Між зверненнями Зеленського і Порошенка велика прірва, в якій опинилися ми – Саакян

Чим це поздоровлення з Новим роком відрізняється від звичних нам промов президентів під ялинкою, ми запитали в політолога Олега Саакяна.

«Звернення президентів сприймають гіпертрофовано, в них намагаються шукати приховані сенси і приділяють їм дуже велике значення. Тому президенти намагаються чимось запам’ятатися. Пан Зеленський вирішив зробити дещо інакше звернення. Це взагалі його політика – він все намагається зробити інакше.

І вийшло по формі дійсно інакше. Це звернення дійсно привернуло на себе увагу, його дивилися не тільки в Україні, а й далеко за кордоном. І коментарі дуже схвальні, тому що це дійсно звернення, яке йде в тренді з нинішнім часом. Це звернення, в якому хапаються зубами за майбутнє, і воно є приємним для людини з будь-якої країни.

І в цьому перша вада – що це звернення позаконтекстне. Фактично це звернення такого собі президента утопії ХІХ сторіччя, яке є дуже близьким будь-якій пострадянській країні, та й будь-якому громадянину планети Земля. Але чи воно настільки близьке українцю в сьогоднішній ситуації? Виявилося, що далеко не всім. Активна меншість сказала, що вона проти, і знайшла аргументи, чому не погодитися з цим привітанням. Ну, як мінімум, тому що там не було згадано війни, що там не було дано відповідей на цивілізаційні питання, які стоять зараз перед українським суспільством, там не було сенсів, які були б актуальні зараз.

Якщо говорити про більш пасивну більшість, то вона поставилася до звернення схвально. Тому що вони дійсно почули там звернення свого президента, президента сьогоднішнього дня, сьогоднішніх проблем, з якими живе в побуті практично кожен українець.

Друге. Чи не вперше президент в Україні апелював до інклюзивного проекту України, до єдності всіх, не дивлячись на різні різності. Коли фактично робився упор на те, що Україні потрібні всі її сини і доньки. Але для того, щоб пропонувати такий проект, потрібно дати його альтернативність, потрібно надати його обриси, себто укорінити його. Якщо цього не дано, то виступати в контр проекту, який існує зараз – це одразу ж програти. Тому що ти маєш запропонувати іншу картину, а не тільки анонс її. І тут президент проанонсував, що, на його думку, українці мають спільне бачення майбутнього і воно має об’єднувати. Не минуле, не сьогодення, а майбутнє. Але тоді ми маємо дати відповідь – а яке це майбутнє. І от тут було велике провалля.

Третє. Найбільша помилка, яка була в цьому зверненні — це фактично ігнорування взагалі важливості символів. Проблема не в тому, що можуть бути альтернативні символи до сьогоднішніх. Я розумію, що Зеленський знаходився в протесті до того, що робилося «колективним В’ятровичем». Що замість асфальтування і освітлення доріг змінювалися виключно назви. І це крайність, це неправильно, це комуністичний підхід тільки від зворотного, коли ми змінюємо назву, але не змінюємо сутності. Проте Зеленський не запропонував альтернативи, а пішов в іншу крайність – що потрібний тільки асфальт і освітлення, і взагалі немає значення, яка назва вулиці. А це – крок у безодню. Тому що виникає питання: а в чому різниця між асфальтованою вулицею в Північній Кореї і в Україні.

Символи – це носії смислів, без символів людина не сприймає смисли у своєму побуті, це для неї опора і дороговкази. За них тримаються, бо це мова опису, того, що тебе оточує і себе самого в цьому. Тому в світоглядній війні, яка є однією зі складових російсько-української війни, де Росія заперечує саме право на існування українців, українці тримаються за смисли і за символи. І наша велика біда, що після Революції Гідності українське інтелектуальне середовище не змогло відрефлексувати в повній мірі Революцію не як політичне явище, а як суспільне політичне явище, яке мало б створити іншу етику. Під неї потрібно було створювати свою символічну естетику, свої назви. А ми затягнули під впливом російської агресії, розхитування всередині і низки інших факторів. Тому ми не створили символи, які могли б описати сучасність. І виявилося, що єдиний набір символів, який в Україні існував, був пов’язаний або з Другою світовою, або з національними визвольними змаганнями. Оскільки напала Росія, то стало зрозуміло, що набір символів від Другої світової є для нас неприйнятним в цій ситуації. І було витягнуто естетику національно-визвольних змагань ХІХ століття. Від неї почалося і спотворення сьогоднішній сучасних сенсів. В нас в суспільстві почалася шизоїдна ситуація, коли ми нові етичні сенси, як то гідність, як то взаємоповага, як то політична нація, яка будується поза етнічними чи релігійними вподобанням, накладаємо на стару естетику. І з’явилися такі явища як «російськомовний український націоналіст». Якщо взяти ХХ сторіччя, то це оксюморон. Це не могло б існувати. Або «жидобандерівець» – що це за політичний чудо звір? Це означає, що ми не відрефлексували це нове явище і описали його в старій мові. Так само як волонтер, якого ми назвали «волонтером», хоча він нічого спільного з класичним визначенням волонтера зі словника немає. Тобто ми самі себе загнали в це порочне коло, і тепер Зеленський у своїй промові протестує до умовного цього перехилу ситуації, але не формуючи альтернативного, а виключно знаходячись в протесті.

В цьому велика біда, і це звернення, я певен, будуть наслідувати в багатьох країнах, тому що це звернення утопіста ХХІ сторіччя. Особливо це було контрастно на фоні звернення колишнього президента Порошенка. Там ми могли побачити звернення такого собі антиутопіста ХХ сторіччя. І між ними велика прірва, в якій опинилися ми з вами. Тому що один в космосі, а інший рухається до центру Землі в боротьбі з «п’ятою колоною».

Повну  версію розмовами можна прослухати у доданому звуковому файлі.