Гоголь приніс українську бісовщину у Петербург, — Євген Стасіневич

Євген Стасіневич: «Чиїм» письменником був Гоголь ― українським чи російським ― це одне з проклятих питань гоголезнавства. Мені подобається визначення український класик російської літератури.

Він походив з українсько-польської сім’ї, але, без сумніву, реалізувався як чи не найбільший письменник з російської літератури і мови. Набоков писав, що якби Гоголь помер після свого малоросійського періоду, ніякого великого письменника не було б. його велич стає зрозумілою у «Петербурзьких повістях».

Я б сказав, що масштаб починається у Миргороді, де посварилися Іван Іванович з Іваном Никифоровичем. Без періоду його життя тут і думання через цей колорит ми не побачили б «Петербурзьких повістей», бо російської фантасмагорії не було. Достоєвський зафундував поруч з Пушкіним міф Петербурга, але химерним змістом його наповнив саме Гоголь, який приніс бісовщину звідси.

Любомир Ференс: Великий вплив на Гоголя мала його бабця Тетяна Семенівна. З дитячих літ вона закладала у ньому відчуття мови і слова. У дорослому віці він вважав писання українською чимось нижчим. Коли у ньому відбувся цей злам і чому?

Євген Стасіневич: Боюся помилитися, але здається, він ніколи прямо не казав, що це нижче. Він у певний момент просто відходить від української мови, якою він ніколи і не писав. Він як людина з колонії їде в імперію ставати письменником, і, звичайно, обирає мову імперії.

Залишився тільки один його автограф українською, який зберігається у польському містечку. Він не зустрів своїх товаришів і написав їм польською записку. Це ніяк не підтверджує його негативне ставлення до української.

Любомир Ференс: Григорій Данилевський (український російськомовний письменник) говорить, що Гоголь вважав, що українці мають писати лише російською, і що російська має бути єдиною літературною мовою для слов’ян.

Євген Стасіневич: Так, але це його висловлювання періоду «Вибраних місця із листування з друзями». Це останній, трагічний період, коли він зневірився у можливості написати другий том «Мертвих душ». Він кидається у пророкування: він не бачить себе вчителем, він стає «апостолом нєвєжества».

Хтось думає, що це бурлескна книжка, але це не так. Проте читати це не регочучи неможливо. І тоді попри перший шок всі також сміялися: Гоголь-комік, похмурий Гоголь з берегів Неви, чужий моралізаторству, стає моралізатором і починає всіх вчити.

Найпроникливіші дослідники кажуть, що Гоголь завжди жив з відчуттям гробу, у нього був страх смерті. Це було спричинено складом характеру, адже у нього не було особливо травматичних історій з дитинства. Щоправда, був випадок, коли він дитиною знайшов чорну кішку і втопив її ― йому привиділась нечиста сила. Він просто був невротиком.

Він тікає з України, тому що йому тут було тісно. Він у кількох книжках описав все, що бачив, йому треба далі. Він описує імперію, потім «Мертві душі» пише в Європі, тому що йому стає задушливо навіть в Росію.

Любомир Ференс: Чому з появою «Ревізора» і «Мертвих душ» ще більш помітним став його конфлікт з російським суспільством?

Євген Стасіневич: Його фатально не розуміли. Коли ставлять «Ревізора», цар каже: «Ну и пьеска! Всем досталось, а мне больше всех!».

Аншлаг, феєрія, а Гоголь мало не ридає за лаштунками, бо Хлєстакова не зрозуміли. У ньому побачили махінатора, побачили осуд бюрократії, а він писав про людину-митця, яка порожня всередині і може наповнюватися різним змістом, і йому бюрократія потрібна як декорація. Повчати ― це до якогось моменту не стилістика Гоголя.

Гоголь ― це Шехерезада: йому принципово розказати цікаву історію, і розказати її гарно. Він розповідає історію про людину без меж ― а в цьому бачать виклик бюрократичній машині.

Гоголь пише «Мертві душі» ― з одного боку, складний текст, перифраз на «Одіссею», з іншого, він досягає неймовірного художнього рівня. Все це сприймають автоматично: так, Гоголь молодець, Гоголь це вміє, а натомість бачать вирок російському суспільству.

Любомир Ференс: Гоголь відвідав Німеччину, Швейцарію, Францію, Італію. Яка з цих країн найбільше вплинула на нього?

Євген Стасіневич: Без сумніву, це Італія. У Римі він дописує «Мертві душі», після цього бере свого товариша і йде з ним на променад, і товариш потім пише, що ніколи не бачив Гоголя таким щасливим.

Він працював стоячи за конторкою біля вікна, на будинку є барельєф. Він набирав там воду із фонтанів, тому що вона була дуже чистою, поки писав, випивав по два графини води, і в Римі він дійсно був щасливим.

Німеччина похмура. Туди він також тікав, їздив туди на лікування, але йому потрібне було щось світліше, життєствердніше. Він сам по собі надто трагічний персонаж, і Німеччина йому тільки додавала чорноти.

А з Італії він привіз рецепти пасти, яку потім змушував готувати Аксакова, і навіть сам колись її готував у Аксакова. Він був причарований Італією.

Любомир Ференс: Микола Гоголь стверджував, що любив Шевченка як земляка і художника, але негативно ставився до його поетичної творчості ― через українську мову і через те, що дьогтю було більше, ніж поезії. Чому було таке ставлення?

Євген Стасіневич: У них незначна різниця у віці, але наскільки я розумію, вони ніколи не зустрічалися. Можливо, це висловлювання його пізнього темного періоду, коли те, що він говорив, було ахінеєю, яка не вкладається в голові.

Але в Гоголя взагалі складні стосунки з поезією. Звісно, Пушкін був для нього авторитетом ― коли він приїжджає вперше до Петербургу, то іде до Пушкіна, щоб привітатися, приходить о 12 год, а йому кажуть: барин спить ще. Він каже ― мабуть працював всю ніч, а йому відповідають: та ви що, у преферанс грав. Йому Пушкін був важливий не як поет, а як світило російської літератури.

Як людина горда, яка хоче ствердитися в імперському колі, Гоголь міг допустити таке висловлювання про Шевченка, щоб покритикувати свого найпопулярнішого земляка. Хоча не варто не зважати на певну категоричність Гоголя: якщо він так говорив, можливо, йому і справді не подобалась ця поезія.

Гоголь міг думати, що він переріс цю поезію, вийшов на новий рівень, йому могли подобатися прозорі тексти Шевченка, і не подобатися базові речі. Можливо, це було болісне нагадування Гоголю про його походження, від якого він відмовився заради слави.

Любомир Ференс: Але ще в 1833 році він пише у листі Максимовичу: «туда! Туда! В Киев! В древний, прекрасный Киев! Он наш, он не ихний! Неправда! Там или вокруг него делались дела старины нашей».

Тобто ще на той час він вважає Київ чимось великим.

Євген Стасіневич: Так, це були спекуляції другої половини ХІХ ст., коли все переноситься до Москви, а Київ залишається як древня столиця, яка вже відіграла свою роль.

Для багатьох з них, які симпатизували Росії, Київ все одно був одним зі стовпів середземноморської цивілізації. Просто Гоголя часто хитало. Він як хаотично їздив, так само міг змінювати свої вподобання.

Петербург причарував його інфернальністю, він відчув, як вони з ним резонують. Він знав усю українську демонологію, але вона домашня: і відьма, і чорт такі безпечні, найгірше, що зробить чорт ― замете тебе снігом.

На тлі домашньої демонології Петербург з його потенційними можливостями здався чимось грандіозним. Він наповнив його тими сенсами, і на якийсь момент закохався у нього, а потім описав його і вичерпав тему. І його може знову кидати до Києва як до більш затишного, зрозумілого міста, тому що в Італію він їде за затишком.

Йому незатишно у Росії: воно все продувається, все неймовірних розмірів, але де там знайти куточок і відпочити його бентежній душі?

Він постійно згадував батьківський будинок, Ніжин, у якому він вчився. Різкого відмежування не було, тому історія з Шевченком може бути не про конфлікт російського й українського, а про конфлікт Гоголя всередині його ідентичності.

Любомир Ференс: У Великий Піст 1852 року Гоголь зліг у ліжко і почав постити, повністю перестав їсти. Лікарі і друзі намагаються йому допомогти, але він внутрішньо готується до смерті. 20 лютого лікарський консиліум наважується на примусове лікування Гоголя, результатом стало повне виснаження, а на ранок 21 лютого він помирає.

Що спричинило його смерть? Депресія?

Євген Стасіневич: За день до того, як він зліг, він палить другий том «Мертвих душ», повністю готовий рукопис. Після цього йому роблять жахливі процедури, і він просить, щоб йому дали померти, бо розуміє, що після цього програм=шу не встане: він розповідав, якою чудовою буде друга частина, всі довго чекали продовження, а тут нічого не вийде, бо він її спалив.

Чому Гоголь спалив рукопис ― інше питання. Їдучи з України, він, по суті, закрив для себе українську тематику. Написавши Невський цикл і «Мертві душі», він описує всю Росію, йому більше нема про що писати.

Він хотів написати продовження за тою структурою, яка була в Данте: пекло, рай і чистилище. Пекло він написав, починає писати про чистилище і бачить, що матеріалу просто не існує, його треба вигадувати. У нього вимальовуються окремі сюжети російської літератури, вимальовується реальність, яка ще не наступила. Там можна навіть знайти натяки на героїв Толстого. Але писати нема про що.

Бачачи, що він фальшивить, у нього не виходить так добре, як у першому томі ― хоча все одно виходить дуже добре, плюс внутрішнє напруження, над ним насміхаються. Він мешкає у будинку друга і сватається до його доньки, чиїм вчителем він був, і вона йому відмовляє. І вночі він палить рукопис і потім злягає.

Те, що він кидається у православ’я і помирає у піст, символічно. Це карма великих російських мислителів і письменників, які починають як бунтівники, а вкінці стають консерваторами. Він починає як людина, що рве канони, а закінчує апологією православ’я і скільки разів треба перехреститися.

Це виглядало комічно, але смерть трагічна: у молодому віці ― 43 роки.