна фіналістка Шевченківської премії зі своєю книгою «Щоденник нелегального солдата».

Із 2014 по 2017 рік була снайперкою у «Правому секторі» та Українській Добровольчій Армії. Саме цьому періоду життя присвячена книга.

Валентина Троян: У якому районі і яким було ваше перше бойове завдання?

Олена Білозерська: Найперший мій бойовий розвідувальний вихід був із 28 по 30 червня 2014 року у район Желанного Донецької області. Тоді це була територія, контрольована противником. Йшли туди вночі 15 км. Пішли, бо мали інформацію, що там час від часу катаються невеликі групи озброєних бойовиків, тож ми хотіли зробити засідку, постріляти їх і забрати зброю. Це був той період, коли добровольцям критично не вистачало зброї. Але з противником ми не зустрілися, бойового зіткнення не було, тому що у той же час з таким самим рейдом туди поїхала розвідка 93-ї бригади. І це могло закінчитися дружнім вогнем, коли свої стріляють у своїх, помилково приймаючи їх за противника. І тоді командир сказав мені: «Відклади зброю, розпусти волосся, щоб здалеку було видно, що ти жінка і йди на перемовини з ними». Я пішла, тримаючи над головою невеликий синьо-жовтий прапор. Так ми познайомилися  з розвідкою 93-ї бригади, того ж дня вони забрали нас у своє розташування, ми познайомились з командиром бригади тоді полковником, а зараз генералом Олегом Мікацем і відтоді почалася співпраця ДУКу «Правий сектор» із Збройними Силами. Тому можна сказати, що це був історичний вихід і історична пригода, хоча нічого особливого там і не трапилось.

Перше ж моє бойове зіткнення відбулось 6 червня 2014-го під Карлівкою, це була розвідка боєм. Тоді ми відходили приблизно 2 км відстрілюючись.

Валентина Троян: Про добровольців я чула дві думки. Перша — якби не добровольці, то втрати територій були значно більшими, а друга — це те, що добровольчі батальйони — це незаконні збройні формування. Один із знайомих добровольців мені так і сказав: «Ми приїхали на базу, нам там видали зброю. Чи законно це було? Мабуть, ні. Але тоді по-інакшому не можна було». Що можете сказати на ці тези? 

Олена Білозерська: Обидві тези звісно правда. Звичайно, що це тоді не було оформлено законодавчо. Правосеки звільняли Красноармійськ (теперішній Покровськ — ред.) і зривали там референдуми зі зброєю, яку отримали в підвалах поліції в Дніпрі. Абсолютно незаконно видали автомати цивільним людям і цивільні люди поїхали в Красноармійськ, навели там порядок і зробили так, що місто залишилось українським. Зброю, щоправда, потім забрали. Так було. А що було робити? Був такий період, коли люди, які мали право і обов’язок захищати свою країну цього не робили, а добровольці рвалися в бій, але в них не було зброї. І вони цю зброю здобували так, як могли. Тоді у 2014-му ми говорили, що вся наша зброя — трофейна, здобута в боях. Була зброя, яку купували у криміналу, яку вимінювали. Купували за свої гроші, за волонтерські. Звичайно усе це було незаконно.

Валентина Троян: Олено, ви стали фіналісткою Шевченківської премії. Як дізнались про номінацію?

Олена Білозерська: Для мене це велика честь. Пишаюсь тим, що моя книга потрапила до короткого списку у номінації «Публіцистика, журналістика». Це ж перша моя книга і одразу такий старт. Писала її 8 місяців. Усі люди у ній не лише під справжніми позивними, але й під справжніми іменами. Дехто мені писав: «Може, ще не час писати так багато правди». Я сама ж сприймаю це як свою місію для історії, для майбутніх поколінь — зберегти достовірність про те, у що ми вдягались, що їли, як лаялись, з чого сміялись тощо. Дізналась про вихід до фіналу з повідомлення на сайті Шевченківської премії.

Повну програму слухайте в аудіофайлі

Громадське радіо випустило додатки для iOS та Android. Вони стануть у пригоді усім, хто цінує якісний розмовний аудіоконтент і любить його слухати саме тоді, коли йому зручно.

Встановлюйте додатки Громадського радіо:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS

Коментарi до запису