Кожен українець закордоном мріє бути частиною України, — Оля Кандиба

Невістка Олега Ольжича передала Україні його унікальні архіви з Канади

Ведучi

Дмитро Тузов,

Василь Шандро

Гостi

Оля Кандиба

Кожен українець закордоном мріє бути частиною України, — Оля Кандиба
https://static.hromadske.radio/2017/07/hr_hh_2017-07-05_lysenko.mp3
https://static.hromadske.radio/2017/07/hr_hh_2017-07-05_lysenko.mp3
Кожен українець закордоном мріє бути частиною України, — Оля Кандиба
0:00
/
0:00

У студії Громадського радіо Оля Кандиба, невістка Олега Ольжича, яка раніше передала Україні архіви письменника. 

Оля Кандиба: Останні п’ять років я думала про те, що робити з архівом. Як його зберегти? Як зробити так, щоб найбільша кількість людей могла цим насолоджуватися, могла це бачити, могла цим надихатися. У нас трохи розходилися думки в останні роки з моїм покійним чоловіком Олегом, його перша думка була — в Україну.  Але потім, у зв’язку зі всякими подіями, йому здалося, що це може не бути безпечно. Але я знаю, що якщо воно не буде безпечно в Україні, і не буде потрібне Україні – воно не буде потрібне ніде, тут воно має бути. Сьогодні вранці я зловила себе на тому, що я щаслива, я зустріла пані Наталку на події, котра була доволі сумна за своїм змістом – перепоховання Олександра Олеся, але закінчилася дуже продуктивно – тим, що я знайшла людей, які хочуть, знають, уміють, і я вірю, що це будуть надійні руки. Сьогодні вранці я себе зловила на тому, що приїхала вслід за архівом, я переживаю зараз «separation anxiety». Своє дітище, про яке я так журилася і думала і придивлялася і насолоджувалася ним – віддала, ми з ним розділилися, я тепер відчуваю тривогу, але я знаю, що воно в добрих руках. Я хочу сказати, що українці в Канаді мені тепер страшенно заздрять, тому що архіви в Україні. Кожен українець закордоном мріє бути частиною України. Майже в кожній родині є якісь архіви – більшої, меншої цінності, але вони є, і люди журяться і думають: куди це діти, як це зберігати, кому це потрібно?

Василь Шандро: Чи можна було мріяти про це раніше?

Оля Кандиба: Мріяли. Є люди, які всупереч усьому, що діється і діялося, вірять і мріють, що Україна є, була і буде, що не так швидко як ми хочемо, не так одразу добре як ми хочемо, але є позитивні зміни, ми їх бачимо, Україна буде і вона є. Ми з пані Наталкою були в ситуації, коли ми прийшли до православної церкви, зробили оголошення про те, хто вона така. Це якраз було «Спільне свячене» – тиждень після Великодня, вся громада збирається, святкує. Ми не моли звідти вийти, всі підходили і питали: «А чи вам би були цікаві мої архіви?» Я думала: «Будь ласка, я готова бути посередником!», пані Наталка готова приїздити і працювати з цими архівами, бо це національне багатство України.

Дмитро Тузов: Пані Ольго, ви зараз започаткували певну тенденцію, можливо. Богдан Гаврилишин встиг передати свої архіви, і, мабуть, переживав таке саме піднесення як і ви зараз. Можливо українські музеї напередодні серйозного поповнення їхніх фондів? Чи буде це яскравим прикладом для інших українців, які живуть закордоном?

Оля Кандиба: Я абсолютно в цьому впевнена. Всі мріють про те, щоб це було на великій Україні, щоб це було з Україною.

Василь Шандро: Це приватні речі, в тому числі, якісь листи, нотатки, які б, можливо, не мали стосуватися нас із Дмитром, наприклад. Не було внутрішнього конфлікту, що, можливо, не все треба віддати, частину залишити як родинний архів?

В Україні табуйованою темою є приватне життя публічних людей

Оля Кандиба: Я про це думала немало, і радилася із людьми. Знаєте, в кожному суспільстві є табуйовані теми. В Україні табуйованою темою є приватне життя публічних людей: митців, політиків і так далі. У Західних країнах і в Канаді, в тому числі – ні. Я передала сюди і починаю перша говорити відкрито про перше взаємне кохання Ольжича, про котре ніхто не говорив. Закінчилася історія за кілька років до того, як він вдруге зустрівся зі своєю дружиною Калиною, з матір’ю мого покійного чоловіка. Це було прекрасно, дуже серйозно, всі про це знали – Олександр Олесь, пані Віра Кандиба, усе оточення, це не приховувалося, і тут не було нічого, про що було б соромно говорити. Але люди розійшлися. У тих обставинах, мабуть, це було неминуче. Це була жінка, яку в Празі знали на ім’я «Пусі», її власне ім’я було Етель, у подружжі її прізвище було Лессер. У 1934 році вона була жінка із Нью-Йорка, яка закінчила коледж, один із найпрестижніших, перший в Америці, котрий пропонував жінкам диплом про вищу освіту. Це був той коледж, який закінчила Жаклін Кеннеді. Жінка приїхали у Прагу робити докторат, тут зустріла Ольжича, і вони покохали один одного.

Дмитро Тузов: Давайте згадаємо творчість Олега Ольжича, ми підготували вірш, який називається «Піхотинець», який актуальний для України сьогодні:

Душа відділилась від тіла 
Ще там, на майдані міськім. 
Врочиста така, білокрила, 
Літає і в’ється над ним.

А тіло, струнке і спокійне, 
Ступає в холодних рядах. 
Довіку його не обійме 
Ні сумнів, ні згадка, ні страх.

І радісно духу дивиться, 
Як тіло тяга кулемет, 
Стискає гарячу рушницю 
І вперто повзе наперед.

Олег Ольжич, «Піхотинець»

Василь Шандро: Щоб віддати архіви Україні, очевидно, для цього мав бути якийсь знак для вас, що Україна сама здатна вирішувати свої проблеми – і внутрішні і зовнішні. Чи ця Україна, яку ви зараз бачите, вона хоч частково, на вашу думку, є тією Україною, яку хотіли і Олесь і Олег Ольжич?

Оля Кандиба: Я думаю, що вона є. Якою мірою? – Це є питання. Але дуже важко уявити собі майбутнє. Ми пам’ятаємо як собі уявляли розвиток технологій, тепер це виглядає смішним. Тому важко, бо воно розвивається не так як ти собі уявляєш, але частина цієї України є така, яку хотів Ольжич, яку хотів Олесь, інакше ці архіви сюди б не приїхали.