Фестиваль «Поза часом» — відкриття історичного кіно в Україні і деінде

Про фільми, які перемогли у 9 номінаціях, говорили з головою журі.

Ведучі

Андрій Куликов

Гостi

Іван Канівець

Фестиваль «Поза часом» — відкриття історичного кіно в Україні і деінде
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2021/05/hr-hh-21-05-26_kanivets.mp3
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2021/05/hr-hh-21-05-26_kanivets.mp3
Фестиваль «Поза часом» — відкриття історичного кіно в Україні і деінде
0:00
/
0:00

Гість — кінорежисер, голова журі фестивалю історичного кіно «Поза часом» Іван Канівець.

Іван Канівець: Найбільше фільмів цьогоріч було присвячено ХХ-ХХІ сторіччю. Були висвітлені події Першої та Другої світових воєн, сучасної війни з Росією. Наш фестиваль міжнародний, і от стрічки з інших країн також часто звертались до теми Другої світової війни. Будь-яка європейська країна має що розповісти про цей період, цьогоріч було два фільми на цю тему.

Цьогоріч через COVID-19 у нас було небагато фільмів, 11 картин було всього на фестивалі, 9 номінацій. Ми скасували окремі номінації, зокрема, «Ігрове кіно». Гран-прі отримав фільм «Планета Сковороди» режисера Ігоря Піддубного з Харкова.

Андрій Куликов: Я як знав! Тому що наприкінці програми у нас пролунає пісня, яка є парафразом одного з віршів Григорія Сковороди. Але я справді не заглядав у список лауреатів!

Іван Канівець: Якщо ми говоримо про українських режисерів історичного документального кіно, то Ігор Піддубний — це дуже важливе ім’я для нас. У нього немає професійної режисерської освіти, тим не менш, режисура цих фільмів на такому рівні, що далеко не кожен режисер зможе так якісно висвітлювати історичний матеріал. Якщо його фільми показувати в Європі, то це буде саме той рівень, який там сприймається як топовий.

Раніше у нас бували ситуації, коли фільми йшли поруч до останнього балу, і не було зрозуміло, хто переможець. А цьогоріч відрив був настільки сильний, що одразу було все очевидно. Ігор Піддубний виконує дуже багато аспектів, з яких складається якісне історичне кіно. Один із основних постулатів полягає в тому, що він завжди підбирає творчі засоби, яких вимагає саме той матеріал, який він досліджує. Тут ми можемо говорити про композицію кадру,
подачу тексту, драматургічні елементи, якість акторські знахідки, роботу зі звуком, колористику тощо.

Сьогодні ігрові епізоди в документальному кіно — дуже розповсюджена технологія. Ми знаємо такий підхід як історична реконструкція, який базується на цьому, але не тільки. Часто, коли в документальному фільмі є ведучий або ведуча, вони також можуть розігрувати щось драматургічне, виконуючи завдання режисера. І, як правило, це дуже посилює фільм.

Слухач: Я — Олександр з Києва. Пане Іване, виручайте Україну історичним кіно! Давайте «здеремо шкуру з вовка»! Я маю на увазі, що «Росія» це не «Русь»! Триста років, тільки Росії ніхто не сказав, що триста років, що Петро І у 1821 році назвав «Росією», це ж було Московське царство. От чому ніхто нічого не говорить?

Андрій Куликов: Пане Олександре, ну чому ж «ніхто не говорить»? Я можу вам назвати одразу десять людей, які зовсім нещодавно про це писали, є і книжка «Украдене ім’я», і так далі. Але послухаємо Івана Канівця.

Іван Канівець: На мій погляд, слухач підняв дуже важливу тему. Ви дійсно праві в тому, що про це говориться, але слухач, мабуть, цього не чув. І це значною мірою пов’язано з тим, як функціонує наше українське культурне поле. На мій особистий погляд, одним із основних проблемних моментів, через які стала можлива окупація Криму і нинішня війна, полягає у тому, що з початку 90-х років наші митці фактично підняли лапки і перестали боротися за свій культурний простір. І зброя почала стріляти після того, як було окуповано культурний простір.

Проблема полягала в тому, — у багатьох не було фінансування, тобто, є безліч виправдань, але, якщо ми повернемось до початку, якби було українське кіно, українська музика, українська книга, український культурний простір, що цієї війни, на мій погляд, не було би.

Андрій Куликов: Мушу сказати, пане Іване, що це все було. І якби була наша з вами активніша робота по розповсюдженню і поширенню цього всього, от тоді… Бо українська культура і кіно, я вважаю, вони багатющі, але іноді, на жаль, ми сприймаємо як само собою дане, що їх знають. Але повернемось до фестивалю?

Іван Канівець: Повернемось до фестивалю. Ми спочатку розподіляли призи у номінаціях повного метру. «Кращий історичний фільм» отримала «Планета Сковороди». Кращу режисуру — «Я не пішов», — угорський фільм, присвячений долі Гідеона Ріхтера, засновника відомої корпорації. Якраз Угорщина нам демонструє, наскільки цікавими можуть бути режисерські засоби, якщо документальна режисура не обмежена у фінансовому плані. Принаймні по фільму здавалось, що бюджети в них були достатньо непогані. Кращий сценарій — «У їхніх очах», це французький документальний фільм. Фантастична стрічка, яка розповідає про двох французів, які бачили в 1944 році висадку канадського експедиційного корпусу на узбережжя Франції, і які кожен рік беруть участь у вшануванні тих канадських героїв, які загинули, звільняючи Францію. Саме як можна пронести цю пам’ять, і як проводити церемонії, щоб це було цікаво не тільки старшому поколінню — дуже цікавий приклад.

По короткому метру: «Кращий історичний фільм» — «Шлях самурая», документальний фільм Марії Яремчук. Це фільм про нинішню війну, «Самурай» — це псевдонім одного з бійців Правого сектору. Цікаво подана не тільки доля людини, яка потрапила на війну, але й доля людини, яка повернулась і намагається пристосуватись до нинішнього мирного життя, переживає все те, що відбувалось там. «Краща режисура» — ігровий фільм «Схрон», режисерка Оксана Войтенко. Це, фактично, єдиний ігровий фільм, він розповідає вигадану історію, пов’язану з УПА у 1946 року. «Кращий сценарій» по короткому метру — фільм «Брат Іван» режисера В’ячеслава Бігуна (Україна). «Кращу операторську роботу» отримав фільм того ж режисера «Я — Тячів», дуже короткометражна стрічка, 4 хвилини. Але дуже цікаво поданий образ одного з українських міст, хотілося б побажати, щоб усі українські міста мали хоча б по одному такому фільму.

Окремо хочеться відмітити номінацію «Кращий звук» — «93: бій за Україну: Донецький Аеропорт та Підступи до Нього» — документальний фільм Лідії Гужви. Скажу чесно — мені як глядачу цей фільм глибше за все запав у душу, тому що він зроблений на основі відеозйомок, які робили безпосередньо бійці, які були в Донецькому аеропорту. Це настільки сильно впливає, це «реалізм запрєдєльний», враховуючи, що частину тих людей, які знімали відео, яке ми бачимо в фільмі, вже немає з нами. Воно ще більше якось заходить в душу. Режисерка, яка виступала перед нами, каже про те, наскільки є реалістичними ці матеріалами. І, на мою думку, звук є найпринциповішим моментом.

«Кращий образ в кадрі». Цю номінацію отримав фільм «Краща доля капітана Поля», режисерка Галина Солдатенко. Оригінальна стрічка, яка розповідає про легендарного капітана американського військово-морського флоту Джона Поля Джонса, про ті моменти, які були пов’язані з його перебуванням в Україні.

Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі

Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS

Коментарi до запису