Людей кидали у степу, де вони рили землянки — співавтор проєкту «Депортації» про переселення українців з Польщі

Валентина Троян: Чому ви вирішили, що про це треба говорити й згадувати?

Віталій Ляска: Дуже багато сторінок нашого минулого має регіональний присмак. Якщо це депортовані з Польщі, то українці вважають, що це проблема Західної України та людей, які зараз там мешкають. Проблема депортації насправді – це проблема всього українського суспільства. Депортовані жили не лише на території Західної України, їх розселяли аж до Донбасу. 1944-1946 роки — це лише одна невеличка частина. Депортація також була у 1951 році.

Ми говоримо про сотні тисяч людей, які втратили рідну оселю. Ми маємо ще один момент, геополітичний. Цим спецпроєктом ми хочемо звернути увагу до великої проблеми України поза Україною. Це території Закерзоння поза державним кордоном України, про них чомусь забувають. По суті, мине 10-20-30 років і жодної згадки про те, що українці жили на своїх етнічних територіях не буде. Ми мало говоримо про депортованих на державному рівні.

Ми хотіли залучити емоції, бо історія цікава тільки тоді, коли це долі конкретних людей. Спецпроєкт ми побудували доволі нетрадиційно для подібних проєктів, бо ми розглядаємо ситуацію на двох рівнях. Мікрорівень – це доля конкретної людини, доля Василя Сохи, батька якого вбили. З іншого боку це макроісторія – ми завжди звикли звинувачувати в цих депортаціях Сталіна чи комуністичну Польщу, а фактично добро на це дали західні союзники.

Валентина Троян: За радянських часів депортовані говорили про депортацію мало й обережно. Вам вдалось опитати людей, які були депортовані? Чи легко було домовитись з ними про інтерв’ю?

Віталій Ляска: Зараз, звісно, ситуація поліпшується. Тоді, у 1944-1946 роках, була дуже серйозною проблема адаптації на нових місцях. Фактично місцеві сприймали цих людей з пересторогою, була ментальна різниця. Тоталітарна держава не передбачала розмов про це.

Зараз є гарний момент для висвітлення всіх цих речей. Ми маємо покоління переселенців і покоління їхніх дітей, які не надто цим цікавились. Але також мали покоління онуків і онучок, які зараз ретранслюють ці спогади, відчувають цю тугу за батьківщиною. Тут є добрий фундамент для міждержавної співпраці, формування пам’яті толерантності.

Валентина Троян: У які помешкання в’їхали українці з Польщі?

Віталій Ляска: Українців кидали у степу, де вони рили землянки. Це дуже жахливі речі. Їх фактично «перезакріпачили» в колгоспи. Трагедію цих переселенців важко осмислити.

Є думка: нащо ворушити минуле? Але це не минуле, воно живе досі. Це травми, які не проговорені, а значить ще страшніші. Ми не дослідили людей, яки цю депортацію запустили, які це виконували. Як ми можемо мовчати про те, що не менше мільйона українців за менш ніж 10 років втратили рідне помешкання? Це проблема не лише людей, а й України. На території Закерзоння українці жили ще з княжої доби, ці речі варто проговорювати. Досі люди плутають депортацію українців з Польщі з операцією «Вісла».

Валентина Троян: На рівні простих людей ця тема проговорена між поляками й українцями?

Віталій Ляска: З того що я читав, бачив на власні очі, то виглядає так, що старші люди вже не хочуть воювати між собою. Мені здається, що умовно старші покоління знайшли це порозуміння. Зрозуміло, що з обох боків завжди будуть люди, якім буде вигідна ескалація польсько-українського протистояння у сфері історичної пам’яті. Люди, яким буде вигідна радикалізація цих процесів, політизація. Тут важливий баланс. Ми хочемо пам’ятати про минуле, оберігати його, але розуміти, що майбутнє України й Польщі є спільним.

Фото – Депортація українців з Новосільців (Сяноцький повіт) в СРСР, березень 1946 року.

Проєкт «Депортації».

Громадське радіо випустило додатки для iOS та Android. Вони стануть у пригоді усім, хто цінує якісний розмовний аудіоконтент і любить його слухати саме тоді, коли йому зручно.

Встановлюйте додатки Громадського радіо:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS