Коралі, зґарди, дукачі: які прикраси носили жінки понад 100 років тому?

Марія Рипан: Колись прикраси були оберегом, зараз це те що модне, що подобається. Ми потрошки втрачаємо те, що колись було конечне для жінок. Воно втратило той історичний сенс, але це досліджують, тому що це дуже цікаво.

На свято у жінки було багато прикрас, їх кількість свідчила про її статус. І є місця, де бодай низка силянки мала бути навіть у будень.

Василь Шандро: Від чого оберігали прикраси?

Марія Рипан: Ще із старовинних, дохристиянських часів вони були оберегами від злих духів. Найважливіше, думаю, те, що на грудях. Зараз інша мода ― все відкрито, а тоді намисто, пояс ― це все жінку оберігало і прикрашало.

Я з Канади, але мої батьки родом з України. Мене цікавить, звідки прийшла українська силянка. Чим більше досліджую, бачу, що силянка притаманна Західній Україні, а Наддніпрянщині ― дукачі, біля Чорного моря ― баламути. Кожна територія має свої прикраси, але низка коралів ― то було всюди, до кожного строю, тільки десь одна низка, десь ― кілька, десь ще й з дукачем.

Зараз є мода відтворювати строї із старовинних знимок. Вони беруть щось старе й осучаснюють.

Василь Шандро: Які основні види прикрас?

Марія Рипан: Найбільше збереглися коралі. Усі прикраси, які я бачила у музеях ― кінця ХІХ ст. ― поч. ХХ ст., багато є з Гуцульщини, Покуття, багато силянок, ґерданів. То були феноменальні речі. Хто мав щастя набути венеційські коралі, то було дуже вартісне.

Я читала, що монети у прикрасах збереглися з часів козаччини. На тих грошах є різні фігури, і цікаво подивитися, що це означало.

Василь Шандро: Який вигляд мала заможна українка ХІХ ст.?

Марія Рипан: Якщо вона із Наддніпрянщини, у неї на шиї було багато низок коралів і дукач ― прикраса з двох частин: монети і кокарди. Дуже часто її зав’язували на стрічці довкола шиї. Крім того, жінка могла мати хрест-оберіг.

На Західній Україні жінка мала силянку з бісеру на шиї, а під тим ― шнурки венеційських і звичайних коралів, а часом навіть коралів зі скла. Далі були зґарди або гуцульські хрести. Також цікавими були великі защібки з двох частин, які називалися чепрагами. Під усім цим у жінки могли ще бути монети.

Василь Шандро: Чи є щось спільне в українських традиційних прикрас із канадськими чи американськими?

Марія Рипан: Залежить від племені. Але цікаво, що для них бісер є відносно новою річчю. Бісер робиться зі скла, тому кораблі, які прибували до Америки, використовували бісер як баласт. Це дуже сподобалося місцевим ― до появи бісеру вони робили прикраси із голок їжаків, і це була дуже складна робота.

У них багато сувенірів декорували бісером, і навіть була приказка, що якщо ти вмієш займатися бісероплетінням, то не бідуватимеш.

Василь Шандро: Жінка могла сама виготовити прикраси вдома, чи їх потрібно було купити?

Марія Рипан: Потрібно було придбати бісер, і з нього вдома легко можна було виготовити прикраси. Не треба було жодних особливих пристосувань ― хіба що станок, якщо хтось хотів ткати.

Можна також було зробити прикраси із монет, але для цього до них потрібно було припаяти вушко.

Василь Шандро: У Канаді популярні українські прикраси?

Марія Рипан: У нас велика і дуже активна громада, ми маємо багато подій, і коли є концерт чи бенкет, стало дуже модно вдягати ґердан. Початок цієї моди я зауважила у 90-х роках. Свою першу силянку я отримала від Миколая, і мені стало цікаво, як це робиться.

Раніше я думала, що ґердан чи силянка ― це прикраса до традиційного одягу, а потім побачила, що це можна носити і з неформальним одягом ― наприклад, джинсами. Із великого бісеру воно дуже добре пасує до такого одягу: у кольорах є трохи традиції, але воно є сучасне.