«Мені страшно, що деякі мої пісні збуваються», – Сашко Положинський

Гурту «Тартак» виповнюється 20 років. 3 грудня музиканти готують великий ювілейний концерт

Ведучi

Сергій Стуканов,

Наталя Соколенко

Гостi

Сашко Положинський

«Мені страшно, що деякі мої пісні збуваються», – Сашко Положинський
https://static.hromadske.radio/2016/10/hr_hh_2016-10-25_tartak.mp3
https://static.hromadske.radio/2016/10/hr_hh_2016-10-25_tartak.mp3
«Мені страшно, що деякі мої пісні збуваються», – Сашко Положинський
0:00
/
0:00

Сергій Стуканов: Гурту «Тартак» цьогоріч виповнюється 20 років. Розкажіть про ювілейний концерт.

Олександр Положинський: Ми плануємо зробити ювілейний концерт 3 грудня. Він відбудеться в Києві, в клубі Sentrum. Ми запросили своїх друзів, щоб відтворити якісь відомі наші дуети чи зробити нові. Концерт непересічний, навряд чи вдасться його повторити. Тож всім, кому це може бути цікаво, я раджу вже подумати про квитки, тому що велика кількість вже викуплена.

Сергій Стуканов: Ви анонсували, що там не буде нових пісень але будуть всі хіти?

Олександр Положинський: Так. Ми вперше за 20 років, а ми і на 10 і на 15 і на 18 років, завжди представляли нову програму, а цього разу вирішили відмовитися від цієї практики.

Ми пишемо зараз одразу два альбоми на різних студіях. Попри те, що нові пісні є, грати їх ми не плануємо. Люди хочуть почути старі, знані пісні. І навіть на все те, що люди просять заграти, не вистачає часу.

Наталка Соколенко: Я припускаю, що музиканти не дуже люблять запитання про що пісні у новому альбомі Але оскільки ви згадали, що альбомів навіть два, я все ж запитаю. Ваші пісні часто про соціальні, політичні, історичні проблеми.

Олександр Положинський: Оскільки восьмий наш студійний альбом «Вічність» наповнений саме такими піснями, ми вирішили трохи полегшити людям сприйняття. І пісень про громадсько-політичні переживання буде не багато. Здебільшого це будуть ліричні пісні про кохання щасливе і нещасне, пісні розважального характеру з подвійним чи навіть потрійним змістом.

Наталка Соколенко: А якщо не говорити про пісенну творчість і кохання, щасливе чи нещасне, то що зараз цікавить Олександра Положинського?

Олександр Положинський: Мене цікаво все, що відбувається у світі чи навіть у всесвіті. Чим закінчаться якісь глобальні процеси, свідками яких ми є? Як Україна вигребе з цієї ситуації? Чи знову будемо завершувати звичний історичний виток, коли ми порипалися-порипалися, нічого не зробили і втратили свою незалежність чи зможемо вийти з цього зачарованого кола і зможемо нарешті створити країну, про яку можна сказати, що цій країні можуть позаздрити якісь інші.

Наталка Соколенко: Судячи з вашої інтонації ставки у вас 50 на 50.

Олександр Положинський: Я можливо занадто багато свого часу начитався різноманітної історичної літератури. Щось відклало свої рубці в мені. Я бачу, що багато з того, що ми проходимо зараз, ми вже колись проходили. А багато хто в нашій країні і досі не цікавиться історією. Вона лишається невивченою і базується в їхньому уявленні на міфах чи перекручених фактах.

Наталка Соколенко: А що ви вважаєте граблями? От, наприклад, з останніх новин: депутатам передумали підвищувати заробітні плати.

Олександр Положинський: Я не вважаю, що таке підвищення могло б відобразитися на їхній діяльності. А от якби була введена відповідальність за прогули… Чесна людина, яку їй маленьку зарплату не дай, не буде вдаватися до корупційних дій і схем. А людина безчесна, яку їй високу зарплату не дай, все одно буде в грошові потоки засовувати свою лапу.

А от безвідповідальність на всіх рівнях влади є найбільшим злом. Якби політики несли відповідальність за сказане, зроблене і не зроблене, нардепи несли б відповідальність за прогули. Чому люди на роботі несуть таку відповідальність, діти в школі несуть, а народні депутати не несуть? Чому не несуть відповідальності за прийняті чи не прийняті закони, за голосування чужими картками?

Сергій Стуканов: А яку відповідальність вони б мали нести? Наразі вони несуть політичну відповідальність.

Олександр Положинський: Ні, немає політичної відповідальності в нашій країні. Є матеріальна і кримінальна, а політичної немає.

Наталка Соколенко: То які «граблі» у нас є? Давайте назвемо топ три, наприклад.

Олександр Положинський: Пересічні громадяни в Україні традиційно вважають, що влада за них все вирішить. А ніяка влада нічого не вирішить, якщо самі громадяни не почнуть щось робити. Хіба що це буде страшенно ефективний авторитарний, диктаторський режим, який дійсно дбає про інтереси народу. Але так не буває.

Другий приклад «граблів», на які ми наступаємо, це те, що ми очікуємо допомоги ззовні. Ми це вже не раз проходили в своїй історії. Чекали, що допоможе Захід, Схід, сусіди, заокеанські чи загірські, якісь інші далекі чи близькі країни. Ні! Не допоможуть! Тому що допомагати нам – це шкодити собі. Жодна сильна розвинута країна не хоче собі конкуренції, ніхто не хоче, щоб ми стали потужними військово чи економічно. Так, інтереси деяких держав іноді збігаються з нашими але в таких випадках Україна ризикує стати маріонеткою в чужих руках.

Треті граблі – це те, що ми спокійно сприймаємо, коли люди, які знаходяться при владі вирішують свої бізнес питання і влада стає джерелом збагачення для людей. Я думаю, що це граблі, які ведуть в безвихідь. Ми збільшуємо безвідповідальність людей при владі, сприяємо їхньому швидкому збагаченню.

Сергій Стуканов: Ми пережили Революцію гідності, до того був Помаранчевий Майдан. Люди пашіли бажанням щось робити але це не перетекло в реальні речі.

Олександр Положинський: Люди не хотіли брати на себе відповідальність, а хотіли делегувати її якимсь особам у владі. Я не кажу, що українці такі погані. І нас є позитивні сторони, наприклад оце небажання миритися з несправедливістю, з утисканням своїх свобод. Але подвиг – це не тільки жертва, це також тривала, копітка праця. І от до цього ми не схильні. Ми любимо оці героїчні спалахи, вибухи, жертовність але до іншого ми не готові.

На щастя, я зустрічаю багато людей, які викликають у мене захват і не дають можливість зневіритися. Питання не тільки в тому, яка влада. Коли працюють принципи справедливості і відповідальності, то все починає працювати по-іншому.

Сергій Стуканов: Як навчити громадян братися  до такої важкої праці?

Олександр Положинський: Це не відбувається швидко. Люди, які зустрічають інших в своєму житті, беруть, тягнуть і привчають до такої праці. З часом таких людей ставатиме більше і більше. Тут важливу роль грає виховання нових поколінь.

 

 

Сергій Стуканов: Хотілося б більше поговорити про творчість. Мені завжди у вас тішили відточені тексти і небанальні рими.

Олександр Положинський: Насправді, якщо говорити про українських авторів, які у мене викликають захват своїми римами, то у мене тут на першому місці Саша Кольцова з групи Крихітка. У неї пальма першості 100%.

Я насправді людина далека від поезії. Змушений зізнатися, що я її мало читаю, мало знаю і погано розумію. Я людина натхнення. Якщо його немає, мені нічого не вдається написати. Щось приходить легко, щось виношується довго. Намагаюся працювати зі словниками. І я багато читаю, намагаюся вдосконалювати свою мову.

Сергій Стуканов: Які книжки читаєте?

Олександр Положинський: Читаю зараз страшну книжку, яка мені дуже важко йде. Вона називається «Внутрішня історія», це про роботу внутрішніх органів, зокрема кишківника. Це цікаво і пізнавально але мені іноді важко зрозуміти і зв’язати два речення між собою.

Сергій Стуканов: Мені пригадується пісня спільна з «Нічлавою», колись вона справила на мене потужне враження. Про те, що вигнали нацистських окупантів але прийшла нова біла зі сходу. Ви тоді відчували, що не остання це наша битва з Росією?

Олександр Положинський: Я думав про те, що це може повторитися але сподівався, що цього ніколи більше не станеться. В кожній війні ми забагато втрачаємо. До речі, кліп на цю пісню нам зняв Тарас Химич, у якого за місяць прем’єра фільму «Жива». А я написав пісню, саунд-трек до фільму.

 

 

Тарас зняв відео в Загорівському монастирі на Волині, де дійсно відбувалися бої УПА з німецькими окупантами. Але хлопець, який грав головну роль повстанця в кліпі, Віктор Гурняк, пластун, доброволець, волонтер два роки тому наприкінці жовтня загинув на сході. Мені прикро, що ця роль виявилася для нього пророчою. Я писав цю пісню про тих бійців, українських повстанців, які знали, що не мають шансу вижити але продовжували боротися тому що розуміли, що іншого життєвого шляху у них немає. Або боротися або загинути.