Лариса Денисенко: Я нагадаю, що 23 липня Верховна Рада ухвалила закон, за яким внесла зміни до Закону «Про реабілітацію інвалідів» і нарешті озвучила і законодавчо закріпила деякі реабілітаційні програми. Валерію, як Ви вважаєте, чи готова українська медицина та урядові програми до реабілітації бійців АТО, які повертаються з так званим донбаським синдромом?
Валерій Івасюк: Для того, щоб відповісти на ваше запитання, треба визначитись у поняттях. Що таке посттравматичний синдром? Це сукупність психічних, поведінкових та фізичних реакцій на отриманий стрес, який виник внаслідок участі особи у подіях, що призвели до тяжких наслідків. Посттравматичний синдром як явище виходить далеко за межі медико-біологічних рамок. Це явище швидше соціального характеру. І воно є дуже небезпечним для держави, якщо ним не займатимуться спеціальні інститути.
Мені доволі часто доводиться чути про порівняння цього синдрому, спричиненого АТО із синдром, що виник після війни в Афганістані. У зв’язку із цим хочу зазначити, що єдина схожість – формальні чинники, а саме воєнні дії та масові втрати й каліцтва. Афганська війна — це війна загарбницька, війна окупації, війна несправедлива. Що стосується АТО — це священна вітчизняна війна і люди, які йдуть захищати Україну, роблять це свідомо. Посттравматичний синдром може виникнути під час цієї справедливої війни або ж опісля і набути дуже гострої форми, адже корінням для цього є відчуття матеріальної несправедливості.
Лариса Денисенко: Пане Валерію, програми реабілітації повинні бути спільними для всіх, чи вони мають бути окремими для родин бійців, для скалічених бійців, для людей, котрі покинули свої домівки, для журналістів?
Валерій Івасюк: Знову ж таки, для того, щоб відповісти на це запитання, хочу його вивести за межі чисто медико-біологічних реакцій. Не буває здорових людей, які повертаються з війни. Це люди, які зазнали глибокого психічного стресу. Хочу навести деякі чинники, які провокують посттравматичний синдром. Для початку потрібно шукати їх у духовній сфері. Більшість людей, які йдуть на фронт, є християнами. І єдиний інститут, який залишається незайманий з точки зору критики чи неприйняття — церква. Але українські церкви є досить неоднорідними у своїх позиціях та реакціях.Так звана Українська церква Московського патріархату відмовляється відспівувати загиблих в АТО у церквах, особливо, якщо це стосується Волині. Але більшість людей з АТО ходять саме до російських церков. Як їм витримати цей удар від тих, хто ніби має проповідувати Любов? Якщо взяти сферу функціонування держави: як можуть реагувати люди, які борються за волю України, на те, що тут вільно функціонують російські банки?
Всі ці чинники можуть зумовити два варіанти розвитку посттравматичного синдрому. Перший — депресія і апатія як захисні реакції організму. Другий — справедливий та, головне, усвідомлений гнів. Це фізичний спосіб встановлення справедливої держави. Але тут можлива велика біда. Якщо люди не побачать лідера, який зможе зупинити хаос, це може привести до того, чого хоче Путін — до громадянської війни. Виникає питання, що робити на рівні держави? Я вважаю, що Президент України має чітко усвідомлювати всі загрози, що можуть виникнути у зв’язку із реалізацією посттравматичного синдрому, особливо на рівні психопатичних реакцій. Також Генпрокуратура має відкрити кримінальні справи по факту проти медиків, які виконують свої обов’язки неналежним чином. У медико-біологічному плані має бути встановлена справедливість, коли пораненого ведуть від отримання першої медичної допомоги аж до повної реабілітації для того, щоб людина відчула себе повністю адаптованою до суспільства.