Лікарі й журналісти на війні – історії волонтерів

Що роблять зараз волонтери на війні і чому вони там досі потрібні?

Ведучi

Сергій Стуканов,

Василь Шандро

Гостi

Євгенія Гончарук

Лікарі й журналісти на війні – історії волонтерів
https://static.hromadske.radio/2016/12/hr_hh_2016-12-05_goncharuk-danylyuk.mp3
https://static.hromadske.radio/2016/12/hr_hh_2016-12-05_goncharuk-danylyuk.mp3
Лікарі й журналісти на війні – історії волонтерів
0:00
/
0:00

У студії Громадського радіо журналістка і волонтерка Євгенія Гончарук, а також Олександр Данилюк, польовий хірург, який нині в Міністерстві охорони здоров’я опікується відділом координації та медичного забезпечення АТО, надзвичайних та воєнних станів управління екстреної медичної допомоги та медицини.

Василь Шандро: Як у вас, лікаря, з’явилася потреба у волонтерстві?

Олександр Данилюк: В 2013-14 роках і 2016 році – це вже велика різниця. В 2014 році лікарі – це була ніша, повністю зайнята волонтерами, які забезпечували військо. 90% потреб вони брали на себе. А в 2016 році, на щастя, ми вже на тому етапі, коли волонтери перейшли до стратегічної допомоги і це допомога інституціям центральних органів виконавчої влади у втіленні того, чим волонтери займалися на тактичному рівні.

Сергій Стуканов: Тобто на власному досвіді вони можуть тепер радити і допомагати міністерствам?

Олександр Данилюк: Так. Волонтери зараз виручають міністерство оборони, міністерство охорони здоров’я. Ми пришли саме з цієї галузі.

Василь Шандро: Два роки тому ми часто чули в нашій студії від волонтерів такі новини і подробиці, які не говорили в ЗМІ. Наскільки зараз, в 2016 році, новини відрізняються від того, що відбувається в АТО?

Євгенія Гончарук: Все одно там все інше. От, наприклад, що таке один обстріл? Він може тривати від 10 хвилин до 1,5 годин. І треба було подумати і зважити, що це було і як це подавати. Але навіть зараз деякі речі намагаються приховати, маючі благі наміри.

Василь Шандро: Які наприклад? Локації військових?

Євгенія Гончарук: Ні, про локації вже не йдеться. Як жартує волонтер, з яким я їжджу, : «В 2014 році вже здали всіх і вся. Знають вже ваші ім’я, прізвище і по-батькові». Були такі історії, коли хлопців беруть в полон, садять їх перед собою, відкривають список і називають прізвище, звання і таке інше.

Василь Шандро: Чи поділяють військові думку, що війна зараз перетворилася на статистику з брифінгів речників?

Євгенія Гончарук: Взагалі військові дуже не люблять цих осіб, які озвучують щоденну інформацію в Кризовому медіа центрі так сухо і статистично. Це їхні друзі, ті, з ким вони служили. А зараз вже не звучать їхні прізвища, або дуже рідко, коли це одна людина загинула.

Василь Шандро: Чи є сенс з морально етичної точки зору озвучувати те, що бачать лікарі в АТО зараз?

Олександр Данилюк: Моя особиста позиція – люди повинні знати про всіх. Імена цих людей мають увійти в історію, в підручники. Тому це не просто число загиблих чи поранених, а окреме життя кожної конкретної людини і її ім’я повинно бути озвучене для всієї країни.

Можливо зранку, після самого бою, прізвище одразу оголошувати не варто. Адже це буде страшний шок для родини і друзів. Але коли вже повідомлені близькі, то цю інформацію повинен знати кожен.

Василь Шандро: Чи існує зараз єдиний центр координації лікарів в АТО? В 2014 році це були досить стихійні речі.

Олександр Данилюк: Частково ця ситуація досі є стихійною. На фронті продовжують працювати медики волонтери, які рятують життя в той час, як на папері їх там немає. Але наш відділ вже почав свою роботу  ми аналізуємо потребу в лікарях, кількість добровольців. І своїми нормативно-правовими актами дозволяємо бути офіційно відрядженими в прифронтові заклади охорони здоров’я через ПДМШ чи на приватних засадах. Лікар, який вирішив, стати добровольцем, може звернутися в наше міністерство і його буде відряджено в АТО на вакантну посаду терміном на один місяць.

Сергій Стуканов: Женю, скажи, що саме тебе цікавило найбільше, коли ти відвідувала АТО? Чи це життя і проблеми мирних мешканців, чи військових?

Євгенія Гончарук: Насамперед мене цікавили військові. Але коли ти серед військових починаєш зустрічати місцевих мешканців, все взагалі перевертається з ніг на голову. Наприклад, хлопець з сусіднього села, який тримає наші рубежі і іноді водить нашу розвідку в своє рідне село.

Сергій Стуканов: А чому перевертається?

Євгенія Гончарук: Тому що я теж жила в полоні міфів про те, що більшість людей там не хотіли присутності української армії. Коли говорять про отримання військовими землі після служби, я завжди згадую цього Євгена, який каже: «А у мене буде в Горлівці. Я посаджу там бурячок і буде мені там шматок землі».

Сергій Стуканов: На чому ти робила більші акценти, на успіхах військових чи на недоліках?

Євгенія Гончарук: Хотілося показати їхню героїчність. Це прості люди, більшість з яких не знали, як взагалі тримати автомат і яка в нього буде віддача. У них багато зброї радянських часів, наприклад, дуже тішаться і хвалять «Максим» 1937 року. Хотілося показати, що це наші прості чоловіки, які здатні на подвиги, які самі від себе не очікували.

Я донька військового але у мене, на жаль, раніше не було захоплення військовими і армією. А тепер воно є!

Василь Шандро: Як змінили війна ситуацію і ставлення до медиків?

Олександр Данилюк: Медики для військових є еталоном спокою. Медик на фронті завжди поруч і завжди спокійно виконує своє завдання. Пам’ятаю одну історію, коли поранений боєць казав: «Я всю дорогу молився, щоби до вас доїхати». Потім він втрачає свідомість, йому дають наркоз, роблять операцію. Ми його врятували. Коли поруч з військовим є медик, він спокійний.

Василь Шандро: Наскільки зона АТО забезпечена лікарям, польовими хірургами, медикаментами, інструментарієм?

Олександр Данилюк: На жаль, це досі залишається проблемою. В закладах охорони здоров’я там серйозно бракує лікарських кадрів. Йдеться не про медичний персонал, а саме про лікарів. На тактичному рівні не вистачає середнього і молодшого мед. персоналу.

Ми працюємо над цим. Наприклад, щоб лікар, допомагаючи не втрачав своє постійне місце роботи. Також потрібно працювати на рівні пропаганди, щоби медики не боялися йти в армію і служити своїй країні.

Василь Шандро: Вже наприкінці 2014 року говорили про те, що волонтерський ресурс вичерпний. Що ми можемо говорити про це зараз? Наскільки зменшилася кількість залучених людей? Ну і сам фінансовий ресурс українців, він теж є вичерпним.

Євгенія Гончарук: Є великі волонтерські організації, як то «Народний тил», «Повернись живим». Вони організували і скоординували роботу. У них є якась кількість спонсорів, які надають постійну підтримку. Їм простіше зібрати на тепловізори наприклад. Тому що з людей таких грошей вже не збереш.

Існують ті, кого називають «дикими волонтерами». Це сформовані екіпажі, які теж мають постійну, порівняно невелику підтримку від конкретних людей. Хтось допомагає грошима, хтось чимось іншим.