Колискові гасять внутрішню агресію у дитині, — Марія Пилипчак

Василь Шандро: Що слід розуміти під колисковою?

Марія Пилипчак: Це дуже простенька мелодія, якою заколисують дитину. Коли дитина приходить у цей світ, вона найближче зв’язана з матір’ю, її біополе незахищене. У древні часи матері розуміли потребу у тому, щоб дитина відчувала материнську інтонацію, материнські вібрації. Дуже шкода, що сучасні матері цього не розуміють.

Колискові співали навіть у важкі повоєнні 50-ті роки. Мені наспівували жінки, яким було по 70 років, і вони чітко пам’ятали колисанки. Це значить, що вони цими піснями заколисували дітей. Інколи баби кажуть, що не співали, бо була війна, були такі часи, але коли розпитуєш про жанр колискової, із їх генної пам’яті виникають якісь вібрації, очевидно зв’язані з минувшиною, дитинством.

Ці найпростіші колисанки мають не такі розлогі кучеряві мелодії, які ми звикли слухати. По інформаційному полю вони дуже лаконічні, навіть аскетичні, тому що внутрішня зібраність всередині маленьких мелодій захищала дитину.

У світі ніхто не ігнорує фольклор як національну спадщину для виховання молоді. Золтай Кодай колись запропонував ЮНЕСКО два постулати, на яких виховується молодь ― висока класика і фольклор. Ніхто у Європі не дозволить собі виховувати молодь на шоу-бізнесі, тому що це інтонація.

Інтонація хорошої музики ― власної спадщини і класики ― гасить у дитини внутрішню агресію. Такі вібрації використовуються, щоб нова генерація була духовно здоровою. Найголовніше те, що у фольклорі нема дисонансних інтонацій.

У нас на уроках хору Верьовки сиділи науковці з Німеччини. Мови вони не розуміли, але сказали: у вас неймовірна музика, нею можна лікувати.

Марія Пилипчак: Оскільки я очолила дитячий колектив при хорі Верьовки, у мене є колектив по вихованню здорових матерів. Для мене це було дуже важливим: у 1986 році я поставила собі завдання виховати одну генерацію, яка могла б виховувати.

Мені вдалося це зробити у локальних рамках: мами, які сьогодні співають зі своїми дівчатами ― це ті, що 30 років тому починали у мене.

Слухаємо ще один варіант колискової «Ой ходить сон» у виконанні баби Сірихи із села Жван, чия манера співу нагадує індійську.

Василь Шандро: Чи можна говорити, що колисанки подібні на рівні пракультур?

Марія Пилипчак: Ця манера співу баби Сірихи ­― унікальна річ. Коли Анатолій Авдієвський її послухав, то сказав, що це неможливо пояснити ― це генна пам’ять. Для мене зрозуміло, що в прадідівські часи музична мова досить консервативна, вона не піддається впливам так, як розмовна мова. Це ті шляхи, якими ішли арії. Нікого не було в тих краях, впливів з Молдавії бути не могло. Це унікальний спів.

Біда великого мегаполіса у тому, що ми включаємо дитині музичне сміття, дитина звикає до цих вібрацій, і важко пояснити дорослій людині, яка виросла на пластиковій культурі, що є автентична культура харчування, одягання, меблів.

Тетяна Трощинська: Традиційно колискові мали право співати лише мами чи й інші члени сім’ї?

Марія Пилипчак: Право співати має кожен, але функціонально це інтимний контакт матері і дитини. Колискові не були розраховані на стороннього слухача. Ми не знаємо колискових у два голоси.

Колискова може бути імпровізацією, але в рамках традиції. Наш народ здавна послуговувався у міфології образами того, що працювало у побуті. Колискова передавалася з покоління в покоління матерями ― тут батько ні до чого, тому що дітей здебільшого виховувала мати.

Тетяна Трощинська: Чому у колискових постійно фігурує кіт?

Марія Пилипчак: Є багато легенд про котів, одна з найрозповсюдженіших ― що кіт може перевтілюватися, він є зв’язком між цим і потойбічним світом. Якщо людина чує 4000 Гц, то звірі чують 20 000 Гц. Коти біологічно відчувають простір. Колись кота запускали у нову хату, щоб він шукав місце, де під сволоком клали колиску. Тут є біологія надприродного характеру.