"Українська правда. Життя"
«Ми домоглися унікального фінансування дитячої онкології з держбюджету, – каже вона. Цього річ це 400 млн. грн. При цьому існує величезна побутова корупція. Обласні лікарні йдуть на змову з виробниками, і не замовляють щоденно необхідні препарати. Натомість, за «відкати» купують ліки, які майже не використовуються і вони лежать на складах».
Тетяна Трощинська: Скільки років ви волонтер і що змінюється, особливо у плані фінансування?
Оксана Корчинська: У 2007 році ми були одні з перших в Україні, хто розпочинав волонтерство. Хоча, першими волонтерами були родина Харченків, які самі мали онкохвору дитину, і їм вдалося її врятувати. На той час, у 2007 році, у нас максимально виживало 20%, а ті, що з лейкемією – 30-40%.
Свою роботу ми починали з того, що кожного дня о 7 ранку їздили по місту, брала людей, котрі готові були бути донорами, тому що тоді була катастрофа з донорами крові. До речі, зараз там теж не просто, хоча там є багато волонтерських ліній, і зараз ми цим окремо займаємося. Це починалося дуже важко, але з іншого боку було велике піднесення. Нас тоді на всю Україну було чоловік 60.
Зараз дуже подібна ситуація з нашими волонтерами, котрі допомагають у війні. Їх в рази більше, але я бачу, що вони починають «перегорати» – це біда волонтерства, бо ти стаєш частиною тієї родини, якій допомагаєш. Коли наші дітки помирали, то ми помирали з ними.
Тоді я вирішила організувати першу опікунську волонтерську раду. Туди входять представники ЗМІ, волонтери, у нас немає, практично, представників бізнесу. Зараз кілька людей з волонтерської ради у цьому скликанні стали депутатами, тоді нам здавалося, що ми подолаємо всі стіни. Коли ми прийшли і організували волонтерську раду, фінансування, котре виділялося на дітей було всього 15% від потреби. Сотні тисяч гривень, для того, щоб врятувати одну дитину, треба було збирати.
У 2010-11 роках фінансування було 60 млн. гривень, на той час вистачало на 30-40% від потреби. Тоді ми поставили собі мету тому що нам доводилося тоді шукати по Україні більший бюджет, ніж весь «Охматдит». Нам на кожну дитину треба було мінімально від 100 тис. гривень. Тоді ми не мали ніяких фондів, і всі люди перераховували гроші виключно на рахунки батькам. Батьки заводили гуманітарний журнал і показували нам, які гроші надходять. Так само і у відділеннях вели такий журнал, прикро, що не всі завідувачі погоджувалися. Нам довелося працювати тільки з тими завідуючими, котрим ми довіряємо. Через кілька років ми влаштували великий бунт. Нас тоді вже було 130 по Україні і більшість перелякалася, коли я сказала, що будемо добиватися бюджету.
Нам це не просто вдалося, і тоді до нас приєдналася Ганна Гопко, тому що вона показала нам, якими громадськими методами треба це робити. Ми добами стояли біля АП, пояснювали, що потрібно фінансування. На нас не звертали увагу і більшість волонтерів тоді зламалася, бо їх перестали пускати в лікарні, в тому числі і мене.
Тетяна Трощинська: Чому?
Оксана Корчинська: Почалися комісії, для того, щоб з’ясувати, яке фінансування потрібно. Тому що керівники «Охматдиту» брехали і казали, що ліків вистачає. Але таким чином нам вдалося проламати ситуацію, і у 2013 році ми добилися свого. Нам порахували, що щоб 100% фінансувати лікування наших онкохворих діток нам потрібно 215 млн. гривень.
Нам виділили тоді ці гроші. Єдине, що нас викликав Мінфін і пан Яценюк, який був в опозиції і сказали, що це великі гроші і ніхто не має з державних грошей, як хочете ви.
Тоді наша опікунська рада і наші юристи допомогли нам зробити чудо. Ми провели через ВР того скликання Закон «Про державні лотереї», де заклалося, що всі видатки з лотерей йдуть на лікування онкохворих дітей. Ми створили фонд і вже у 2014 році ліки та все необхідне для онкохворих дітей було закуплене майже на 400 млн. гривень.