Мораторій на продаж землі – це як сучасне кріпосне право, – Павло Кухта

Тетяна Трощинська: Мораторій на продаж землі накладено до 2018 року. Це одна з важливих реформ і часто в інтернеті навіть пишуть, що її вимагає МВФ. Якщо не говорити про МВФ, а говорити про українських громадян, то наскільки ця реформа потрібна і на часі?

Павло Кухта: Ця реформа потрібна нам і Україні, не МВФ. МВФ спокійно проживе і без цієї реформи, і без України взагалі.

Тетяна Трощинська: МВФ часто використовується як така популістична аргументація.

Павло Кухта: Так. Щоб щось гарне зробити, треба щоб нас МВФ шманав батогом. Це інформаційний привід вже останні сто років в України, з тих пір, як більшовики заборонили вільно використовувати землю. В останній раз вільно володіти землею можна було ще за Російської імперії.

Тобто ми собі створили таке собі неокріпацтво, вибудували довкола нього свою економіку, політику, вбили це собі в голову і живемо з цим. Замість того, аби просто позбутися цього і жити нормально.

Василь Шандро: Тема землі є досі темою передвиборчих спекуляцій? Чи люди вже не довіряють гаслам на кшталт «Не віддамо нікому нашу землю»?

Павло Кухта: У нас є певна статистика за минулий тиждень. Близько 40% проти введення ринку землі. Ще 40% готові до його введення і можуть обговорювати умови. І 20% не визначилися. Є значно болючіші теми. Наприклад тема тарифів.

Тетяна Трощинська: А чому тарифи вдалося підняти, а землю досі не випустили у вільний продаж?

Павло Кухта: Тому що тарифи були у відані уряду. Уряд просто це взяв і зробив. А якби це було у відані парламенту і лідери фракцій приймали б рішення, то вони б зробили те, що от зараз зробили.

Тетяна Трощинська: Прем’єр міністр Володимир Гройсман в середу на засіданні уряду сказав, що без широкого обговорення моделі ринку землі в Україні жодних рішень про запровадження продажу землі бути не може. Про яке обговорення і про які моделі може йти мова?

Павло Кухта: Підходи можуть бути різні. Наприклад можна віддати право знімати мораторій на конкретні райони та громади. Тобто якщо ми з центру вважаємо, що не можемо зрозуміти всі місцеві умови, то давайте дамо їм можливість це зробити.

Є варіант більш поступового впровадження. Але якщо ми впроваджуємо ринок, ми не повинні зупинятися на десять років, зробивши один крок, наприклад ринок оренди. Має бути система, яка голосується одним законом і впроваджується протягом тривалішого часу.

Я особисто вважаю, що все треба робити швидко але з певними умовами. Найбільша небезпека, яка тут може бути – це виникнення аграрних олігархів, людей, які використали схеми у перехідний період. Так було з приватизацією. Але її робили обережно і покроково. Роздавали акції підприємств, обмежували їх продаж, але люди, які розуміли справжню вартість цих акцій, скуповували їх за ящик горілки. Тобто треба, щоб не вийшло так, що ми даємо можливість вузькому колу людей наживатися на наших обережних кроках у перехідний період.

Василь Шандро: Є якась можливість убезпечитись від цього? Щоб не було такого, що «продав землю за пляшку»?

Павло Кухта: Пан Бальцерович розповідав про таку штуку. Вважалося до 70-х років, навіть в економічній літературі було, що селяни бідні і неосвічені і тому приймають ірраціональні рішення. Насправді ж це не так. Навіть на якихось найбідніших африканських селянах доведено, що вони діють цілком раціонально. Так само і українські селяни. Вони абсолютно здатні до використання своєї землі в умовах ринкової економіки.

Тетяна Трощинська: Насправді держава тут теж має брати відповідальність. Чому не працюють інституції, які запобігатимуть?

Павло Кухта: В ринку є механізм, що запобігає – це банальна логіка власника паю. Якщо я бачу гарну ціну – я продам, чому ні. Якщо я не бачу гарної ціни, я буду її використовувати.

Ми ж говоримо не про державні землі, де дійсно треба стежити за можливим розкраданням. Ми говоримо про можливість приватній особі спокійно продати-купити землю. Мені не потрібна якась інституція, яка буде зверху наді мною стояти. Я сам розберуся зі своєю землею. Так само і українські селяни.

Мова спочатку може йти про ціни. Спочатку вони можуть бути більш низькі і тоді у них куплять землю. Але для цього є різні механізми, як то період мінімальних цін, коли не можна продавати дешевше чи земельні банки.

Василь Шандро: Окрім небезпеки земельних олігархів говорять ще про те, що іноземці прийдуть, куплять нашу землю українську і щось на ній будуть робити. Це основні мотиви, щоб землю не продавати. А які можуть бути мотиви її продавати окрім того, що я візьму, продам свої умовні 15 гектарів і зароблю грошей?

Павло Кухта: Насправді ринок землі існує. Я говорю про ринок аграрної землі. Її продають і купують. Є схеми, як це робиться. Просто це: а) нелегально; б) дорого. Тобто бідна людина цим ринком не скористається, а от багатий агробарон скористається. Коли ж землю можна і не купувати, її орендують за безцінь. Тому що ею все одно неможливо скористатися.

Викрививши свій аграрний ринок, ми підкосили всю агроіндустрію. Якби земля вільно продавалася-купувалася, її можна було б «понести» в банк, взяти під неї кредит, це зробило би агросектор економіки потужнішим і ми мали би зростання економіки на десятки % ВВП в цьому секторі.

Ми постійно говоримо про те, що українське село мертве. Ймовірно, що ми вбили його саме цим мораторієм, тому що земля була як раз той капітал, який вони могли використати. І якщо ми хочемо відновлення села, про яке говорять всі політики, то ми повинні відмінити це «кріпосне право». Зрештою за це революція колись була – «землю селянам». І за сто років ми зіткнулися з тим самим питанням.