Людей можна зачепити хіба що любов’ю, — Іван Леньо

Іван Леньо, музикант гурту «Kozak System» у студії «Громадського радіо». Слухаємо в ефірі їх нову пісню «Різдвяна балада».

Ірина Славінська: Ми жартували, що «Різдвяна балада» на Різдво — це дуже оригінально.

Іван Леньо: Ми знали, що багато музикантів захочуть висловити релігійну позицію та підтримати українців-християн написанням різного виду балад. В даному контексті не були оригінальними, зате ми оригінальні в меседжі, в якому закладена трішки інша сутність. Ми не хвалимо, як прийнято зазвичай, а навпаки даємо зрозуміти, що вже давно кількість християн в Україні пропорційно більша, ніж кількість їх благодійних справ. І якщо ми дійсно називаємо себе християнами, то давайте почнемо хоча б з однієї заповіді — не роби іншим те, чого собі не бажаєш.

Підхід до християнства варто було вже давно передивитися кожному, хто себе до нього відносить. Тому ця балада, в принципі, не є веселою, вона сумна.

Лариса Денисенко: Іване, ти дійсно вважаєш, що зараз замало благодійності, яка йде від серця?

Іван Леньо: Мені здається, що якщо у нас не було б війни, то прояви християнства були б пропорційно дуже малими. Очевидно, що коли гинуть люди і ти бачиш смерть, тобі природно хочеться допомогти нашим воїнам. І це масове волонтерство, на превеликий жаль, явище тимчасове.

Лариса Денисенко: А ти не думаєш, що допомагати іншим стане звичкою?

Іван Леньо: Безперечно, допомагати потрібно. Такі кроки роблять із населення дикунів цивілізовану громаду. Ми зверталися у цій баладі більше до тих, хто мислить, хто намагається розібратися у християнстві. Адже релігій багато і саме християнство, як на мене, досить чуже для українців. Воно давно було насаджене і зараз намагаємось у ньому розібратись. Варто для себе знаходити постулати. Принаймні, треба усвідомити, що у нас в країні війна.

Моя соціологія демонструє, що ми живемо у двох країнах — в Радянському Союзі і в сучасній Україні.

Ірина Славінська: Де знаходяться витоки бажання допомагати? Якщо говорити не лише про війну, волонтерів, а й про сиріт, безхатченків, тощо.

Масове волонтерство, на превеликий жаль, явище тимчасове

Іван Леньо:  У нас безліч проблем в Україні, які потребують свого вирішення від людей із великим серцем. Я не знаю, Іро. Мені здається, що ще у наших бабусь була здатність заразити нас любов’ю — просто поглядом, посмішкою. Мабуть, вони були джерелом доброти, бажання допомогти.

Ірина Славінська: У твоєму внутрішньому світі, де знаходяться ці витоки? Адже ваш гурт — приклад музикантів, котрі долучаються до ініціатив, де можна підтримати чи якось допомогти.

Іван Леньо: Не знаю. Немає таких інстанцій, субстанцій, рецепторів, котрі б казали — вчиняй так, як каже серце і розум. Очевидно, працює якесь ДНК.

Ірина Славінська: А виховати емпатію можна?

Іван Леньо: Думаю, так. Наприклад, коли у сім’ях із дітьми заводять котиків, кроликів — це дуже добре. Діти змалечку привчаються доглядати за меншим, слабшим. Не роби іншим того, чого собі не бажаєш. Все. Як це випрацьовується — не знаю.

Кількість християн в Україні пропорційно більша, ніж кількість їх благодійних справ

Лариса Денисенко: Ти сказав, що цієї заповіді більш-менш легше дотриматися, ніж інших. Хіба ти думаєш, що не красти важче чи легше?

Іван Леньо: Зараз, Ларисо, крадіжка перейшла у такі виміри, що дуже складно класифікувати її як таку. Тому що, наприклад, лобі — це теж ну не крадіжка, а напівзлочин. Зараз крадуть мільйони, мільярди і роблять це дуже делікатно. Тому дуже складно пояснити нині, а що таке крадіжка.

Крадіжкою року я вважаю націоналізацію Приватбанку. Фактично 6 мільярдів повісили на людей і зробили це так, що вони думають, ніби це благородна місія.

Моя соціологія демонструє, що ми живемо у двох країнах — в Радянському Союзі і в сучасній Україні

Ірина Славінська: Ти забуваєш про попередню серію, коли група акціонерів банку вивела із нього зовсім не 6 мільярдів, а 150.

Іван Леньо: От як так можливо, що крадіжка стає кінцевим результатом 20 попередніх маніпуляцій? Нашаровуються якісь хитромудрі штуки і зрештою ми отримуємо такий результат. Спробуй тут знайти винного.

Ірина Славінська: Іване, наскільки мистецтво промовляє не лише як щось красиве, але і корисне?

Іван Леньо: Це залежить від того, ким ти себе  відчуваєш: просто співаком чи генератором якихось думок і їх транслятором.

Зараз ми більше намагаємося робити для душі. Пишемо пісні, в яких нікого не сваримо, не кричимо, не вказуємо на негаразди, а пробуємо промедитувати на той чи інший емоційний стан. Безперечно, у музикантів набагато більше можливостей поділитися своїм поглядом на життя. І ми маємо цінувати такий шанс.

Зараз втрачається якась мораль і люди стають страшно байдужі. Їх нічим не торкнеш, ніякими текстами. Хіба, як казав Параджанов, любов’ю.